(Рецензія на книжку Ярослава Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків». – Київ: Темпора, 2019. – 428 с.)
Кожна друкована праця потребує оцінки і реакції читачів, на чому акцентував Тарас Шевченко:
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене….
Мені було аж серце мліло, –
Мій Боже милий! Як хотілось
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре: щоб я знав;
Для кого я пишу? І для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона вогня святого?…
Ярослав Середницький у попередніх шести історичних розвідках описав життя і чин видатних українських особистостей-військовиків, передусім, генерала Павла Шандрука, які відіграли велику роль у нашій історії. Ніби цивільна книжка автора «Пані Льоля: втекти від більшовиків» стала не менш важливою в розкритті становища людини під час трьох кровопролитних війн і ворожих окупацій на українській землі.
Приватна історія родини Я. Середницького, передусім, його тітки Людмили Шемчук, пізніше Абсторської й Олександрович (пані Льолі), свого часу моєї вчительки, пов’язана з історичними подіями першої половини ХХ-го століття, які впливали на долю людей, формували їхні особистості, стиль життя і поведінки. Несприятливі життєві ситуації не зламали молоду вчительку Волочиської української гімназії Людмилу Шемчук, що стало лейтмотивом твору. Почуття власної гідності, українську ідентичність, відповідальність за свою родину пані Льолі пронесла через усе своє життя.
Вчителька історії середньої школи № 28 у Львові Людмила Олександрович («Пані Льоля»).
Я познайомилася з Людмилою Степанівною Олександрович 1955 року, потрапивши в 5-б клас 28-ої середньої школи Львова, де вона викладала історію й була класною керівничкою. Ззовні строга, з примруженими очима, розмовляючи з кимось у вестибюлі під час перерви, спостерігала за дітьми, вивчаючи поведінку, манеру спілкування й темперамент кожного. А діапазон був великим – від соціально неадаптованої дитини, що заїкалася, до самовпевненої красуні, переконаної, що «всі хлопці її».
Людмила Степанівна, як класна керівничка, була для нас непомітною, бо не реагувала на наші вибрики на перерві, але потім у розмові з кожною дитиною лагідно, терпеливо вирівнювала її відхилення в поведінці. Одній дівчинці треба було допомогти адаптуватися в колективі, а іншій пояснити в старших класах, що для щастя в житті потрібен один-єдиний хлопець. Кожну дитину відвідала вдома, знала її сім’ю, матеріальний рівень, уподобання й захоплення. Це був десятий повоєнний рік. Людмила Степанівна мало усміхалася, ніколи її не бачили безтурботною, веселою, але завжди була доброзичливою, співчутливою й здатною вислухати і зрозуміти.
І тому я з великим задоволенням прочитала про непрості роки молодості моєї улюбленої вчительки і про те, як формувалася її особистість, у книжці Я. Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків».
До вагомих чинників, що вплинули на формування особистості Людмили Степанівни, передусім відносяться:
1) Такі базові риси як екстраверт, інтраверт, що визначаються певними генами (як тепер кажуть «йдуть у базовій комплектації»).
2) Виховання чотирьох дітей, з яких Людмила була найстаршою, без сумніву строге, в сім’ї Шемчуків у містечку Купіль і Вінниці на Поділлі. Суттєвим був також вплив на внучку бабці Елізи. Все це визначило відношення пані Льолі до своєї донечки, до чоловіків, брата і сестер, товаришок, деяких на ціле життя, й людей українського середовища у селі Великі Загайці, Кременці й Львові.
3) Вплив різких змін у соціальному середовищі – більшовицький, польський, а згодом, совєцький і нацистський режими виробили глибоко продуману поведінку молодої й старшої особи, не наражатися на неприємності й не провокувати конфліктів.
4) Партнери по життю – чоловіки: Артур Абсторскі й Демид Олександрович – обидва військовики високого рангу, дисципліновані, з розумінням військових і політичних ситуацій в державі й навколишньому оточенні, виробили у пані Льолі стриманість, яка на перший погляд здавалася черствістю. Як два хімічні елементи, вступаючи в реакцію, змінюють свої властивості, так і люди, живучи разом, змінюють одне одного.
5) Багаторічна улюблена праця педагога і вчителя, психолога, вихователя, який не тільки дає знання, але й формує світогляд дитини, її психологічно-емоційну стабільність й, головне, виховує здатність і вміння навчатися.
До дівчаток свого класу в Людмили Степанівни був особливий підхід зі спрямуванням на формування майбутньої господині, дружини, матері, яка має зробити сімейне гніздо теплим, безпечним, ситним, веселим, де чоловік, діти відпочиватимуть серцем і душею. Особливо цінними для мене були зустрічі з Людмилою Степанівною вдома за філіжанкою чаю або прогулянки Кайзервальдом з її улюбленим песиком Ельфом. Людмила Степанівна в повній мірі вплинула на мій вибір професії. Подарована нею книжка Юрія Германа «Дорога моя людино» відкрила мені професію лікаря. Обговорювали її на прогулянці Кайзервальдом, розмовляли про життя, про відповідь на питання – світ для тебе, чи ти для світу, про мої мрії. Людмила Степанівна розповідала про мрії своєї молодості, про вчителювання в Українській гімназії міста Волочиська на Поділлі в 1919-1920 роках, про велике задоволення від вибраної професії. Згадувала про своїх попередніх учнів.
Закарбувався в пам’яті епізод, як Людмила Степанівна побачила вдома своєї учениці велику скруту, а в кімнаті – швацьку машинку. На другий день принесла згорток полотна і попросила розкраяти і обробити хусточки-носовички. Звичайно, за відповідну оплату. При цьому не принизила матеріальною допомогою дитину та її маму. А мені дала рецепт пляцка, який можна спекти за 20 хвилин і подати гостям до чаю. Тобто, почати робити його, коли гості вже стукають у двері. Вона виховувала нас – майбутніх дружин і господинь без повчань і настанов, на таких, здавалося би, дрібничках.
У старших класах я прочитала за порадою Людмили Степанівни твори світової класики – Джона Голсуорсі, Теодора Драйзера, Чарльза Діккенса, Джека Лондона, Бернарда Шоу, що не входили до шкільної програми. Потім ми їх обговорювали і часом ходили разом до бібліотеки на вулиці Зеленій для обміну книжок. Переважно ми мали однакові погляди на героїв прочитаних книг, але інколи сперечалися. І вчителька раділа, що я маю власну думку. Коли я почала вчитися в Львівському медичному інституті, Людмила Степанівна любила слухати про заняття, про пацієнтів, про мої зацікавлення в медицині.
На закінчення медичного інституту подарувала мені гуцульський килим зі словами: ,,Які б у тебе не були можливості купити перські килими, кришталі, завжди маєш мати кімнату або куточок з вишитими подушками на канапі, застеленій гуцульським ліжником, вишитою серветка на столі, чорними глечиками з Гавареччини, чи карпатською жовто-зеленою керамікою. Пора би повитягати з шафи ці речі, які заховали, слідуючи моді. І перетворили свої помешкання після ремонту на готельні номери – безликі, без духу господарів».
Великодній кошик з вишитим-мереженим рушником, подарованим 50 років тому Людмилою Степанівною.
Часто Людмила Степанівна була бажаною гостею в нашому домі, вже коли я навчалася в аспірантурі, вийшла заміж і народила двох донечок. Моїм дітям вона теж дарувала книжки. А одного разу урочисто промовила, що я буду її духовною спадкоємицею ї подарувала мені обереги – два вишиті, мережані рушники. Ці дорогоцінні реліквії зберігаю донині. Узори зі старого рушничка перешили на нову блузочку – «блузочку пані Льолі». Пам’ять про це живе в третьому поколінні серед моїх внуків.
Рушник, подарований 50 років тому Людмилою Степанівною, та сучасна блузочка в відтвореною вишивкою.
Книжка Я. Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків» повернула мене до подій 50-60-літньої давності, прочитала її на одному диханні, бо мало знала про цей період життя моєї вчительки, виховательки і наставниці. Можна було лише здогадуватися про шляхетне походження цієї інтелігентної, мудрої жінки й педагога-професіонала. Життя Людмили Степанівни подане в контексті історичних подій, які так докладно описані, що часом хочеться подивитися на карті, як ішли війська. Книжка висвітлює долю людини попереднього покоління й історичного виміру й цікава всім старшим і, особливо, молодим людям. Адже вона ілюструє генетичну пам’ять українського роду, де національний дух проявляється в способі життя, в збереженні ідентичності, духовності, звичаїв, традицій і культури.
Презентація книжки відбулася в Львівській обласній універсальній бібліотеці в присутності учнів Людмили Степанівни. Обмінюючись спогадами про свою школу, про цікаві випадки з життя класу, керованого нею, ми раптом відчули ефект особистої присутності. Дякуємо Богу, що автор зберіг для нащадків життєву історію Людмили Степанівни, а ми, її учні – живі свідки другої половини її життя, дістали велике задоволення від шкільних спогадів, від спілкування з автором, один з одним, від дорослої свідомої оцінки вкладу нашої виховательки й наставниці в становлення кожного з нас. А хто може оцінити працю вчительки, як не її колишня учениця, яка сама пройшла свій шлях в медицині й педагогіці.
Кандидат медичних наук, доцент Львівського медичного інституту Богдана Лукавецька-Гаталяк
