Минає 220 років з часу, коли вийшли друком перші три частини поеми Івана Котляревського «Енеїда». Та ще до офіційної публікації цей знаковий твір української літератури був вельми популярний у народі, поширювався у рукописах.
Саме один із таких рукописів потрапив до рук Максима Парпури з Конотопу. Багатий та освічений шляхтич одразу зрозумів значущість твору і домігся дозволу цензури на його публікацію. Чин був доволі сміливий, бо поема іронізувала пануючу верхівку. У 1798 році Максим Парпура видав у Петербурзі книгу власним коштом, що неабияк обурило Котляревського, якого навіть не повідомили про наміри.
Автор мав задум дещо змінити у поемі. Пізніше він помстився Парпурі, коли в описі пекла згадав про його «бридку натуру», бо «чужим пустився промишлять».
Як би там не було, але Максим Парпура зробив велику справу. Тим паче, що чинив він її щиро, як меценат і видавець. Збагаченням не переймався, адже був вельми заможним і по смерті залишив чималі суми Конотопським повітовій школі та шпиталю, Чернігівській гімназії та Харківському університету.
Так само ювілейним є друге видання «Енеїди», яке побачило світ там же у Петербурзі 1808 року, у друкарні Івана Глазунова. Воно повністю повторювало перше видання, тільки з виправленими друкарськими помилками.
Згодом, 1809 року, з’явилося видання в авторській редакції, яке вельми виокремлювалося від перших двох і містило четверту частину. Та ще й перші три були доповнені новими строфами. Наступного видання поеми, найповнішого, яке заново відредагував і додав п’яту і шосту частини, Іван Котляревський не побачив. Харківський книговидавець Волохинов, який викупив права на публікацію за дві тисячі рублів, надрукував твір 1842 року.
Одразу й важко перелічити, скільки разів видавалася «Енеїда», та перші чотири представляють найбільший інтерес. Не лише з огляду на давність, вони є ще й базовими для текстового вивчення. Пізніші публікації не дотримувалися авторського тексту, містили значні довільні виправлення.
Григорій Жибак, УІС
