Моє найбільше книжкове відкриття за останній час – книга Олени Білозерської “Щоденник нелегального солдата”.
Це – документальна хроніка участі одного з підрозділів Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” у війні України з Росією з початку 2014 по кінець 2017 року.
Замовила її щойно почула рекомендацію Данила Яневського на skrypin.ua.
Книга абсолютно документальна, але це либонь найкращий формат для опису саме цієї війни. У ній маса героїв, подій, кульмінацій і розв’язок, які неможливо було б подати в художньому жанрі, та ще й з документами і фото.
Прочитуючи день за днем, стало зрозуміло, наскільки партизанську війну доводилося провадити добровольчим батальйонам майже весь час, не маючи найнеобхіднішого спорядження і зброї та виживаючи завдяки волонтерам і небайдужим; якими насправді були їхні бойові виходи і коли вони МОГЛИ воювати, а коли їм доводилося ‘відстоювати’ збоку через невідоме російським бойовикам перемир’я.
З книжки дізналася про госпітальєрів, про наших полонених і ‘їхніх’ полонених, про чотирилапих бійців і про здобуття військових професій прямо під час обстрілів.
Глобально книга не лише про сучасну війну, а і про те – ЯК, ЧОМУ і ЗАВДЯКИ КОМУ вона стала можливою. І мова не про владу, а про звичайних людей, які навіть не усвідомили причинно-наслідкового зв’язку між участю у референдумі ДНР і хатою, розваленою снарядом.
У 2016 році в одному зі своїх дописів Олена Білозерська написала текст, який на диво актуальний навіть зараз:
Час грає проти Росії – але проти нас теж. Тому необхідно поступово, без зайвого піару, але й без заперечення очевидного, віджимати в окупантів з колаборантами населений пункт за населеним пунктом. Мінські угоди – спокійно, без пафосу і надриву ігнорувати. Якщо є такі, кого з цього приводу мучить совість – згадайте, наприклад, Будапештський меморандум, і все стане на свої місця. Росія ніколи не тримала і не буде тримати слова. І оскільки не ми на її території, а вона на нашій, нам тримати перед нею слово, це – бути наївними, вічно ошуканими дурниками.
Наразі треба воювати, орієнтуючись виключно на толкових фронтових командирів. У ситуації, що склалася, їм видніше, що треба робити. А решта підтягнуться – і Захід, і Порошенко… Поставлені перед фактом – цей факт визнають, нікуди не дінуться. Переможців не судять. Тож давайте перемагати.✒️
Напевно, власний щоденник нелегального (чи легального) солдата є у кожного, хто побував на цій війні. Олена свій опублікувала, за що я їй безмежно вдячна, адже багато відповідей на питання ЧОМУ ТАК? відпало само-собою.
