Яку проблему оголив конфлікт на Стільському городищі?

783

Олег Баган

Події біля села Дуброва Миколаївського району Львівської обл., де розташована Стільське городище – ймовірне велике місто раннього Середньовіччя, один з центрів племені хорватів, які творили у VІ—ІХ ст. протодержаву давнього українства, раптово показали вразливість археологічних пам’яток на території України. Місцева сільська громада вирішила поставити скульптурну фігуру Матері Божої якраз на території городища, ігноруючи державний закон про охорону історичних пам’яток, а Стільське городище є від 2016 р. саме державним історичним заповідником.

Раптом ми побачили, наскільки дикунськими, абсолютно безкультурними, примітивно фанатичними є люди галицької провінції (думаємо, й провінцій інших регіонів України, бо в ЗМІ часто зринають повідомлення про руйнування історичної спадщини простими людьми в усіх куточках країни). Чомусь громаді захотілося облаштувати сакральну фігуру на тлі комплексу печер, який в останні роки завдяки наполегливій пропагандивній праці істориків, культурологів та краєзнавців став одним із символів Галичини, в т.ч. туристичних символів, бо подивитися на давній печерний комплекс щороку приїжджають тисячі чи навіть десятки тисяч людей.

За цією подією проглядає невидима чорна рука закулісних режисерів антиукраїнства, які раз у раз організовують в нашій країні підпали унікальних дерев’яних церков ХVІ—ХVІІ ст., знищують пам’ятні знаки героям України різних часів, влаштовують провокації в різноманітних зонах унікальної української природи. Ми знову побачили, наскільки наше суспільство ще непідготовлене організаційно, юридично, культурно, аби могти вести послідовну й ефективну роботу з охорони національної історично-археологічної спадщини, яка є колосальним чинником у справі збереження й розвитку української національної ідентичності, плекання духовних та естетичних основ суспільства.

Водночас тема Стільського городища актуалізувала проблему сучасного вивчення й популяризації історії Хорватської протодержави, епіцентром якої була Галичина, власне Бойківщина і галицьке Прикарпаття загалом. На території всієї Західної України, від Волині до Закарпаття, збереглися десятки, а, може, й сотні археологічних залишків городищ, поховань, курганів, укріплень, тощо, пов’язаних із історією субетносу хорватів, який потужно увійшов у процес українського етногенезу. Тому очевидним вимальовується завдання для культурної громадськості та української влади взятися за організацію цілісного концептуального проекту з меморіалізації всіх місць, пов’язаних із історією Хорватської протодержави. Тобто це мав би бути уніфікований план всіх об’єктів, які ідентифікуються як залишки хорватської минувшини. За цим планом можна було б здійснювати туристичні та краєзнавчі екскурсії, в т. ч. і для сучасних хорватів, громадян Хорватії, які, як відомо, дуже цікавляться своєю давньою історією. Принаймні в цій країні книги про хорватську минувшину на теренах України вже перелічуються не десятками, а сотнями. Підготовлені на цю тему популярні книжки, ілюстровані буклети, фільми, відеоролики для інтернету могли б перетворити справу популяризації давньохорватської історії на справжню «феєрію мандрів» для сотень тисяч людей. Це в підсумку принесло б і певні прибутки в державну казну.

Якби ця справа набула державної ваги, державної промоції та пропаганди, то дикунські руїнницькі дії були б просто неможливими в цій сфері. Нагадаємо, що тільки на Львівщині, за підрахунками львівського археолога Ореста Корчинського, є 12 хорватських городищ, найбільші з них, такі, що у свій час переважали кількістю своєї людності у ІХ ст. давній Київ, – це Пліснеськ на Бродівщині, Стільсько на Миколаївщині та Солонськ на Дрогобиччині.

До слова, зараз на Гуцульщині, біля Верховини, задумали побудувати такий собі «Гобітгілс», тобто фантастичне містечко гобітів за романами англійського письменника Толкіна, точніше за мотивами амкриканської екранізації його творів. Це мав би бути туристично-розважальний комплекс для різних категорій людей. Інакше кажучи, ще одна акція, спрямована на вестернізацію, американізацію української культурної свідомості. От якби українці спромоглися замість цього псевдокультурного, внутрішньо порожнього проекту реалізувати проект скансену правдивого хорватського городища VI-ІХ ст., як це є у європейських тардиціях всесуспільного пізнання історії, коли за археологічними матеріалами відтворюються старовинні поселення, міста, фортеці, тощо, щоб передати сучасникам дух історії, виховувати в них почуття традиції, гордості за свою минувшину, зацікавлювати нею, це був би правдивий крок уперед в нашому культурному розвитку.

Цікаво, що в ховатській темі до сьогодні в офіційній українській науці існує неточність, яка сталася внаслідок курйозу. Ще в ХІХ ст. історики помилково поширили на основі неправильно вичитаних із середньовічних хронік і літописів відомістей факт про народ білих хорватів і Білу Хорватію в Галичині, яку в кінці Х ст. приєднав до Київської Русі князь Володимир Великий внаслідок двох дуже руйнівних і жорстоких військових походів на західноруські землі. Натомість, як наполегливо доводить сучасний львівський історик Леонтій Войтович (див. його студії: «Карпатські хорвати в етно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя», «Білі» хорвати чи карпатські хорвати?», «Велика Хорватія і Біла Хорватія: довгий шлях подолання помилкового стереотипу», тощо), в Галичині містилася відома з історичних літописів Велика Хорватія як епіцентр хорватського простору. Білою ж називали Хорватію на заході, в верхів’ях рік Ельба й Одер (нинішня Північна Чехія, польська Силезія, німецька Саксонія), куди хорвати переселилися з прикарпатських земель. Біла – це означає «західна» за давніми арійськими номінаціями сторін світу: жовтий колір позначав схід, червоний – південь, чорний – північ (тому й Біла Русь – себто західна, а Червона Русь – це Галичина, південніша від неї). Гіпотетично самі хорвати були сарматським племенем, яке переселилося зі Східного Причорномор’я в Прикарпаття приблизно у ІІ ст н.е. і тут поступово слов’янізувалося десь до VІ ст. В цю добу сарматські військові еліти часто ставали мілітарним прикриттям для землеробських народів – подібними були історії сарматських племен язигів, роксоланів, аланів та ін., які очолювали певний завойовницький рух різних народів. Власне, у VІ ст. з території Галичини хорвати рушили, можливо, через війни з аварами або у співдії з ними, у двох напрямках: на захід, де вони дійшли до верхів’їв рік Ельби, Одеру та Заале, і на південь, де вони охопили зону умовного Великого Закарпаття, тобто ширшого за теперішню українську Закарпатську область, заселивши землі в румунській Трансильванії, великі області Угорщини і всю Словаччину. Їхніми «опорними» протомістами в цьому просторі були Перемишль, Краків, Люблін, Доброчин (угорський Дебрецен), Будин (угорський Будапешт), Лідіце в Чехії та ін. Це й пояснює історичну причину появи української людності на цих теренах, яка збереглася там до сьогодні суцільно, «островами» або лише фрагментами, зазнавши потужної асиміляції в пізніші віки.

Крайні західні хорватські поселення, тобто Біла Хорватія, охоплювали території польської Силезії (Шльонська), Північної Чехії, Східної Німеччини навколо міст Ляйпциг і Дрезден, які за слов’янською традицією прийнято називати Липськ і Дрезно, від слів «липа» і «дрегва». До речі, герб і прапор міста Ляйпциг мають синьо-жовті барви. Тут, з одного боку, хорвати влилися в етногенез західних слов’ян, зокрема лужичан, а з другого, емігрували у великій кількості на Балкани, в сучасну Хорватію, де їхня етнічна самоназва збереглася на національному рівні. Цим і пояснюється величезний масив подібностей між українцями, особливо галичанами, і хорватами у сфері мови, топоніміки, ономастики, патріархальної культури, етнографії, символіки, історичних раритетів. Скажімо, давньоруські імена і прізвища на –ич збігаються із хорватськими, грошова одиниця куна була в Давній Русі і є сьогодні в Хорватії, жовто-синя символіка поширена і там, і там, зокрема в хорватському регіоні Далмація, тощо. Ось, наприклад, кілька прізвищ із «Галицько-Волинського літопису»: Бернатович, Відович, Вітанович, Домажирич, Душилович, Зеремійович, Іворович, Олуйович, Поткович, Родович, Турович, Христинич, Щепанович, тощо. Або імена: Вітомир, Воротислав, Збислав, Жарослав, Жедислав, Мстибог, Пакослав, Радослав, Судислав, тощо. Як і ті, і ті нагадують сучасні хорватські імена і прізвища. З тою різницею, що в Україні хвиля християнізації змела цей язичницький пласт, а в Хорватії – ні.

Дві Хорватії – Велика і Біла – розділилися внаслідок експансії войовничого лехітського (прапольського) племені лендзян, які захопили простір довкола Кракова, на Верхній Віслі, і цим поклали початок змагань з праукраїнським етнічним простором. До сьогодні угорці і словаки називають поляків «лендєли», запамятавши це плем’я.

Вартує зазначити, що під впливом досліджень Л.Войтовича сучасний російський історик Олександр Майоров написав ґрунтовну й об’ємну монографію «Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона» (Санкт-Петербург, 2006, 208 с.), в якій зібрав велику масу історичних свідчень та інтерпретацій про хорватську тему в українській історії. Ця студія, визнана міжнародно, всебічно доводить українські корені хорватів, пояснює їхній етногенез, впливи на європейську історію. Це дуже важливо, оскільки польські історики, маючи певні імперські візії, доводять, що хорватський суперетнос не мав українських коренів, а був винятково польським етнічним утворенням.

index

І ще один факт: у Дрогобичі з ініціативи Науково-культурологічного товариства «Бойківщина» вже двічі проводилася наукова конференція з участю хорватських науковців на тему: «Україна і Хорватія: історичні паралелі». За підсумками цих конференцій вийшло два великі збірники наукових праць, в яких осмислено широку проблематику культурних, етногенетичних, історичниз зв’язків між двома країнами і народами.

Як бачимо навіть з цих лаконічних фактів, хорватська тема, яка раптово вигулькнула в такому неприємному контексті сучасної української некультурності і вандалізму, насправді має колосальне і понадчасове значення і звучання для української національної самосвідомості. Тому прикрий випадок у селі Дуброва – це не просто зухвальство примітивного священника, який немудро нацьковує людей, а вияв поруйнованості й здеградованості психіки покинутих Духом мас, бездумний рух проти традиції власного народу.

Опубліковано Блоги.