Виклики еміграції та збереження національної й релігійної ідентичности

виголошено на деканальному соборчику в Червонограді

17 лютого 2020 р. Б.

 

Метою цієї презентації не є подати готові пропозиції та рецепти з питань подолання чи зменшення негативних наслідків на українське суспільство та Церкву пов’язаних з трудовою еміграцією та внутрішньою міграцією. Це завдання деканальних, єпархіальних соборчиків та Патріаршого Собору. Головним завданням є спробувати виявити причини чи навіть одну з вагомих причин, що зумовлюють ці наслідки, або іншими словами спробувати зрозуміти чому людина, що раптом опинилась в інших умовах легко відмовляється від своєї національної та релігійної ідентичности й намагається якомога швидше мімікрувати до нових навколишніх реалій.

 

В роботі Собору основна увага скеровується на практичні питання, а саме який вплив еміграція (міграція) зумовлює на стан справ в державі й Церкві та які дієві заходи можна запропонувати суспільству й Церкві для зменшення її негативних наслідків.

 

За суспільними наслідками міграційні процеси можуть мати як позитивний (виявляється і такий є), так і негативний вплив.

Почнемо з позитивів:

покращення матеріального стану родини, який теоретично можна скерувати на розвиток і здобуття освіти дітей (а на що реально йде це також питання?);

здобуття вищого фінансового рівня і накопичення коштів, які можна скерувати на відкриття власної справи (бізнесу) – звісно за умови повернення в Україну;

здобуття європейського (світового) досвіду, навиків, сучасних розумінь і знань, які будуть корисними для суспільства і Церкви – звісно за умови, що це позитивний досвід і повернення;

усвідомлення, що в світі українська нація та Українська Церква не є ексклюзивними, єдино обраними Богом, а тільки однією з багатьох націй і багатьох помісних (національних) церков. Це усвідомлення може мати як негативне так позитивне продовження. Негативне означає швидку втрату національної та релігійної ідентичности в намаганні пристосуватись до нових умов, позитивне – розуміння, що від власної життєвої позиції залежить існування тепер і в майбутньому твоєї нації і твоєї Церкви і породжує бажання робити все можливе, щоби вони не зникли у цьому світі.

напевне, що є також й інші позитиви (як і негативи), якими треба буде доповнювати цей перелік в процесі аналізу та розважань в дособоровий період і безпосередньо на Соборі.

 

Негативних наслідків еміграції хіба куди більше і вони куди трагічніші:

виїзд на тривале перебування одного з супругів розбиває сім’ї – в нашому народі вже витворюється нове явище полігамії, коли чоловік має дві жінки чи навпаки жінка двох чоловіків;

виїзд обидвох батьків – це у більшості випадків втрачені діти, яких не в змозі належно виховати бабусі і дідусі;

велике число емігрантів уже не бажає повертатись в Україну, а на нових місцях проживання не поспішають признаватись до українства та своєї Церкви та бажають чим швидше асимілюватись;

діти народжені в чужих країнах чи в ранньому віці вивезені туди виростають та формуються в неукраїнському середовищі та набагато швидше асимілюються як їхні батьки;

досвід двох попередніх хвиль еміграції (до Першої світової війни та в завершальній фазі Другої світової війни) показав, що в українців немає ефективної протидії асиміляції – нащадки емігрантів в другому, третьому, найдальше четвертому поколінні повністю асимілюються (винятком є хіба замкнені громади в індустріально-нерозвинених країнах:наприклад, штат Парана в Бразилії);

еміграція висмоктує з України найбільш діяльні, енергійні, освічені, молоді сили, що в поєднання з низькою народжуваністю, яка не покриває навіть природного відтворення уже на найближчі десятиліття актуалізує загрозу існування України як національної держави українців та УГКЦ як їхньої духовної домівки та порятунку.

 

Властиво з погляду загрози фізичного існування України та її Церкви в майбутніх поколіннях треба розглядати явище сучасної еміграції та релігійно-національні проблеми, які вона породжує.

Отож ключовою проблемою цього явища є втрата мільйонів українців, які на чужині безслідно зникають для України та Української Церкви (Церков).

Якщо приглянутись досвіду минулих хвиль української еміграції, то очевидним є, що розбудова церковного та суспільно-культурного життя на чужині, а також тривалий опір процесам асиміляції були успішними завдяки двом найголовнішим світоглядним чинникам:

Органічній (природній) вірі в Бога, виплеканій в людині змалку, може навіть не так через поглиблену катехизацію чи змістовні проповіді пароха, як через зростання у середовищі віри батьків, братів і сестер, родичів, односельчан, через родинні та регіонально-національні народні традиції. Віра в Бога була чимось природним, як дихання людини, вона не потребувала логічних аргументацій чи філософсько-наукових обґрунтувань. Тому, де би таку людину не закинуло життя, поводилася вона згідно змалку сформованої системи моральних цінностей, а також шукала середовища, яке би постійно підживляло ці цінності, тобто храм і релігійну громаду.

Усвідомлення власної української національної ідентичности, відчуття себе українцем (українкою) в чужинецькому середовищі. А це знову ж було виплекано змалку, тільки тепер уже окрім родини велетенську формуючу ролю відіграли високий рівень національної свідомости середовища, тобто широкого загалу люду, що мешкав у певному регіоні (наприклад, Галичина) і та велетенська мережа вишкільних громадських суспільно-культурних організацій і зрештою Церква, що до більшовицької окупації Західної України активно діяли майже в усіх містах чи селах, де проживали українці.

Важливість цих чинників для людей, що опинились в еміграції можна спостерегти в інтерв’ю про парафіяльне життя храму св. Володимира УГКЦ у Парижі, що дав о. Михайло Романюк ще у 2010 р.: «Приблизно 95 % парафіян – це нинішні заробітчани з України. «Стара еміграція» уже відходить, а їхні діти в більшості асимілювались. (…) Знаєте, національні церкви за кордоном дуже добре відображають структуру релігійності етносів. Так, до прикладу, люди із Західної України, які є практикуючими християнами, навіть тут не забувають про Церкву і приходять до нас, незважаючи на те, до якого Патріархату вони належали в Україні. Ті ж, які байдужі до церковного життя, не змінюють своїх звичок і за кордоном».

Тобто іншими словами пізніші проблеми втрати українських трудових емігрантів були закладені ще вдома, на рідній землі в часі їхнього виховання та формації від наймолодшого віку! Тому планувати будь-яку, велику чи малу стратегію протидії асиміляції та «зневір’ю» (тобто втраті віри) українців потрібно найперше з України, її храмів, шкіл, родин тощо. Саме на рідній землі впродовж перших півтори–двох десятиліть ментально та духовно формується людина і в подальшому в більшості випадків змінити цю формацію дуже важко, якщо взагалі можливо.

А проблеми з плеканням віри та формуванням християнського світогляду в нашому 21-му столітті маємо направду велетенські. Під цим оглядом у жодне порівняння не йдуть українці скажімо 2020-их років з українцями 1920-их років.

Щоби проілюструвати реальний стан духовності нинішнього покоління погляньмо на результати соціологічних досліджень молоді віком від 14 до 24 років, проведених 2000 року у Львові, тобто місті, яке під оглядом духовної та національної формації вважається одним з найблагополучніших в Україні. Нині цей сегмент українців має 34-44 роки і виявляє максимальну активність в процесах трудової міграції. На перше питання «чи вірите Ви в існування Бога?», яке передбачало три варіанти відповіді – «так», «ні» і «важко сказати» – 89,3 % відповіло ствердно «так» і лише 2,7 % категорично «ні». На перший погляд ідилічна картинка, що маємо поголовно віруючу молодь то ж немає найменших підстав турбуватись за її долю, за долю нації та Церкви. Проте реальний стан цієї віри розкривають відповіді на подальші питання.

‑ Тільки 14,4 % вважає гороскопи і знаки зодіаку обманом, решта 85,6 % або довіряють, або ж стверджують, що в цьому щось є.

‑ Тільки 17,3 % не використовує лихослів’я (матюки), а розцінює це як зло всього 49,3 %.

‑ Негативно сприймали хабар тільки 32,9 %.

‑ Статеве життя поза подружжям негативно оцінило тільки 20,7 %.

‑ Питання про аборт було сформульовано невдало, але навіть при некоректній його постановці, негативно до нього поставились тільки 65,4 %.

‑ Розлучення і повторне одруження є неприйнятним всього для 23,2 %.

‑ Постійно моляться 27,6 %.

З анкетованих представниками традиційних церков східного та латинського обрядів назвали себе 84,2 %.

 

Напевне, що ці результати не потребують коментарів про розуміння та «глибину» віри тих, хто на початках ствердно відповів, що вірить в Бога. Чи будуть такі люди горіти бажанням на новому місці замешкання шукати українську церкву, або будь-яку іншу церкву за кілометри від місця праці питання риторичне. І чи успішними будуть найгеніальніше укладені стратегії й програми та найдетальніше опрацьовані дорожні карти для такого контингенту людей? А за 20 років якщо ситуація й змінилась, то хіба не в кращу сторону.

На жаль до нині УГКЦ не має потужної соціологічної служби в усіх українських єпархіях, не кажучи вже про поселення, тому про сучасний стан не можемо говорити мовою цифр і показників, але тенденції у духовній сфері невтішні. Так ось за останні два десятиліття в українському суспільстві, навіть в традиційно консервативних західних областях, виникли нові раніше незнані реалії:

Сформувався стійкий, найвищий за усі часи рівень толерування гріха та поширення цього толерування на духовні проблеми, які раніше для суспільства вважалися за будь-яких умов неприйнятними. «Вільна любов» чи в церковній мові перелюб стала моральною нормою. Уже навіть з’явилось достатньо матерів, які вважають себе практикуючими християнками, але не те щоби обурювались, а ще й радять своїм донькам кілька років пожити на віру перед тим, як брати церковний шлюб, бо Церква розлучень не дає «а в житті всяке може трапитись». Обдурити, обважити, взяти хабара ніби вже й не є гріхом і з того вже й не знати чи треба сповідатись – це ж стало суспільною нормою. Лихослів’я також вже ніби увійшло в нормативну українську лексику – його ж використовують в кіно, поезії, літературних творах. І так далі. А до того ж цей перелік постійно поповнюється тим, що раніше вважалось психічною хворобою або збоченням. Сьогодні содомський гріх уже не сприймається як важкий, а лише як природна потреба окремих людей. Мовляв, «навіщо пристібуватись до них, коли Бог сотворив їх такими

На нинішній час в Україні сформувалась вже доволі помітний сегмент ненависників християнства, голос яких стає щораз, то гучнішим. Особливо запеклими та агресивними серед них є так звані «рідновіри», які доволі чисельно репрезентовані у центральних та східних областях України, проте немало є їх вже й на заході.

Тут для ілюстрації подано тільки дві новітні реалії нашого часу з більшого їх числа, хоча це є предметом окремого аналізу.

 

В інтерв’ю з нагоди підготовки до проведення Патріаршого Собору Блаженніший Святослав сказав: «Церква є завжди і всюди з тобою, тому що ти несеш її у собі там, де ти сьогодні живеш, працюєш чи навчаєшся». Ці слова нав’язують до відомої істини ствердженої ще дві тисячі літ тому апостолом Павлом: «Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?» [1 Кор. 3:16]. Але чи усвідомлює, чи ж відчуває себе Храмом Божим християнин більше за фактом, як за духом хрещення, якщо віра його анемічна, десь затрималась на ранніх етапах становлення?

 

В контексті розгляду даного питання повчальним і вартим наслідування є історичний досвід різних народів світу в тому числі й власного українського. Від часів Авраама єврейський народ нараховує скоро ось уже 4 тисячі років. Так ось в цьому велетенському проміжку часу ізраїльська держава існувала всього яких кілька століть, або менш як 10 % історичного буття нації. А процвітаюча суверенна соборна держава не протрималась навіть одного століття – лише в період царювання Давида і Соломона. Практично вся давня історія цього народу це кочове блукання поміж язичницьких племен і народів, еміграція, депортація, розсіяння. І все ж як етнос та релігійна спільнота вони не зникли, не асимілювались у чужинецьких середовищах, хоча втратили Храм, землю, мову, адаптували чужі культури, філософії, звички. Тож в чому секрет їх релігійного та національного імунітету без огляду на умови буття?

Усі довгі століття одиноким чинником, що цементував їх в ментально сепаровану від цілого світу спільноту, що став гарантом перед асиміляцією поміж численних народів земної кулі була віра в єдиного правдивого Бога-Творця та постійне відчуття інтимного синівського зв’язку зі «своїм Богом». Показовою тут також є доля 10 колін Північного Ізраїлю, який через занечищення та втрату віри безслідно зник, розчинився в поганському середовищі. Натомість Юдея, яка хоч часами також допускалась деформації віри та зневаги Бога, все ж знаходила в собі сили усвідомлювати власне падіння і повертатись до Творця, що й рятувало її народ увесь цей час.

Показовим також є імунітет до асиміляції мусульманських народів у сучасному світі, для яких у всіх життєвих ситуаціях визначальною є їхня віра, якій підпорядковуються усі інші мотивації та вчинки практично кожного мусульманина. А вже логічним наслідком цього є те, що їхні емігранти та громади не змішуються та не розчиняються в корінній людності.

Християнство також має чимало свідчень бездоганної віри в Творця. Християни перших століть воліли віддати власне життя лише б не відректись від Христа. У Жовкві спочивають мощі святого Партенія, родина якого входила в десятку найбагатших родин Риму. Щоби зберегти велетенські статки і властиво й життя треба було небагато – принести жертву поганським божкам. Проте батько, матір і двоє юних синів найбільшим скарбом життя вважали Христа і задля вірності Христу-Богу без сумніву та жалю віддали власне життя. Багато маємо прикладів і нашій Церкві в новітні часи, коли українці-християни ставили віру в Бога вище понад матеріальні блага, переслідування чи навіть життя. Блаженні о. Миколай Конрад та Володимир Прийма, о. Омелян Ковч, пратулинські мученики і багато-багато тисяч мирян, монахів і монахинь, священиків і єпископів, які умовах жорстоких переслідувань КҐБ зберегли катакомбну УГКЦ. Запорукою цього була глибока органічна віра в Бога-Творця, яка єдина давали сил гідно протистояти світовій комуністичній потузі.

 

Проблема віри чи раче її слабкості, нерозвиненості, а часом й відсутності є ключовою в усіх сферах сучасного життя нації, бо саме від неї як в ефекті «доміно» приводяться в рух усі інші проблеми людського життя, в тому числі й пов’язані з еміграцією. Людина, яка не відчуває потреби у плеканні своєї віри не буде шукати на поселеннях церкви, навіть якщо та знаходиться за квартал–другий від її нового місця проживання. І навпаки, той для кого віра є не стільки фактом хрещення, як змістом і дороговказом у житті буде долати десятки кілометрів, аби тільки ще і ще раз зачерпнути із джерела святости. Тому вирішення проблем у цьому вузькому питанні масової еміграції (як і в усіх інших питаннях життя людини, нації, помісної Церкви), напрацювання стратегій і планів треба починати саме з плекання віри з найменшого віку християнина та саме на тих теренах, де він прийшов у цей світ. Першою чергою воно стосується матірних українських земель, але також і поселень по всіх континентах та країнах, де народжуються українські діти.

 

Шукати «загублену овечку» по світах еміграції незмірно важче як не дати їй «загубитись» вдома.

 

Другий важливий чинник про який згадувалося вище – це усвідомлення власної української національної ідентичности. Його можна порівняти до другого крила, без якого птах не може злетіти у височінь. Мова і нація – це не покарання Боже (як дехто вважає) за гординю вавилонської вежі [Бт. 11:1-9], але згідно [Бт. 10:] є великим планом завершення Божого творіння всесвіту за яким людство має замешкати землю «за їхніми родинами та їхніми мовами, в їхніх краях та за їхніми народами». Мови та нації є благословенням Божим людству і кожний етнос зокрема є покликаний Богом бути народом, народом обраним, кожна нація має свої даровані Святим Духом таланти та харизми, бо на кожну в Божих задумах Творцем покладені свої очікування та завдання. Тому другим важливим завдання помісної Церкви є плекання у її вірних розуміння для чого Бог визначив мені народитись саме у цьому українському народі, а не в якійсь більш успішній та заможній нації. Тому так важливо, щоби УГКЦ була присутньою та патронувала різноманітні суспільно-культурні та громадські рухи й ініціативи. Сучасний афоризм, що парафія (Церква) має бути спільнотою спільнот, різноманітних спільнот, направду має закладену велетенську життєву мудрість. Церква має чувати над повноцінним патріотичним розвитком вірних, наповнюючи його християнськими моральними цінностями, бо в противному випадку існує велика небезпека перетворення його в шовінізм та людиноненависництво, до тих, що не належать до твого етносу.

 

Якщо підсумувати сказане, то чимало проблем пов’язаних з масовою еміграцією та й іншими виявами життя нації можна уникнути якщо;

зуміти виплекати в душах народу глибоку органічну віру в Бога-Творця;

допомогти пересічному християнину особисто досвідчити Бога, збудити приспану життєвими турботами потребу особистісного спілкування з Творцем, подати правдиве розуміння, що Бог найвища цінність людини, за Якого без вагань не шкода віддати й власне життя;

відкрити велику істину, що українці, як і кожен інший народ є обраний Богом, він має свою обітовану землю – Україну, свій власний Єрусалим – Київ;

має на весь світ унікальну та славну більш як тисячолітню традицію україно-византійського християнства;

що українці мають свою велику місію у Божому промислі та особливе Боже благословення на її сповнення (лише вдуматись, що за шість з половиною століть неволі, відсутності власної національної держави, небаченого геноциду ХХ століття, українці не зникли як нація, зберегли віру, мову, культуру – невже ж це не є найпевнішим свідченням, що Бог у своїх планах зберіг цю націю задля сповнення дорученої їй важливої місії у цьому світі);

що українство – це Божий дар і неоціненної вартости талант для кожного українця, до якого треба не лише шанобливо ставитись, але й примножувати, щоби принести Богові гідний плід вдячності, Йому на прославу, а нам всім на спасіння і життя вічне.

 

А на завершення варто пригадати найважнішу істину нашого життя, що:

прийшовши у світ, від найпершого подиху кожен з нас попри нашу волю стає мігрантом у цьому земному житті. Бо правдива родинна домівка кожної людини – це оселі Бога-Отця у благодаті Святого Духа разом з Господом нашим Ісусом Христом.

 

 

Опубліковано Блоги.