Похресник іронії

Події, що розвиваються в Україні протягом ХІХ-ХХІ століть, дають підстави до перегляду сонму античних Муз. Досі їх нараховується дев’ять, згідно з божественним благословенням античних богів і довіреним функціональним покровительством:

Євтерпа – лірична поезія;

Кліо – історія;

Талія – комедія;

Мельпомена – трагедія;

Терпсіхора – танці;

Ерато – любовна поезія;

Полігімнія – гімни;

Уранія – астрономія;

Каліопа – епос.

Можна було б згадати ще Афродіту – богиню краси і Деметру – богиню родючості. Та їх благословення вітають в інших царствах. І жодна з них безпосередньо не причетна до творчості у тих сферах, котрі нас зацікавили.

Для можливих майбутніх читачів подано цей перелік зовсім не для того, щоб похизуватись знаннями. Цим переліком автор хоче пригадати старі “добрі часи”, коли боги зі своїх олімпійських висот зацікавлено дбали про культурний, моральний і науковий розвиток громадян, навіть кожний із найвищих напрямків забезпечували своїм божественним покровительством. Уособленням цього покровительства були образи конкретних богинь, наділених відповідними повноваженнями. І другу мету автор взявся обґрунтувати: часи, люди, їх життя і стилі спілкування та співжиття настільки змінились, що кількості античних божественних Муз уже явно замало. Скільки і яких їх необхідно, з чиїх благословень можливе походження Муз – це проблема інших досліджень. А тут автор висловлює скрушну істину: на нинішній день в нашому суспільстві немає загально визнаної популярної Музи – як покровительки іронії. Такого животрепетного виду художньої творчості, що здатний проникнути в усі сфери життєдіяльності людей та оживити ці сфери благодатним духом свіжого погляду. Можливо, це є однією з головних причин, що саме іронія ще не набрала широкої популярності, глибокого закорінення та високого звучання. Точніше так: усі перелічені якості – і не тільки вони – в сучасній українській дійсності наявні. Та бурхливе наше сьогодення вимагає ще бурхливішого втручання іронії. Тому наш поклик до творчого Олімпу: згляньтеся! Хай насущні суспільні проблеми і наш поклик не заглохнуть в пустелі.

А ми тим часом апелюємо до міфічного сонму Муз і додаємо до нього повноправну покровительку – Музу іронії – і наше щире благання до неї: молоде творче покоління чекає благословення. Перед ним поле широке, не обмежене і не оброблене.

І Музу іронії не вважаємо самозваною. Вона існує, тільки з Олімпу знання доходять до нас не завжди в своїй повноті і вчасності.

Упродовж кількох десятиліть в Україні відбулись та й ще відбуваються події за їх значенням – історичні переломи. Учасників – різних типів і рангів – одні відходять, другі приходять, треті готуються – незліченна кількість, з найрізноманітнішими інтересами, прагненнями, обіцянками, досвідами. А гумору, сатири, іронії – майже не чути і не видно. Чи духом занепали, чи все ще розгублені, застрашені потенційні творці? Не чути на естраді, в театрі. Не видно ні в літературі, ні в телевізії. Чи їх ще й нема, не вродились та не виросли нинішні? Чи вони, з різних причин, не виходить на широку публіку, а задовольняються лише закапелками, що гонорово, на закордонний манір називаються корпоративами. Чи їм досить одного “Кварталу”?

Навіть не віриться, що недавно тріумфом розцвіла “Червона Рута”, як прообраз нових можливостей в нових умовах, з молодими, шалено завзятими і талановитими учасниками. Приблизно в ті часи львів’яни не могли отямитись від чарів, що кожного вечора насилав на публіку мінітеатр “Не журись”.

В атмосфері цієї бурхливої молодіжної феєрії появився епатажний поет і співець, що сам назвав себе Тризубим Стасом. Оригінальність його творчості – суцільна дотепна іронія. М’яка, присмачена гумором. І вийшов він у світ під благодатним крилом хресної матері – Іронії. Уся творчість Тризубого Стаса засвідчує, що він з честю виправдав це високе благословення.

Як воїн небесного повеління, що осяяне настановою Ісуса Христа: твори добро людям як самому собі.

Наче невтомний ратай, що завдяки небесній благодаті наділений силою постійно триматись на хвилі поклику матері-землі.

Бути природним, органічним, а не навмисно показовим виразником двох стихій – повеління небес та поклику матері-землі – вроджена доля поета і співця в аурі іронії. А ніби на повному язичницькому серйозі апелювання до античної Музи – це непряме, своєрідне авторське нагадування про цивілізаційну тяглість певних особливостей згаданих епох і сучасності.

Християнізація європейських країн і народів не завершилась. Процес євангельського постійного самовдосконалення кожного християнина у творенні добра і краси, у наближенні до ідеалу – триває. Без недоліків і спотикань не обходиться. То ж іронія завжди напоготові: допомогти.

Чи актуальна ця творчість? Підручникові оцінки тут “не пасують”. Варто вдатись до порівнянь, аналогій. Наприклад, кінь, на якому їде вершник, актуальний? Безумовно. Але яке воно бідне, не життєве це порівняння. Сказати, що творчість Стаса злободенна? Теж буде правильно. Формально. Вона вся аж ятриться безглуздими, шкідливими, сміховинними життєвими проявами. Усім видно і зрозуміло, що вони тут висміяні, критиковані, тавровані. Це все є у творчості Тризубого Стаса. Щедро обігране, виведене на творчому полі метафор, аналогій, несподіваних порівнянь, епатажних знахідок. Нема тут ні натяку на злочинність, не проглядаються прояви злоби, злості, прямого подолання. Так говорить майстер. Самодостатній як індивідуум. Поза межею вагань. Митець. Гідний послідовник настанов, повчань і вимог Музи Іронії.

А про значення своєї творчості – безсумнівна впевненість у суспільній потребі. Це також поза сумнівом, поза ваганнями.

Перший наш крок у творчий світ Стаса – чорний. Як побачимо далі – такий колір не є визначальним у всій творчості цього митця-людинолюба. Така біда сталась тоді як планетарна катастрофа. І сталась вона на землі України, серед української нації. Мова про Чорнобиль.

“Над чорною землею

Німий гуляє біль …

Ось так і розпочався

Той чорний водевіль”.

Творчість Тризубого Стаса не позбавлена патріотичного, соціального, філософського значення. Особливість, а може і вартість її в тому, що жодна із тих якостей не декларована, не “поголена” банально. Подана під явно нарочитим приземленням, на рівні побутової, ситуативної проблематики. Навіть не проблематики, а звичайної буденної поведінковості. Для ілюстративної аналогії варто згадати легендарного Тараса Петриненка з його “середньоазійськими” візіями: “У кожного своє уявлення мети: собака має гавкати, а караван – іти”.

Кожен із чотирьох іронічних Стасових альбомів має визначальниками такі непроминальні вартості як віра, надія і любов. Вони провадять творця протягом усього його життя.

Довелося мені колись побачити, як дві дівчини-школярки у сільському саду своєї бабусі збирали яблука. Великі, червонобокі. Старша дівчина зривала довгою тичкою із спеціальним захоплювачем на верхньому кінці. Менша приймала зірвані яблука і делікатно складала їх. Кошик уже повний. А маленькі рученята вправно примощують ще одне-двоє великих яблук. Навколо поскладаних яблук ніби мерехтіло якесь сонячне марево. Працюють дівчата не мовчки. Менша починає мелодії пластунських пісень. Старша трохи поправляє і підтримує. Переливається той щебіт так собі, впівголоса, ніби поміж яблуками.

У переважній більшості Стасових творів – десь прозоріше, а десь глибше – все одно дихає прихована іронічно ностальгія за подібним життям. І зовсім не обов’язково сільським. Полонить душу тут стиль спілкування в процесі роботи. Літературні персонажі, їх діяльність, антураж і середовище – не основа, а засіб, шлях, інструмент, стиль для відтворення певної аури ближнього художнього світу.

Показовим тут може бути зміст пісні під назвою “А люди сапають”. Гостра, на грані витривалості, критика суспільної економічної невпорядкованості, буквально оплакана авторським співчуттям до всіх, приречених на рабську працю. Та після вулканічного вибуху, емоції автора лягають до його ніг, що надійно стоять на землі. Тут уже іронія забарвлена філософським смутком і констатує невідворотну приреченість людського буття.

“Ти вже навік полюбив

Своїх шість соток.

Ти через них збагатів

Як Полуботок.

І вже ніде не втечеш

Від власної долі,

Бо народився і вмреш

На своєму полі”.

І приклади “делікатного” збирання яблук, та вимушеного тяжкими житейськими умовами “сапання” виявляються уособленням священної любові до землі, її краси і щедрості, до її споконвічної матері-годувальниці.

Дилема “розумність – духовність” знімається елементарно просто: якщо це дано, то воно об’єктивне, воно потрібне. (Про об’єктивні чи суб’єктивні умови конкретних причин тут не йдеться). Поки живі ці константи людської істоти, будуть жити і філософські істини Лейбніца: світ людей – найліпший із можливих, і владарює в ньому добро.

Це – філософія ХVIII століття. Ніби співвідноситься безпосередньо із творчістю Арістофана, який все життя активно і наполегливо боровся за торжество добра в суспільному житті. Був у Стародавній Греції (4-5 ст. до н.е.) такий поет, що увійшов в історію під титулом “батька комедії”. Арістофан обстоював інтереси суспільних низів, розвінчував прояви фальшивої демократії. Він не виголошував присудів. Це полишав на розсуд театрального глядача. Старогрецький глядач ніколи не помилявся. Автор комедії користувався заслуженою повагою і славою.

Тризубий Стас – ніби вроджений спадкоємець творчості Арістофана. Адаптованої до сучасних умов, багатих на факти, проблеми, явища в Україні, що просяться на іронічне життя в мистецтві.

Нинішні люди й проблеми дещо інакші, ніж античні. Та лише дещо. Теми та стиль мистецького освоєння актуальних життєвих явищ, методи творчих інтерпретацій та донесення емоційної насиченості і розумового сприйняття до індивідуальної та суспільної свідомості – поле завжди відкрите для творчих пошуків, оригінальних знахідок.

Свідомо чи інтуїтивно Стас відчував близьку спорідненість демократії та демагогії. Як і давньогрецька, нинішня українська дійсність багата різноманітними типовими проявами. Органічно, мистецьки, іронічно “оспівано” такі явища, без тикання пальцем на конкретику.

“А про нас парламент дбає –

І годує, й одягає,

Регулярно нас взуває

І навішує лапшу”1.

Іронія вважається різновидом сатири. Різниця принципова між ними: сатира здебільша “б’є по конкретних мішенях”, а іронія оперує в просторі явищ. Вона прямо виростає на грунті народної “сміхової культури”. Смішне тут приховане під маскою серйозності.

“Державну має владу,

Живе собі як гість.

Вчепився за посаду,

Й паскудить там, де їсть”.

При цьому можуть використовуватись, з наближенням до вибраного стилю, фантастичні ситуації. Фантастика ця не захмарна, не абстрактна. Вона – іронічне і доволі очевидне відображення кричущого несприйняття певних українських реалій.

“А в Чигирині

Розрили поле свині.

Бо замість Бога

“Свєтлая Дорога”

Із тих, що так

Нікуди й не ведуть”.

В стародавньому Римі популярним був специфічний жанр, коли під маскою лірики осміювались політичні, суспільні, літературні, мистецькі явища, традиції, ритуали. Сучасний український майстер іронії своїм мистецьким прозрінням успішно скористався з творчого спадку латинян.

До особливостей давньоримської лірики додамо ще опрацювання контрасту. Тут український митець міг би подати приклад античним класикам. У творі “Як ми живемо” співставлені два тарелі (умовно назвемо їх дерев’яними). Один – традиційний, з лірично-гротескними переходами у стилі гуцульського мистецького різьблення деревяних святкових і виставкових речей, і другий – витесаний, майстерно, але сокирою, для вжитку у хатніх, щоденних потребах.

Таріль ” перший.

“Ось вони живуть там чесно,

І духовно, і тілесно…

Ну кому то інтересно –

Що не крок: “пардон”, “мерсі”!

А у нас тут кожен

Справу знає:

Хтось виносить, хтось ховає,

Хтось тікає, хтось лапає –

Й задоволені усі!”

Таріль” другий.

Ми знов підем голосувати,

Щоб наш уряд поміняти.

А пораду хочу дати,

Щоб на бартер їх міняти.

На якусь корисну справу:

На шкарпетки, нафту, каву…

Ось тоді я за державу,

Чистий спокій буду мать!”

Від нашої умовної інтерпретації античності відчинемо широкі двері у нинішні світи. Десь у тих світах умовно мандрує наш невтомний Стас. То він у Сахарі – при зустрічі з верблюдами підказує їм ази джентльменської поведінки. То приміряється до Аргентини, поки не спитав її з докором “А чому на землях твоїх, Аргентино, не росте червона калина?”. Не обминув Стас своєю творчою увагою цілий ряд інших країн. Серед них зачудувався Бразилією, Анголою, Індією. Особливо до вподоби припали йому індійські слони. Одного з них він поселив у Коломиї, і виїхав на ньому, у вигляді індійського магараджі, на центральний міський майдан: похизуватися. А в підсумку зробив патріотичний висновок: “у наших хлопців ліпші вуса”.

У творчості Стаса зарубіжні мандри не є якоюсь суцільною лінією. Подібно, він періодично вирушає в світи, аби трохи збити оскому від “возвеличення рідних красот”. А повернення з одного найтриваліших і найколоритніших турне відбулось, як і слід сподіватись, у столиці найближчої, сусідньої країни – у Варшаві. Тут спаковані валізи, з якими мандрівник і появився в рідній домівці, в рідній Україні. У навіть тут – не без іронії. Бо інакше не був би сам собою. Хоч тут уже не наодинці, а з дружиною, що давно чекала на нього.

А далі – все логічно і природно. Дома ти не гість, дома необхідно працювати. То ж митець, умовно-традиційно кажучи, закачав рукави – і до роботи.

Очевидно, деякі суспільні реалії та процеси спонукали митця не лише до їх іронічного сприйняття, але й гострого публіцистичного спрямування спротиву. Про вибори в Україні спокійно можуть говорити хіба ті нечисленні вже виборці, кому ще не в’їлися ті вибори в печінки.

Дай нам

Хоч частину того,

Що сам їси.

Може знов тобі віддамо

Всі голоси”.

А кількість тих, що проміняли людську честь і громадянську гідність на фальшиві вартості, мабуть, жодна статистика не обліковує. Це сучасний безмір. Предметно він проявляється тоді, коли наміри таких осіб матеріалізовані і стають засобом фальшивої престижності, хизування або шляхом до дальшого збагачення. Хто став на цей шлях, уже не задумується, що це шлях в нікуди, він безрозмірний у придбанні майна та у втраті загальнолюдських вартостей.

“Тепер вони вкладають совість

У майно та нерухомість.

А сумління і свідомість –

Це для мавпи…”

Десь на якійсь струні Стас, в ряду з творенням іронічних пісень, наближається до жінки як прекрасної половини людства. Цікаво, як сам він інтерпретує вибір такої теми: “Кожна наша жінка, незалежно від соціології і від статусу, принаймні раз на рік відчуває себе на вершині жіночності, краси, привабливості. Куди там Софі Лорен!”

Ця прозова декларація, подана як ніби-то у виправдальному тоні, засвідчує, що на митця вже почали діяти незбагнені та невідворотні чари. Піддався! А далі, навмисно-ненавмисно, чоловік потрапляє в несподівану стихію щемливого почуття. І нотка мінорного суму – “до юності нема вороття” поглинається життєствердним акордом:

“І лиш кохання одне

Не покидає мене,

Воно на довгі роки,

Воно моє на віки”.

Відійшов Тризубий Стас в інші світи. А у спадок залишив нам загальну назву збірки своїх творів – символічно-іронічну і навіть погрозливу: “Я повертаюся”. Не розгубився, не змарнів цей талант у стихії творення. Скромне зібрання його творів – чотири записаних альбоми заслуговують визнання та пошани. Звичайно, більшість “всього того”, проти чого була спрямована його життєва, творча енергія – та більшість чекає нових іронічних стріл від нових сповідників матері-іронії.

Варто сподіватися, що вони вже “на підході”. Молоді, завзяті. Талановиті. Готові думати, орати, сіяти. Творити добро і красу.

А ми “на дорогу” додамо філософське повчання: повторювати неприємність – це подвоювати зло; а висміяти неприємність – означає знищити зло.

Хай щастить.

Р.S. Розповідати про чудову квітку, яка вона яскрава і запашна, та не показати її – це однаково, що розповідати про творчість артиста, коли нема можливості запросити на його концерт, щоб прилучитись до живого творення мистецтва.

Окремі сентенції автора статті також навіяні духом іронії. Опинився в такій атмосфері.

А чотири альбоми, про які мовиться у пропонованій розповіді, можна придбати через інтернет.

Ярослав Макух, Львів

червень 2016 р.

1 Гостра критична насмішка. “Навішувати на вуха макарони, лапшу” – означає постійний обман.

Опубліковано Блоги.