Отаких людей бракує Україні!

(До 120-ої річниці з дня смерти Олександра Кониського)

Кониський_О

Йосиф Сірка

Український перекладач, письменник, видавець, лексикоґраф, педаґоґ, громадський діяч, жертвенний патріот Олександр Кониський (1836 -1900) був палким захисником і організатором української школи, творцем національної публіцистики та періодики. Йому належить ідея створення Всеукраїнської спільної організації та громадсько-політичної спілки, яка б об’єднала всіх свідомих українців. На фоні сьогоднішнього стану та різноманіття «політичних» партій в Україні, ця ідея вказує на ґеніальність передбачення Кониського. Коли б сучасники Кониського підтримали його ідею, то і сучасна Україна могла виглядати цілковито іншою країною в европейській колисці вільних народів.

Про високу оцінку творчости та діяльности О.Кониського свідчить заборона 1920 р. більшовицьким режимом згадувати першого автора біоґрафії Т.Шевченка у 2-х томах, яка не втратила своєї актуальности до сьогодні. Можливо, що на комуністів страх наводила «Молитва за Україну» Кониського, до якої Микола Лисенко написав музику. Ця «Молитва» була своєрідним гімном, в якому автор тексту звертався до Господа:

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осяни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Вже одного цього вірша вистачало, щоб комуністичний режим заборонив аж до часів «перебудови» (кінець 80-х рр. м .ст.) не тільки творчість, але й саме прізвище видатного сина України, якого дозволяли згадати, хіба що, «націоналістом». Комуністам ішлося не про «вільні народи», як твердила пропаґанда, але про знищення ВОЛІ, за яку поплатилося життям так багато борців України та інших народів царської і комуністичної імперії. Тому й не дивно, що імперська політика була спрямована на викорінення з пам’яті українців, та і всіх, хто прагнув та жертвував життям і талантом зберегти волю народу, яку нищила евро-азійська імперія.

О.Кониський вірив, що саме наука і знання зможуть зміцнити «любов до краю», який споконвічний ворог оголосив своїм, бо ж заснована московська імперія не мала чим приваблювати захоплені величезні території Европи та Азії. Тому й Петро І розпочав знищувати українські вольності, переписувати історію Руси-України та фальшиво видавати її за історію Московської імперії.

Сама ж Русь-Україна, на території якої знаходиться ґеоґрафічний центр Европи, може гордитися не тільки надзвичайною природою – горами, озерами, морями та найбільшорю часткою родючого Чорнозему на планеті. Різні історичні пам’ятки, починаючи з передісторичних часів – Трипілля та Скіфської культури – знайдені на території України, є вражаючими і становлять гордість спадкоємців, які сьогодні живуть на цій території. Численні замки по всій країні є свідками боротьби, яку прийшлося подолати русинам-українцям протягом тисячоліть.

Успіхи українців на світовому рівні бачимо у будівництві ракет, які виносять численні супутники у космос, найбільших літаків у світі, одні з найкращих танків та ін.. Різноманітні винаходи в техніці, науці (Сікорський, Пулуюй, Горбачевський, Корольов та ін.) є свідченням таланту народу, який після 400 років колоніяльної залежности став працювати на себе. Саме незалежністьУкраїни перешкоджає вічному імперському ворогові, оскільки він за всю свою імперську історію живився чужими надбаннями, чужою історією і розумом.

Ми знаємо сьогодні про численні напади на українські землі монголо-татар, московитів, турків та ін., які нападали, грабували і поверталися назад у свої князівства, землі. Так воно було до 1654 р., коли Б.Хмельницький погодився укласти військову угоду з Московським царем. Козаків запевняли царською гарантією про збереження державних прав Гетьманщини, яку згодом почали порушували, і врешті-решт широка автономія українських земель та Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

Після 360 років (2014 р.) московський „недокнязь” Путін повторив вчинок своїх попередників – звів нанівець підписи ґарантій свого попередника на кремлівському троні, і свого власного (під Договором про дружбу і визнання територіяльної цілісности України), окупацією Донбасу й Криму. Вся російська аґресія проти України, з усією московською брутальністю, порушила усякі міжнародні угоди, право та ґарантії суверенітету й недоторканости вже не „малоросійської провінції”, не Гетьманської України, але одну із засновників ООН: суверенну країну – Україну. І знов московському диктаторові забракло власної історії, тому й став безпідставно пропаґувати „один народ, одну мову, одну релігію”, що цілковито заперечує вже нонад тисячолітнє існування Руси-України в порівнянні до 300-літньої імперії і сучасної недоімперії.

Слід зазначити, що Московська імперія була не одинокою, яка живилась і розвивалась за рахунок імперських володінь української території. Угорська та Австрійська імперії також живилися українськими здобутками, робочою силою та поповненням війська, щоправда, у гуманнішій формі, ніж це робила Московська імперія. Зрештою і польське королівство, замість взаємоповаги у спільному королівстві, запроваджувало зверхність польської шляхти, що й стало розпадом спільної держави.

Відновлення Незалежности історичної Української Держави тривало багато століть, шлях був довгий і обійшовся у десятки мільйонів життів русинів-українців. Під сучасну пору, Україна, визнана у світі держава, згідно кордонів на час розпаду комуністичної імперії. Вона не була незалежною у часі засновування ООН, але рахується членом-засновником ООН (24.10.1945). Жорстоке нищення – фізичне і духовне – спричинило знищення української ідейної еліти, що відчула країна, коли «трапилася нагода» вирватися з-під колоніяльного ярма московської імперії.

Зазнавши століттями кріпацтва, через поміщиків, а потім колгоспного (через комуністів) – українці не були здатні створити національний уряд Незалежної України 1991 р.. Звільнених дисидентів, головним чином шестидесятників, було досить, щоб формувати владу, але пильне «око» КГБ успішно розбило Народний Рух України, який міг повести країну цілковито іншим шляхом, аніж це зробили комуністи та колишні комсомольці.

Пригадуються слова відомого дипломата, вченого юриста, члена Наглядової ради НАБУ Володимира Василенка, що: «Ми йдемо з рабського суспільства. Раби не можуть бути одразу вільними. Момент їхнього звільнення ще нічого не означає, тому що вони в душі ще залишаються рабами». Слова В.Василенка цілковито підтвердив 30-річний шлях «Незалежности», коли комуністичні номенклатурники успішно використали комуністичні методи знищення опозиції підступним розбратом (Народний Рух), вбивствами (Чорновіл, Патріарх Володимир, Кирпа та багато інших). Одночасно, діяли майбутні оліґархи, які довели світові, що вони здатні одну з найбагатших країн Европи перетворити протягом короткого часу на жебраків світу.

Чи не найбільшою наругою над українцями стала купівля «українських» оліґархів Ахметова, Коломойського, Пінчука та десяток інших не тільки мільйонних помешкань, хат, королівських палаців, але й мільярдних заводів та іншої нерухомости на різних континентах. Декотрі ділки засновували банки, а потім вивозили капітал і оголошували банкрутство, залишається безкарним. За накрадені гроші оліґархи, практично, знищили судову систему в Україні, оскільки за гроші змогли купувати не тільки суддів нижчих інстанцій, але й Конституційного суду.

За останні 30 років, до послаблення прагнень створити власну незалежну Українську державу, слід зарахувати корупцію, яка зараз розриває країну, нищить українську інтеліґенцію, військових провідників та винахідників, лікарів, інженерів, вчителів, різноманітних фахівців.

Величезнпа корупція,яка тримається на оліґархах, не зменшилася, а збільшилася. Театралізовані передвиборчі обіцянки Зеленського про «посадки», які мали викорінювати корупцію «заглохли», «нові обличча» показали людям тільки на перших п’ять місяців, а потім їх поміняли на «віддані кадри» «95 кварталу» та його співпрацівників і друзів, а «фахівців» запозичили з часів Кравчука та Януковича. Завдяки поведінці оліґархів, Україна нагадує роман М.Гоголя «Мертві душі» з тою різницею, що в романі герой скуповує мертві душі, а оліґархи «скуповують» голоси голодних та наївних виборців.

Сучасний президент України і його команда – «змодернізували» купівлю «голодних душ» – обіцянками «змін, посадок» (корупціонерів), високими зарплатами для вчителів, лікарів та трудового народу, пенсіонерів, нищення усякої корупції.

Незаперечним фактом залишається, що саме після спільного «відпочинку» президента Зеленського з його тодішнім помічником Єрмаком в Омані, розпочалися великі зміни не тільки в ОП Зеленського, але й в уряді та ґенеральній прокуратурі. Яке відношення до цих змін має підозра, що Зеленський в Омані був таємно (бо нікого про відвідини іміратів не повідомили)? І чи випадково саме на той час до Оману приватно прилетів секретар російського Радбезу М.Патрушев, а наступного дня тим самим літаком Зеленський повернув в Україну? Ці питання залишаються і далі без відповіді.

Звичайно, що правду про це знають тільки згадані три дійові особи: Зеленський, Єрмак та Патрушев, що й стає причиною всяких підозр на змову, зраду і т. ін.. Підозри «утаємничення» неоголошеної «відпустки» Зеленського залишаються ще й тому, що саме після відвідин Оману раптово президент «втратив» терпеливість чекати на результати молодої і професійної команди, а обрав не тільки непрофесійних, але й перестарілих номенклатурників минулого.

Після заміни уряду, замість професіоналів, до влади, як і до ВР України, потрапили не фахівці, а люди, які продовжили поведінку, а часом і перевершили сумнозвісних корупціонерів минулого. Президент Зеленський цілковито змінив поведінку після «зустрічі» з оліґархами, яких хотів залучити до «боротьби» з вірусом covid – 19, певно, в надії, що ті не будуть скуповувати за українські гроші нерухомість у Західній Европі, а допомагатимуть страждаючому народові, який обікрали.

Певно, щоб показати діючість, Зеленський щедро роздає державні нагороди не тільки діячам культури, багатодітним матерям, але й військовим, для яких було б визнанням і більшою нагородою поповнення воюючого війська (замість скорочення), придбання модерної зброї, новинками українських танків, ракет, літаків, які, з незрозумілих причин, не замовляє уряд в українського ж (свого) виробника.

Зрештою, слід визнати, що перешкоджає ефективно працювати держслужбовцям не так брак досвіду, скільки навмисний саботаж, на що звернули вже увагу ЗМІ у рішеннях прокурорки ОП, міністра оборони, судилища над патріотами України, поведінка та висловлювання представників України у Мінській тристоронній групі, безпомічність при боротьбі з вірусом covid – 19, нецільове використання та розкрадання мільярдів, призначених на боротьбу з пандемією та багато ін..

Сьогодні, як ніколи раніше, можемо оцінити діяльність саме Олександра Кониського, який був юристом, але разом з тим був українським письменником, який вболівав за свою країну, за її мову. Його громадську діяльність можна порівнювати не зі сучасними «політиками» в Україні а скоріш з волонтерами, які керуються не корисливими мотивами, але патріотизмом та любов’ю до Батьківщини.

Звичайно,О. Кониський мав іншу уяву про багатих українських підприємців, які жили ідеями розбудови рідного краю, щоб покращити життя усіх працюючих. Гадаю, що оліґархи та «бідніші» багатії в Україні навіть незнайомі з іменами українських підприємців, які не вивозили капітал з України, але їздили за наукою та досвідом до західно-европейських країн, щоб переймати найновіші технолоґії у промисловості та сільському господарстві. А слід би було ознайомитись з історією розвитку промисловости та меценатства у ХІХ ст. в країні не тільки багатіям України, але й тим, які так прагнуть потрапити до чину держслужбовця, щоб збагатитися за допомоги корупції

Більшість українців, певний, знайома з іменами гетьманів, з видатними письменниками, художниками, композиторами, але майже нічого не знає про тих, хто запроваджував промисловість та важку індустрію в Україні. Не чути і не видно нічого на телеканалах України про те, що навіть в умовах Російської імперії, українські підприємці та винахідники розбудовували українську промисловість та сільське господарство. Видатні промисловці, підприємці, меценати та громадські діячі, до яких належать брати Симиренки, Яхненки, Алчевські, Галан, Чикаленко, Терещенко, Бродський та десятки інших, які провадили успішний бізнес, допомагали розвиткові рідної української культури та мови.

Симиренкознавець П.Вольвач звернув увагу на одного зі славного роду підприємців Симиренків, ідеї якого досі успішно практикують, на жаль, не в Україні:

«Платон Симиренко як представник справжньої європейської культури під впливом французьких мислителів мріяв створити на своїх підприємствах «капіталізм із людським обличчям». Зазначимо, що саме ця симиренківська модель капіталізму сьогодні успішно діє в багатьох країнах Західної Європи, а також Скандинавії.» (Микола Семена, Симиренки та Яхненки: українське «Підприємництво з людським обличчям» у ХІХ столітті. «Радіо Свобода», 14.12.2020).

Якщо приглянутись до діяльности хоч частини наведених підприємців минулого, то зразу встановимо, що було б гріхом співставляти їх з сучасним оліґархатом в Україні. Якщо українська підприємницька еліта ХІХ ст. спрямовувала свою діяльність на промисловий розвиток та економічний ріст краю, то оліґархія, яка виникла на основі тзв. спільного соціалістичного майна і завдяки всяким законним і незаконним шляхам, від самого початку свого збагачення, збільшувала свої статки, часто, завдяки корупції, то українські підприємці ХІХ ст. збагачували себе і українських робітників, своїм коштом, працею і неймовірним патріотизмом в умовах царської імперії.

Погляд на розвиток підприємництва в Україні у ХІХ ст. повинен би стати уроком для сучасних мешканців України. Сучасний економічний стан України можна було оминути, коли б, під час розпаду комуно-імперії, на чолі країни опинились патріотичні сили, які не мали наміру збагачуватись, але будувати Незалежну державу.

Останнє 30-літнє «поневіряння», в ідеологічному й економічному розумінні, показало саме відсутність національного характеру розвитку Української держави. До прикладу, вистачає приглянутись до новостворених країн, яку пізніше здобули незалежність (словаки, словенці, хорвати та ін.) вони, в економічному і ідеологічному розумінні, «обігнали» Україну.

І саме тут, у пригоді повинна б стати ініціатива Кониського: об’єднати усі українські патріотичні організації в одну політичну партію. При сучасному розпорошенні десяток різних організацій, неможливо вести мову про ідеологічний напрямок, який повинна мати провідна політична партія. Основою її повинна стати програма, яка б вміщувала притягнення до відповідальности скоробагатченків, таких, якими є українські оліґархи. Програма повинна вміщувати конфіскацію за доведене незаконне збагачення, а не «штрафи» у тисячах, чи й мільйонах, за накрадені мільярди. Програма повинна вміщувати і ставлення до п’ятої колони та її оліґархів, які не тільки недотримуються українського законодавства по відношенню до аґресора, але й вивозять капітал, щоб інвестувати на території аґресора (як це планують Медведведчук та Козак з підвісною дорогою у РФ). Програму національного розвитку економіки може створити тільки партія, яка керуватиметься національними інтересами, а не інтересами ворога.

Практичний досвід слід брати від таких країн, як Ірляндія, Фінляндія, Хорватія, Ізраїль, які свою Незалежність вибороли саме за допомоги національної ідеолоґії, яка допомагала у збройній боротьбі. Зріст національного суверенітету та добробуту у згаданих країнах є найкращим підтвердженням того, що виплатилося боротися за Незалежність.

Українська Незалежність обійшлася українцям у десятки мільйонів жертв, але суверенітет і відновлення цілісности й непорушности кордонів вимагає і далі жертв у боротьбі зі споконвічним ворогом. Сподіваймось, що 30-літній досвід боротьби з гібридним і явним ворогом Незалежности дасть нарешті плоди. Надії «більшости» при виборах до ВР України 2019 р., вибори до місцевого самоврядування 2020 р., не виправдалися, а театер «сміху» перетворився на театер «плачу» не тільки за втраченими жертвами корона-вірусної хвороби, але й за втраченими можливостями зреформувати СБУ та судову систему, яка перетворилася за час Зе-команди, на найбільшу небезпеку існування Незалежности,

Торонто, 18.12.20 р.