Мова має значення. Історична конференція з питань культури української мови Київського університету та Інституту мовознавства АН УРСР. (60 років тому)
60 років тому:
11-16.02.1963 – у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури української мови, організована Київським державним університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР. В ході конференції заслухано та обговорено 27 доповідей відомих науковців у галузі мовознавства та представників інтелігенції. Неочікувано для пануючого режиму учасники конференції дійшли висновку, що офіційно насаджувана теорія двомовности радянських націй є абсурдною, а в кожного народу є тільки одна рідна мова. Очевидно, що для українців рідною є українська мова. При цьому, як годилося в ті часи, робилося посилання на програму КПРС, де сказано, що російська (тобто московитська) мова є всього лише «спільною мовою міжнаціонального єднання народів СРСР», але не рідною їх мовою. Учасники форуму звернулися до ЦК КПУ та (маріонеткового) уряду УРСР з клопотанням у якому пропонували:
– у всіх вищих, загальноосвітніх і середніх спеціальних школах, училищах навчання здійснювати українською мовою, підручники для всіх навчальних закладів видавати українською мовою, в дошкільних закладах, де є діти українських сімей послуговуватись українською мовою;
– у всіх установах, підприємствах, транспорті, торгівлі документацію провадити українською мовою;
– Академії наук, інститутам, видавництвам писати та видавати наукові праці переважно українською мовою;
– в УРСР художні та наукові фільми випускати українською мовою, а фільми виробництва інших радянських республік перекладати українською мовою;
– в інших союзних республіках, де компактно проживає українське населення відкрити загальноосвітні школи з українською мовою навчання.
Чи розуміли учасники конференції нездійсненність (фактично утопічність) цих пропозицій в державі наріжним каменем якої була політика русифікації усіх без винятку немосковитських народів? Мабуть, що так, але їхня національна свідомість та людська гідність не дозволяли мовчати на злочин денаціоналізації рідного народу. Вони усвідомлювали неможливість збройної чи політичної боротьби за природні права уярмленої нації, тому на тому етапі обрали боротьбу у сфері культури всіма можливими легальними засобами. Окупаційний радянський режим врахував допущений недогляд і зробив усе, щоби подібні маніфестації незламности національного духу більше не повторились.
