Дискусія “війна за історію: чому Росія «краде» українське минуле?”
Чому Росія намагається присвоїти чужу культуру та історію?
Олег Баган:
Це дуже велика проблема, вона має багато різних аспектів і може бути докладно осмислена тільки в спеціальній науковій історіософській студії. Тому в цій розмові ми зможемо окреслити тільки контури проблеми.
Українсько-московські стосунки, коли одна нація і держава привласнила собі величезну частину історії і культури іншої нації і держави, не мають аналогів у світовій історії. Це унікальний випадок, тому він і не піддається легкому осмисленню, особливо з боку інших народів, трохи віддалених від московсько-української проблематики.
Українці й московити, попри переплетеність їхніх історичних доль, є насправді дуже різними народами за своїм етногенезом. Коли ви подивитеся на карти поширення доісторичних цивілізацій, навіть ще кам’яного віку (Х—V тис. до н. е.), доби енеоліту (ІV—ІІІ тис. до н. е.), бронзової доби (ІІ тис. до н. е.), то побачите, що роздільна лінія між різними цивілізаціями тисячоліттями проходила приблизно північними кордонами України і чітко відділяла географічний простір пізнішої Московії як набагато відсталіший у загальному. У І тис. до н. е. Україна стала великою зоною розквіту скіфської цивілізації (можна її ще назвати скіфо-сарматською). У цей час простір Московії густо заселили угро-фінські племена, які перебували на значно нижчому рівні цивілізаційного розвитку, переважно були звичайними збиральниками (тобто не вміли розводити велику рогату худобу і коней, як кочівники, і не вміли обробляти землю, як землероби). У І тис. н. е. у вихорі Великого переселення народів (ІV—VІІІ ст.) почався процес етногенезу українського народу, який формувався як синтез сарматів і слов’ян, які напливали з північного заходу. Десь в ХІ ст. вже вималювалася в головних ознаках етнічна своєрідність українців. З літописних джерел ми знаємо імена слов’янських племен, які склали українську народність: поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, хорвати. Цьому виокремленню праукраїнського етносу, який отримав назву русичі (можливо, від назви якогось давнього сарматського етнічного предка, або від варязького), об’єктивно посприяла експансія войовничих варягів із Скандинавії, які об’єднали під своєю владою великий геополітичний простір від Балтики, вздовж всієї верхньої і середньої течії Дніпра, і майже до Дунаю і Чорного моря (тут володіння русичів-варягів були спорадичними).
У цей самий час (ІV—ХІ ст.) територію Московії охопили своїми колоніями слов’янські племена радимичів і в’ятичів, які прийшли звідкись із заходу, можливо, із долини Вісли. Вони змішалися із місцевими угро-фінами (черемисами, муромою, мещерою, мерянами, перм’яками тощо) і почали дуже швидко їх асимілювати, бо набагато перевищували тих цивілізаційно, культурно. Коли всі ці землі, а також терени нинішньої Білорусі, де жили слов’янські племена кривичів і дреговичів, та Новгородської землі, заселеної словенами, об’єднали в одну державу варяги, то, розуміло, відцентрові, роздільні процеси етногенезу в цьому просторі сповільнилися. Всі названі вище слов’янські племена радо торгували між собою (цьому вельми сприяли долини великої кількості повноводних рік), обмінювалися господарськими набутками, формами соціальної самоорганізації (тому в країні, як на дріжджах, ростуть численні міста). У Х ст. додатковим фактором інтеграції цього велетенського простору стала Християнська Церква. Церковна самосвідомість спільности, церковнослов’янська мова як сакральна, велика література цією мовою, в т. ч. світська, мистецькі набутки – спільні архітектурні та іконописні стилі – стають тими духовними основами, на яких будується нова понадетнічна спільнота, яку прийнято називати давньоруською. Тобто еліти, князівські й боярські насамперед, почали відчувати певну спільність, бо вони часто мігрували за наділами, за новими землями в різних кутках великої країни. Наприклад, в Північній Русі та на території нинішньої Московщини є багато міст і географічних назв, які вказують на те, що їх назвали переселенці із Галичини: міста Перемишль, Галич, Звенигород тощо.
Тут мусимо уточнити один історіософський факт: у Середньовіччі люди не мислили етнічними і тим більше національними категоріями, у них на першому місці була віра. Тому всі відомі нам автори часів Київської Русі (поняття умовне) в межах своєї держави бачили передусім християн (це було основне розрізнення людей на «своїх» і «чужих», тож чужинцями вважалися хіба язичники). Саме на цьому факті пізніше розбудували свої фальсифікаторські теорії московські історики від В. Татіщева до Н. Карамзіна (ХVІІІ — поч. ХІХ ст.). Вони створили історіографічний міф про «єдину давньоруську народність», якої насправді ніколи не було як суцільності. Так, була єдина держава у ХІ – ХІІІ ст., спільна літературна, писемна мова, але окремі регіони внутрішньо жили своїм органічним життям, у своїх традиціях. Вже тоді виникли основи для формування чотирьох східнослов’янських народностей: української, білоруської, новгородської (або словенської) та московської.
Закономірними лідерами цього руського простору стали еліти слов’янських племен із території України. Чому? Тому, що, по-перше, саме ці терени й народності були спадкоємцями динамічної скіфо-сарматської цивілізації, яка великою мірою постала на синтезі еллінських культурних впливів; по-друге, вони активніше вбирали культурні впливи з півдня, від великого і могутнього Болгарського царства і Візантії. Тут мусимо пам’ятати, що тоді імперіальним, культурним, церковним центром Європи був не Париж чи Лондон, а Константинополь. Саме від Константинополя йшли головні ідеї тієї епохи. Відтак більшість духовних та історичних творів ХІ—ХІІІ ст. (до монгольської навали) були написані вихідцями із теренів України. Саме Київ був духовним та інтелектуальним епіцентром всієї Русі. Ще значними центрами були Новгород, який завдячує своє піднесення активним зв’язкам із світом Балтики, і протобілоруські Смоленськ і Полоцьк. Міста Суздаль і Володимир на Клязьмі, які стали згодом центрами для московської території, були тоді лише далекою і відсталою периферією.
Другим фактом, який підступно використала московська історіографія на свою користь, була церковнослов’янська або староруська мова, яку застосовували на письмі в усіх кутках Київської Русі, хоча живе мовлення було відмінним в регіонах. На цій підставі проголошувалося, що давньоруська єдність таки була, а оскільки пізніша російська мова увібрала більше церковнослов’янізмів, ніж українська та білоруська, то стверджувалося, що саме росіяни є «головними носіями давньоруської традиції».
Безумовно, асиміляційні, унітаристські процеси в єдиній державі були потужними і ми не знаємо, які етноморфози в ній би з’явилися, якби не монгольська навала. Саме вона сильно вплинула на князівства на теренах пізнішої Московії, поступово прищепивши їм безліч своїх ментальних та соціально-політичних ознак. В Україні натомість, особливо завдяки збереженню державності в Галицькій і Волинській Русі, почалося тривале протистояння монголам. Білорусь же цілком мало зазнала тиску монголів і розвернулася тоді до Заходу. Так розпочалися три великі етногенетичні процеси, які привели, відповідно, до створення московської, української та білоруської народностей на ХV-ХVІ ст. (Новгородська народність тоді ж була силою і терором асимільована в московську)
Ці процеси нового націогенезу допомогли об’єктивно оформити експансія Великого князівства Литовського у ХІV ст. Саме перемоги великих литовських князів Ольгерда й Вітовта об’єднали в межах однієї держави більшість білоруських і українських земель. Це відкрило широкі ворота для проникнення на ці руські землі західних культурних впливів, філософських ідей, католицтва, протестантства, архітектурного стилю готики, потім – ренесансних віянь. Так ментальність і культура українців почала кардинально відрізнятися від московської ментальності й культури, які, навпаки, стрімко набирали азійських ознак.
На ХVІІ ст. це вже були дві відмінні цивілізації. Це добре зафіксовано в різних письмових документах, художніх творах та літописах козацької доби. Московія на той час сформувалася як євразійська деспотія, з монгольською суворою управлінською єрархією, з догматичним візантійським православ’ям як ідеологією, з вельми нерозвиненою етико-моральною сферою як наслідком загальної дрімучості й відсталості її соціальної культури.
Однак Московія мала кілька важливих переваг над тодішньою Україною як нацією і державою: 1) тут функціонувала тверда державна управлінська система; 2) виробилася мілітаристська свідомість суспільства, а захланна державна влада не шкодувала коштів на розбудову армії; 3) православний фанатизм, загальний консерватизм у свідомості, утверджена влада царів сприяли єдності московської нації. Тому в усіх війнах – з Великим князівством Литовським, з Річчю Посполитою, з українськими козаками – Москва, попри свою технологічну відсталість, перемагала й наступала, наступала своїми людськими масами, які могла викидати з надр свого суспільства безнастанно, своєю впертістю, яку винесла з монгольського іга, своє жорстокістю, яка стреміла з її азійської дикості.
Вершиною цього підступного й нахабного ідеологічно-політичного крадійства стало перейменування Московії на «Россію» за указом Петра І у 1720 р. Так, в одну мить все, що йменувалося в історії «Руссю», «руським», почало розумітися як московське, хоч це було цілковите розходження з правдою, а все українське залишилося поза контекстом
Коли Москва під кінець ХVІІ ст. і на початку ХVІІІ ст. нарешті захопила велику частину колишнього єдиного руського простору, а саме українське Лівобережжя, то вона усвідомила, що за соціальними характеристиками, за рівнем культури, інтелектуальних і мистецьких багатств, господарським потенціалом вона дуже відстає від нього. Успішні переможці насправді виглядали голими і вбогими морально й духовно. І саме тоді до московитів прийшло гостре усвідомлення, що весь цей здобутий і ще не здобутий руський простір має бути проголошений «своїм», таким, що нібито віддавна двигтів в московській (насправді напівмонгольській) душі й свідомості. Тарас Шевченко про цю філософію кражі саркастично сказав образом: «все тоте таки й було наше, вони тільки татарам наймали на пашу», тобто, що москалі придумали брехливу версію тимчасового відходу українських земель і називали їх «своїми». Саме від цього історичного моменту розпочинається системна крадіжка всього українського (потім – і білоруського): українських святинь, куди проникають московські фанатики православ’я й починають виправляти «латинщину», тобто всі своєрідності української церковної культури й обрядовості, присвоєння української минувшини, яка оголошується «спільною», українських митців та інтелектуалів, яких різними способами «приручають» тощо. Вершиною цього підступного й нахабного ідеологічно-політичного крадійства стало перейменування Московії на «Россію» за указом Петра І у 1720 р. Так, в одну мить все, що йменувалося в історії «Руссю», «руським», почало розумітися як московське, хоч це було цілковите розходження з правдою, а все українське залишилося поза контекстом. До слова, про це дуже добре й докладно написано у книзі львівського історика й бібліографа Євгена Наконечного «Украдене ім’я: Як русини стали українцями?» (2001р.).
Тут вартує зауважити, що різні ідеологеми про «єдину Русь», про «права московських князів і царів на всі землі руські і руську спадщину» тощо, існували й раніше, від ХІV ст., саме вони слугували формальними приводами для розв’язування московітами регулярних війн проти Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Але саме в період пізньої козаччини, в добу гетьманства І. Самойловича й І. Мазепи з його трагічним кінцем, ця політика й ідеологія Московії стає такою всеохопною і захланною.
Тож перші мої висновки такі: Московія, попри століття успішної зовнішньої експансії (приєднання Рязанського, Тверського князівств, Новгородської і Псковської земель, Казанського й Астраханського ханств), з підсвідомих причин набула великого соціально-психологічного комплексу неповноцінності; вона ненавиділа весь колективний Захід, і передусім Велике князівство Литовське і Річ Посполиту як два його великі наочні й близькі символи, і водночас безмежно заздрила йому (їм); своє просування на захід вона пов’язала з маєстатичною ідеєю відродження візантійської держави-імперії, логічним епіцентром якої могла бути тільки Україна-Русь. Саме з цього психологічного комплексу визрівала й визріває зараз неймовірна ненависть Московії до ідеї самостійної України як території-ядра колишньої Київської Русі, сам факт якої розбиває всю штучність і фальшивість московської державно-імперської ідеології.
Андрій Ніцой:
Катерина ІІ системно сфальшувала всю історичну джерельну базу і вивела нову, затверджену нею, історію, в якій походження так званих росіян було одним із відгалужень від слов’ян
Росіянин – це не національність, це ознака. Тобто, у нас є українець та українка, у Франції є француз та француженка, а в Росії – «русский», тобто «який?» або «чий?». Не русин, не русич, а «русский». А вся справа у тому, що росіяни просто позбавлені власної ідентичності. Ба більше, вони ніколи і не працювали над власною ідентичністю. Московити навіть соромляться свого справжнього коріння. Росіяни – це нація, етногенез якої відбувався на базі Золотої Орди та змішання угро-фінських традицій. Два етноси змішалися у рівних пропорціях. Історики також довели, що цей етнос налічував приблизно по 250 тисяч людей з обох боків – як від монголів, так і від угро-фінів. Таким чином з часом утворився новий етнос лише із невеличкими впливами слов’ян. От саме цього вони й соромляться. Цього соромилась грекиня Софія, племінниця останнього візантійського імператора, яку віддали заміж за монгола Івана ІІІ. Коли вона побачила суцільні монгольські порядки та державну уйгурську мову, вона жахнулася. Тому вона наказала переписувати історію і привласнювати собі історію Русі із центром у Києві. Це був початок. Довершила ж цю справу німкеня Катерина ІІ, яка також соромилась бути правителькою угро-монгол. Вона вирішила це робити на системній основі, створивши комісію на чолі із графом Уваровим. Таким чином Катерина ІІ системно сфальшувала всю історичну джерельну базу і вивела нову, затверджену нею, історію, в якій походження так званих росіян було одним із відгалужень від слов’ян. Їм потрібна наша ідентичність. Тому їхня війна з нами – це не просто боротьба за домінування російської мови, «балалайок» і «матрьошок», це війна за їхню ідентичність.
Те, що російська агентура та ліберально налаштовані українці не сприймають це так, як я описав, не змінює основи. Росіяни хочуть бути нами. Це зараз вони привласнюють Трипілля і говорять, що «укри викопали Чорне море». Як тільки вони нас знищать, всі досягнення України будуть приписані їм. Саме тому вони сьогодні так атакують нашу мову, освіту і мистецтво.
Ігор Лосєв:
Я думаю, що так відбувається тому, що, по-перше, власна історія Росії доволі бідна. По-друге, вона доволі страшна. По-третє, це нормальна поведінка для будь-якої імперської держави: колонізуючи інших, вона намагається забрати у них все. Древні римляни, коли захоплювали якусь територію чи народ, привласнювали не лише його землі, а й пантеон богів. Тоді вони ставали частиною римського пантеону.
Зараз Росія перебуває у дуже складній ситуації. Протягом багатьох століть РФ починала свою історію із Києва, а тепер це місто опинилось за межами кордонів Московії. Влада змушена пояснювати російському школяреві, чому історія його держави починається за кордоном. Хоча росіянам було б доречно зрозуміти, що їхня історія до давнього Києва має дуже віддалене відношення. Російський етнос, як такий, виникає не над Дніпром і не в Карпатах, він бере початок у межиріччі Оки і верхньої Волги, себто на російській етнічній території. Саме з цих земель Росії варто розпочинати свою історію, а не «лізти» у Київ, який до неї відношення не має.
Що передусім крала Москва?
Олег Баган:
Передусім вона проголосила своєю спадщиною всю літературу, написану церковнослов’янською (староруською) мовою, починаючи від ХІ ст., – церковну, богословську, філософську, художню, ідеологічну. Останнім автором цієї традиції був Г. Сковорода. Далі – всі мистецькі багатства (архітектура, малярство, різьба, скульптура, декоративно-ужиткове мистецтво тощо) проголошувалися «уламками» давньої руської, читай московської, традиції. Згодом, коли політична пам’ять в Україні руйнувалася внаслідок систематичного терору московської влади (1-а половина ХVІІІ ст.), Москва почала трактувати всі громадські й політичні дії в Україні в післямонгольську добу (ХІV—ХVІІ ст.) як вияви «промосковської», «проруської» активності еліт і мас, які нібито тільки й мріяли, як би то приєднатися до Московщини. У совєтський час це називалося «вічним стремлінням братніх народів до єдності».
Загалом московська влада сподівалася, що Україна вмре назавжди після такого нищення й обкрадання. І на таке виглядало в кінці ХVІІІ ст., коли якусь кволу національну свідомість зберігали буквально кілька родів козацької шляхти. Але тут злий жарт з Московією зіграв романтизм як ідеологія, філософія й література. На початок ХІХ ст. Московія вважала себе «провідною європейською державою» (і так було в мілітарному сенсі). А раз так, то ця передова держава повинна переймати все передове з Європи. Тоді передовими й модними були ідеї романтизму, які викликали зацікавлення старовиною, фольклором, етнічно-національними своєрідностями, екзотикою. Вони й відживили, на лихо Москві, напівмертву українську націю (діяльність харківських романтиків, творчість М. Максимовича, Т. Шевченка, П. Куліша).
Спочатку Москва сприймала українське відродження, як комедію, як водевіль (цьому стереотипові ідеально відповідав водевіль І. Котляревського «Москаль-чарівник», до слова, автора із цілком завершеним малоросійським світоглядом, який випадково став «батьком» відродженої нації), тому дивилася на нього поблажливо. Та згодом, коли прийшов Т. Шевченко зі своїм вогненним словом, вона устами свого провідного літературного критика В. Бєлінського назвала це явище «злотворним бунтом». Якраз від історіософських ідей Т. Шевченка починається «українська Реконкіста» – відвоювання відібраної історії і культури. Вершинним твором на цю тему є його містерія «Великий льох».
На цю Реконкісту Москва зреагувала планом створення російськомовної української культури, яка мала поглинути все національно живе й назавжди пригасити його. Цим вона керувалася аж до початку ХХ ст. Та не сталося.
Андрій Ніцой:
Росія системна, це імперія, тому вони крадуть все. Ми колишня колонія Москви і ми завжди будемо на крок чи більше позаду, якщо не вирвемось із цієї залежності. Вони крадуть абсолютно все, навіть наш Борщ, бо для них це не дрібниця. Ще буквально 10 років тому в російських меню був «украинский борщ», а тепер там є «суп свекольный». Вони собі вирішили, що повинні «загребти» всю Україну. Не частину, не «по Збруч», а всю, бо це наша ідентичність. Оця «еволюція» від «українського борщу» до «бурякового супу» в меню призвела до того, що Росія цю страву почала називати своєю. «Борщ наш!». Добре, що Євген Клопотенко і його команда домоглись визнання автентичності цієї української страви. Далі московити почнуть боротись за козацький куліш абощо. Для Росії дрібниць немає, їй важливо все.
Ігор Лосєв:
Для початку, всі українські досягнення. У російських підручниках можна часто прочитати, що Григорій Сковорода – це російський філософ. Деякі джерела намагаються навіть Тараса Шевченка записати у російські письменники і поети. Ми також бачили, як у Москві поставили пам’ятники князям Володимиру та Ярославу. Ці всі моменти – це намагання привласнити чужу історію, оскільки своєї катма.
Якщо уважно подивитись на російську історію, то десь до ХVІІ століття вона виглядає дуже блідою і лише у кінці ХVІІ століття, у зв’язку із реформами Петра І, у Росії з’явились якісь досягнення західних країн того часу. Хоча перед тим, як Петро почав проводити свої реформи, в Росії була проведена величезна культурницька робота українських освітніх діячів. Насамперед з Києво-Могилянської Академії. Фактично, саме ці люди підготували ґрунт для європеїзації Росії у ті часи. Хоча зараз про це вони намагаються не згадувати, про це багато писали у XIX столітті. Тоді різні професори відзначали величезний внесок і вплив «малоросів» на культурний розвиток Росії.
Яким чином і для чого РФ використовує таку політику?
Олег Баган:
Росія використовує ці «надбання» задля того, щоб підняти свою значущість на світовій арені. Нам потрібна якась велика пропагандивна робота з українськими акцентами в світі. Наприклад, більшість світових істориків переконані, що доба Київської Русі – це всуціль московська історія. Тисячі фундаментальних книг про цей період, за якими вони вчилися, стверджують саме таке. Книги українських істориків, і класиків, і сучасних, потрапляють на Захід у мінімальних дозах. Тож ситуацію змінити зараз майже неможливо. Власне, над цим мала б працювати українська Академія Наук: виробляти стратегію потрібних академічних видань, готувати спеціальні міжнародні конференції, проникати у світ зі своїми культурологічними програмами тощо.
Андрій Ніцой:
Тут є тактичні та стратегічні цілі, яких добивається Росія. Стратегія – це нав’язування у самій РФ думки про те, що Росія – це країна «руських». З такими гаслами як «Чернігів наш» і тому подібне.
А в тактичному плані Росії це важливо для міжнародного позиціонування. Це додає обґрунтованості їхнім претензіям на панування у пострадянському просторі. Пєсков вже заявляв про те, що Москва мріє про межі імперії Миколи ІІ. А це, нагадаю, частина Польщі, Фінляндії, Прибалтики і я вже мовчу про Кавказ.
Ігор Лосєв:
Росія так поводиться, аби піднести до небес велич РФ і продемонструвати ницість інших країн
Тут все дуже просто. Росія так поводиться, аби піднести до небес велич РФ і продемонструвати ницість інших країн. В першу чергу мова йде про Україну, ясна річ. Яка у них головна концепція? Що нібито до приходу сюди Росії у 1654-му році, в Україні була суцільна дикість, неписьменність і все таке інше та тільки Росія принесла нам культуру. Хоча все було абсолютно навпаки, бо саме українці, починаючи десь із XVI століття, приносили освіту й культуру в дику Росію. Перші школи на Московії були засновані українцями – монахами, які приїхали з Києва. Також, багато діячів російської культури були вихідцями з України. Наприклад, Дмитро Туптало, він же Дмитрий Ростовский, знаменитий російський церковний діяч, походить із села на Київщині. Так само і багато інших діячів, які засновували у Росії школи, семінарії, театри та інші подібні заклади.
У книзі російського професора Морозова про історію російського театру, яка вийшла на початку ХХ століття, можна прочитати, що «Львівського повіту шляхетний син Степан Чужинський учив багатьох людей комедійної справи». Тобто, засновником російського театру був «Львівського повіту шляхетний син Степан Чужинський».
А метод, яким Росія все це використовує, є дуже простим: пропаганда, агітація, освіта. Причому не тільки на території РФ, а й у тому, що вони поширюють на західну Європу та Сполучені Штати. Влада Росії в це вкладає дуже багато грошей, тому вони «з ранку до вечора» можуть розповідати про велич російського народу і ницість культур інших народів колишньої імперії.
Як слід Україні протистояти такому загарбанню?
Олег Баган:
Наші наукові й культурні еліти не вміють визначати важливі, стратегічні завдання, часто просто бояться полемізувати, виявляючи цим свою глибоку провінційність
Це глобальне завдання і його передусім повинна виконувати держава. Але оскільки наша держава сьогодні не національна, а малоросійська, то вона нічого не робить в цій ділянці.
Насамперед потрібні якісні й ґрунтовні наукові видання. За 30 років незалежності українська еліта не спромоглася видати й 5-ти відсотків нашої класичної історичної спадщини! Це європейський антирекорд, думаю. Ще в добу пізнього В. Ющенка (кінець 2000-х) я пропонував масштабний проєкт з видання вибраних творів чільних авторів львівської історичної школи: це С. Томашівський, О. Терлецький, М. Кордуба, І. Джиджора, В. Герасимчук, І. Кревецький, І. Крип’якевич. Це мало бути по три великі томи (600—800 стор.) вибраних творів кожного, всього 21 том. Потім цю ж ідею пропонували мої колеги в інші інстанції. Надарма. Хоча для держави це копійчані видатки. Такі самі серії історичних видань можна підготувати на основі праць істориків південноукраїнської умовної школи, харківської, київської історичних шкіл.
Чому важливі такі видання? По-перше, в них є колосальна фактологічна база, яку московським авторам буде не так легко сфальсифікувати, а по-друге, в названих авторів, наприклад, є ще й багато праць історіософського, ідеологічного змісту, в яких вони тлумачать складні, вузлові моменти історії і розвіюють різні московські фальсифікації.
Наведу ще один сумний приклад української ідейної та моральної слабкості. Десь три місяці тому в ресурсі «Вголосу» я надрукував статтю «За правильну етнічну картину світу», в якій доводив нагальну потребу повернути в офіційний слововжиток такі назви країн і народів, як Московія, Картвелія, Еспанія, Ічкерія тощо, які є органічними, правдивими й точними, замість Росія, Грузія, Іспанія, Чечня. Щоб розпочати такий процес, була необхідна санкція Інституту української мови й Інституту мовознавства як двох головних академічних установ у цій сфері, щоб надалі можна було офіційно звертатися до Верховної Ради, аби на державному рівні визнати потребу тотальної переміни в усіх українськомовних публікаціях цих назв держав і народів. Мої друзі звернулися до різних високих науковців, щоб ті підтримали важливу ініціативу, бо ж, скажімо, уведення слів «Московія» і «московський» в наші підручники з гуманітаристики в одну мить нанесло б колосальний удар по всіх московських фальсифікаціях в історіографії та культурології. У такий спосіб ми б «відвоювали» величезні масиви вкраденої історії та культури і правильно б упорядкували свідомість молодого покоління. І що почули вони від «високих мовознавців», які люблять багато розказувати, як вони вболівають за Україну і її мову? Почули якісь дріб’язкові відмовки, якісь дивовижні сперечання, що «ось там в якихось текстах є Іспанія, а не Еспанія, і тому нічого міняти не можна». Одним словом, був продемонстрований ідіотизм і боягузтво. І нагода розгорнути важливу справу пропала.
І так в Україні – в усьому. Наші наукові й культурні еліти не вміють визначати важливі, стратегічні завдання, часто просто бояться полемізувати, виявляючи цим свою глибоку провінційність.
Зрозуміло, в країні має бути пропрацьована цілісна програма культурної і державницької пропаганди (як це є, до речі, в Росії). Потрібними принаймні є 3-и спеціальні наукові центри, які б розпрацьовували проблематику протидії науковим, історичним та культурологічним фальсифікаціям у трьох головних геополітичних напрямках: західному, південному і північно-східному. Відповідно такі центри мали б бути створені у Львові, Одесі й Харкові. Ці центри організували б концептуальні конференції на головні гострі теми, готували б спеціальні видання – ґрунтовні (для фахівців) і популярні (для використання в ЗМІ).
Потрібні спеціальні історичні журнали й інтернет-сайти, які б розробляли проблематику наукових війн і стратегій в сфері історії. Потрібні спеціальні телепрограми, які б з залучали до дискусій всіх провідних інтелектуалів, які стоять на національних позиціях. Бо в нас є «розкручені» інтелектуали-історики, але вони відстоюють тільки лібералістичні ідеологічні принципи, часто діючи проти національних інтересів України, скажімо, львів’янин Ярослав Грицак чи киянин Георгій Касьянов, чи такий рафінований провокатор, як Данило Яневський.
Андрій Ніцой:
Нам не треба нічого видумувати, а просто робити те, що до нас робили всі постколоніальні нації, коли боролися за своє самовизначення, а пізніше за створення суверенної держави. Так боролись поляки, чехи, словаки, хорвати та інші. Я маю на увазі утвердження національних та етнічних цінностей домінуючої нації. В Україні такою нацією є українці. Ще В’ячеслав Чорновіл близько 25-ти років тому дуже просто сформулював національну ідею: побудова української держави. Її просто треба інструментально наповнити. Тут мова йде про гуманітарну політику, щоб українська мова домінувала в усій освіті, навіть на перервах. Щоб навчальні плани були адекватними і не принижували українську гідність.
Ви знаєте, як старшим класам прививають розуміння своєї ідентичності у Польщі та Україні? Поляки це вчать на прикладі Стефана Жиромського – про повстання учнівської молоді проти Російської імперії. Діти читають книгу, обов’язково дивляться фільм і у них під цю тему відведено багато навчальних годин. В українському міністерстві освіти затверджена програма, де національну ідентичність діти вивчають на прикладі Кайдашевої сім’ї. У цьому творі невістка свекруху лупить кочергою по голові, постійні сварки, родинні чвари і таке інше. От вам і два різні підходи до формування у дітей та молоді національної ідентичності: польський постколоніальний – національно-утверджуючий, та український постколоніальний – самопринижуючий та меншовартісний.
Ігор Лосєв:
Я протягом 30-ти років розповідав, як це робиться, але у нас це нікому не цікаво. Наприклад, у Росії є такий історичний телеканал, який займається як російською, так і світовою історією. Він показує різні події у вигідному для росіян світлі. У нас нічого подібного немає. Є окремі передачі на тих чи інших телеканалах і на тому все. Так само у нас немає фундаментальної історичної освіти. Викладання історії у школі та ВУЗах також не є на тому рівні, на якому воно мало б бути.
Крім того, в Україні має бути відповідна державна політика. Її, як ви розумієте, у нас теж немає. У нас все залежить від того, хто у даний момент перебуває при владі, а це часто бувають невігласи. Дивлячись на них, я згадую слова Грушевського про те, що трагедія України полягає у тому, що нею часто керували люди, яким вона не потрібна.
Розмову вів Роман Гурський
