До 80-річчя формування українського представництва у США

USA_Ukraine

Аскольд С. Лозинський

Українська громада Америки як організована структура існує від другої половини XIX століття. Її першими інституціями були церкви та братські союзи, що опікувались хрещенням, вінчанням та похованням. Останнє вимагало витрат, особливо в тому разі, якщо смерть наставала передчасно чи раптово. Нюанси віровчення, що розділяли католиків і православних, залежали від динаміки історичних подій, зокрема, у Ватикані. Ця тема вимагає окремого дослідження. У кожному разі, перші іммігранти були люди богобоязливі. А відтак церкви будувались, і парафіян не бракувало. До яких саме конфесій вони належали – оповідь про це облишимо до наступного разу?

Першим як за датою появи, так і за чисельністю братських організацій був Український народний союз, що постав 1894 року у багатому на антрацит реґіоні Пенсильванії. УНС не лише убезпечував поховання, але й, на ранньому етапі, служив цілям координації та комунікації, видаючи щоденну газету «Свобода». Іншими братськими союзами за порядком їхньої появи були Український робітничий союз (значно пізніше перейменований на Український братський союз), Союз українців-католиків «Провидіння» та Українська народна поміч. Кожен був важливим з точки зору своєї географічної прив’язки та спільноти, на яку він орієнтувався. Певна річ, братські союзи конкурували, але конкуренція стримувалася заради співпраці.

В першій половині ХХ століття у США між світовими війнами почали з’являтися структури, паралельні або дочірні до організацій та рухів, що існували в Україні, яка після Першої світової війни опинилася під владою Польщі. Це були Союз українок Америки (СУА), Організація державного відродження України (ОДВУ) та інші.

Оскільки організації в Україні були охоплені націоналістичним завзяттям, їхні американські партнери йшли в руслі цієї ж програми. СУА відіграла особливо помітну роль у приверненні уваги до організованого Москвою Голодомору 1932-33 років в Україні. Вдалося навіть зацікавити першу леді США Елеонору Рузвельт, хоча й без скільки-небудь відчутних результатів.

З початком Другої світової війни Україна опинилася поміж двох потенційних імперських загарбників. Потреба в координаційній структурі та єдиному голосі для громади стала не лише очевидною, але й нагальною, і 1940 року у Вашингтоні, округ Колумбія, чотири братських союзи спільно з церковними ієрархами та іншими існуючими структурами об’єднались, аби створити такий орган. Так народився Український конґресовий комітет Америки.

UCCAhead_html_6b1fe971

Сьогодні УККА, як і передбачалося спочатку, являє собою центральну національну координаційну організацію, конґрес, коли бажаєте, української громади в Сполучених Штатах Америки. Він здійснює свої функції через два національних офіси, один у Нью-Йорку, інший у столичному Вашингтоні (останнє бюро офіційно відоме як Українська національна інформаційна служба – УНІС), а також через свої осередки від Лонг-Айленда до Лос-Анджелеса, постійні ради, комісії та комітети, і так само через численні спеціальні установи «ad hoc» .

Перші 80 років діяльності УККА були позначені неабиякими досягненнями, у тому числі налагодженням комунікації з членським складом та виходом на широку громадськість включно з Конґресом США. Цього вдалося досягти завдяки виданню «Українського квартальника» та «Українського бюлетеня». «Український квартальник» уперше побачив світ у 1944 році і продовжує виходити безперервно аж до сьогоднішнього дня. «Український бюлетень» з’явився у травні 1948 року і видавався раз на два місяці як орган Панамериканської української конференції (ПАУК). 1951 року він став рупором УККА до свого злиття з «Українським квартальником» у січні 1970 року. Відтоді УККА здійснює внутрішню комунікацію через щомісячний двомовний «Бюлетень УККА», що розповсюджувався поштою, а починаючи з 1990-х – в електронному вигляді.

День незалежності України відзначається щороку на місцевому та загальнодержавному рівнях. До 1991-го святкувався день проголошення самостійності України 22 січня 1918 року. Свято відзначали на рівні громад під проводом, у більшості випадків, місцевих осередків УККА, а також на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. За даними «Українського бюлетеня», під час відзначення 50-ї річниці проголошення самостійності понад 80 сенаторів США, конгресменів, губернаторів та мерів висловили привітання українському народові, а мітинги на підтримку братів в Україні відбулися по всій території США. З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року відзначення 22 січня були замінені щорічним святкуванням 24 серпня. Утім, січневу дату й далі продовжують відзначати у деяких місцевих громадах. Святкування на місцях, як правило, складаються з підняття прапора, виголошення промов, доповідей, привітань, а також виступів українських фольклорних колективів.

У той час, як інформація про український Голодомор 1932-1933 років у Радянському Союзі замовчувалась, УККА особливо наголошував на цій події – як з метою вшанування жертв, так і для того, аби вільний світ усвідомив, що Союз Радянських Соціалістичних Республік був жорстоким людиноненависницьким режимом, який, серед іншого, виношував наміри знищити український народ.

«Понад 15 000 американців українського походження вийшли 2) вересня на вулиці Нью-Йорка, щоб відзначити 20-ті роковини найбільшого в історії людства штучного голоду, який Москва у 1932-33 рр. організувала в Україні. Голодомор мав стримати й придушити опір волелюбного українського народу, який протидіяв ненависному комуністичному режимові, нав’язаному йому Радянською Росією. Так само, як восени 1933-го тисячі американських українців пройшли маршем по знаменитій нью-йоркській П’ятій авеню, протестуючи проти влаштованого Росією голоду в Україні, а також проти перспективи визнання Радянського Союзу новообраною демократичною адміністрацією президента Франкліна Д. Рузвельта. Тож цього дня багато тисяч американців українського роду, мешканців Нью-Йорка та околиць, відзначили сумні роковини яскравою протестною ходою та вражаючою меморіальною церемонією, яка відбулася на завершення ходи у нью-йоркському Манхеттені».

В другій половині 1980-х років Конґрес США утворив Комісію з розслідування українського Голодомору 1932-33 років. Робота Комісії завершилася доповіддю Конґресу 20 квітня 1988 року, з висновком про те, що «Йосип Сталін та його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932-33 роках». До складу Комісії входили члени Конґресу, а також представники українсько-американської спільноти. Починаючи з 1993-го, щороку у листопаді у соборі Св. Патрика в Нью-Йорку проходять поминальні служби з вшанування жертв Голодомору. Американський комітет з питань інформування про Голодомор-геноцид (очолюваний УККА у 2006 році) організував у 2017 році цілорічну кампанію з вимогою до всіх 50 губернаторів та мерів великих міст США визнати Голодомор геноцидом. Зрештою, 21 штат, як і п’ять великих міст проголосили Голодомор геноцидом. А у жовтні 2018 року обидві палати Конґресу США прийняли резолюції про визнання Голодомору геноцидом.

holodomor-washington

Друга світова війна і поневіряння українських переселенців, які, розкидані по всій Європі, шукали для себе нову домівку, принесли нові виклики для УККА. Відповіддю стало створення Злученого українсько-американського допомогового комітету. ЗУАДК був заснований резолюцією ІІ Конґресу УККА у 1944-у як комітет УККА, що має на меті «прийти на порятунок та надати допомогу бідолашним жертвам війни», що дало змогу 110 000 українців переїхати до США після Другої світової війни. Пізніше цей комітет УККА був реорганізований в окрему неприбуткову корпорацію з власними податковими повноваженнями та бюджетом. Від початку свого існування ЗУАДК старався спрямовувати допомогу туди, де вона була найпотрібніша. Він надавав підтримку багатьом тисячам біженців, які прибули до Сполучених Штатів після Другої світової війни, а також українцям усього світу. Нині значна частина його роботи зосереджена в Україні, однак організація й далі надає допомогу новим іммігрантам.

Наголошуючи на тому, що сила полягає у єдності, керівництво УККА зосередило зусилля на запровадженні, від імені усіх народів, уярмлених СРСР чи його сателітами, щорічного Тижня поневолених народів. 22 червня 1959 року сенатор з Іллінойсу Пол Г. Дуглас виніс резолюцію (S.J. Res.111), в якій закликав проголосити третій тиждень липня «Тижнем поневолених народів». Резолюцію підтримали 18 американських сенаторів: Джавіц, Буш, Лоуше, Скотт, Гартке, Грін, Додд, Гамфрі, Гарт, Нойбергер, Кітінг, Янг, Енґл, Кертіс, Лангер, Морс і Кейс. 6 липня 1959 року Сенат одностайно ухвалив законопроект, що закликав Президента запровадити такий Тиждень. 9 липня 1959 року Палата представників також одностайно проголосувала за спільну резолюцію, після чого її підписав президент Дуайт Д. Ейзенхауер. Щорічне відзначення Тижня поневолених народів стало для Кремля більмом в оці.

Спільно зі своїми організаціями-членами УККА посприяв встановленню у столичному Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку. «27 червня 1964 року у Вашингтоні здійснилася велика мрія американських українців: чотирнадцятифутова статуя Тараса Шевченка, народного Кобзаря, борця за свободу України, постала у бастіоні свободи, Сполучених Штатах Америки. Стотисячний натовп заповнив Федеральний парк на перетині 22-ї і P вулиць… Колишній Президент Америки Дуайт Д. Айзенхауер офіційно відкрив пам’ятник Шевченкові, закликавши до «нового світового руху … присвяченого незалежності й свободі народів усіх поневолених країн усього світу».

Наприкінці 1960-х, впродовж 1970-х та аж до середини 80-х років УККА докладав особливих зусиль для захисту українських дисидентів та політв’язнів СРСР. Ця робота часто координувалася з іншими українськими громадами, зокрема, Канади через Світовий конґрес вільних українців та Комісію з прав людини. Оцінити, наскільки результативною та/або успішною була ця діяльність, надзвичайно важко навіть заднім числом, проте декілька політв’язнів таки вдалося звільнити, і вони виїхали на Захід. Зрозуміло, успіх став можливий завдяки тому, що УККА зміг підключити до цих зусиль членів Конґресу США, які також долучалися до петицій, листів, мітингів, демонстрацій та протестів.

Продовжуючи свої ненависницькі нападки на українську діаспору, особливо в Сполучених Штатах Америки, «Совіти» вкотре вдалися до припципу «розділяй і володарюй», використовуючи цього разу – навмисно чи ні – представників єврейської етнічної приналежності. Наприкінці 1970-х, а також у 1980-і та 1990-і роки УККА опинився у ситуації, коли українську гідність довелося боронити від наклепів. Це включало створення Фонду правового захисту, що допомагав захищати в суді українців, які стали жертвами цієї інспірованої радянцями кампанії і справи яких розглядалися управлінням спецрозслідувань Міністерства юстиції США.

Коли Україна проголосила свою незалежність 24 серпня 1991 року, Сполучені Штати не поспішали визнавати її національний суверенітет. Символічною під цим оглядом була промова «Котлета по-київськи», яку виголосив 41-й президент Джордж Г.В. Буш в українській столиці трьома тижнями раніше, схарактеризувавши українське прагнення до незалежності як “суїцидальний націоналізм”. Президентові Бушу знадобилося чотири довгих місяці, щоб визнати Україну. Він зробив це лише після того, як на референдумі понад 90% населення України проголосували за незалежність, СРСР офіційно розпався за рішенням лідерів трьох основних республік , а Президент СРСР Михайло Горбачов пішов у відставку.

З набуттям Україною незалежності УККА встановив зв’язки як на міжлюдському, так і на міжурядовому рівні і швидко переконався, наскільки успішною виявилась радянська дезінформація, яка прищепила українцям геть перекручене уявлення про свою історію. З цією метою, зокрема, використали кіно. Першою історичною подією, правдивим висвітленням якої заопікувався УККА, був Голодомор 1932-33 років. Молодий український режисер Олесь Янчук ще в 1990 році зняв фільм «Голод-33», що розвіював радянську спробу виправдати цю трагедію. УККА запропонував співпрацю цьому режисерові у створенні чотирьох повнометражних художніх фільмів в Україні. Усі вони присвячувались історичній тематиці й розвінчували міфи радянської пропаганди. Цими чотирма стрічками були «Атентат» (1995) про очільника Організації українських націоналістів Степана Бандеру, «Нескорений» (2000) про головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, «Митрополит Андрей» (2008) про предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького і «Таємний щоденник Симона Петлюри» про лідера Української визвольної революції 1917-1921 років. Усі ці діячі, крім митрополита Шептицького, були знищені радянським режимом. Усі чотири стрічки здобули міжнародне визнання, демонструвалися на кінофестивалях і дотепер залишаються у широкому прокаті, особливо в Україні.

УККА надавав суттєву допомогу Україні як новій демократії та як нації, що зазнала поневолення; особливо це стосувалося допомоги інформаційної та експертної. Різноманітні ради та комітети УККА видавали книжки в Україні, ділилися багатим досвідом демократичного виборчого процесу – як через проєкт з підвищення обізнаності виборців, так і під час моніторингу виборів. Переходу України до ринково орієнтованої економіки відчутно посприяв проєкт з комерційного права. УККА був наполегливим у своїх моніторингових зусиллях, надсилаючи спостережну місію на кожні українські вибори.

Усвідомлюючи важливість підтримки з боку Конґресу США, відділення УНІС та УККА сформували Конґресовий український кокус. Український кокус у Конґресі США являє собою двопартійну групу конґресменів, які поділяють переконання щодо необхідності вибудувати більш міцні двосторонні відносини між Україною та Сполученими Штатами. У своїй постійній співпраці з українською громадою Америки Кокус забезпечує підтримку Україні у процесі її демократизації та ринково-орієнтованих реформ. До того ж він являє собою цінне джерело інформації для членів Конґресу стосовно подій в Україні.

capitol-summer

Мабуть, найважливішою серед постійних рад сьогодні та протягом усієї історії УККА залишається Шкільна рада, утворена 1953 року. Шкільна рада при УККА координує навчальний процес у понад 30 українських (суботніх) школах по всій країні з навчальною програмою, що складається з української мови і літератури, історії, культури та географії . У деяких школах вивчають також релігієзнавство.

Серед інших структур УККА – Рада захисту та допомоги українцям. Створена у 1988-89 роках, вона спершу мала назву Рада захисту та допомоги Україні. Свою роботу Рада розпочала з пересилання в Україну україномовних книг з української історії, літератури та культури. Відтак видавала книжки в Україні, зокрема, для використання у школах. Подальша діяльність Ради включала гуманітарну допомогу. Після зміни назви робилися спроби сприяти культурній діяльності українців, які проживають у деяких інших країнах колишнього СРСР, зокрема, у Казахстані, де українське населення складалося переважно з колишніх політв’язнів та їхніх нащадків. Надана допомога поширилася аж так далеко, що було збудовано церкви у кількох українських громадах Казахстану. Багато корисного зробили також комітети «ad hoc».

Перший з’їзд Українського Конґресового Комітету Америки відбувся у Вашингтоні 24 травня 1940 року. Преподобний Володимир Лотович, президент одного з провідних українських братських союзів в Америці – Союзу українців-католиків «Провидіння» – звернувся до з’їзду з такими словами:

«Сьогодні ми поміркуємо над тим, як допомогти (з цього континенту) українському народові в його боротьбі за визволення. Отож звернімося, передовсім, по допомогу до Всевишнього, який є найнадійнішим джерелом усякої помочі; до наймогутнішого Бога зі словами молитви, якої навчив нас Бог-Син: “Отче наш, що єси на небесах … »

Ті слова були символічні, позаяк відтворювали саму суть зібрання. УККА був сформований низкою різноманітних українських організацій Америки, які існували і діяли в той час і які вирішили об’єднати зусилля, бо відчували потребу у співпраці в ім’я визволення України. Ця мета була точкою опертя у діяльності УККА впродовж перших 50 років його існування. Навіть створення Шкільної ради (що сталося приблизно через 13 років після першого з’їзду) значною мірою зумовлювалося потребою підготувати майбутнє покоління. Адже на той час провід УККА усвідомлював, що визвольна боротьба може тривати ще довго. Той факт, що Конгрес відкрився молитвою до Бога, було свідченням не лише високої духовності української спільноти Америки, але й ролі, яку відігравала Церква у їхньому житті.

Громада відчувала особливу необхідність термінових дій через війну і той факт, що в 1940 році радянці вже контролювали всю територію України, а також через те, що «нечестивий союз» Президента Рузвельта і диктатора Сталіна ставав дедалі реальнішим, даючи серйозні підстави для занепокоєння. Незважаючи на те, що протягом наступних 50 років УККА діяв надзвичайно ініціативно у справі визволення України, багато зусиль виявлялися марними. Адже досягненню головної мети перешкоджала тогочасна політика США, яка варіювалася від прорадянської до провеликоросійської з глибоко вкоріненою схильністю до міркувань політичної доцільності.

По суті, американсько-радянські дружні відносини під час Другої світової війни часом досягали рівня абсурду. Наприклад, у 1943 році один з високопоставлених чиновників у Білому домі публічно висловив думку стосовно Росії, яку не можна схарактеризувати інакше ніж нещиру:

«Ніколи за всю свою історію Росія не вела жодних загарбницьких воєн; навпаки, вона (Росія – А.Л.) ставала жертвою багатьох іноземних агресорів».

У травні 1945 р. делегація УККА зустрілася з таким собі Д.C. Пулом, асоційованим представником з питань громадських зв’язків делегації Сполучених Штатів на конференції в Сан-Франциско. Делегація УККА зазначила, що США є найбільшим поборником інтересів пригноблених народів, а відтак існує впевненість у зацікавленості американських офіційних осіб справою незалежності України. Пан Пул, проте, вказав:

«Це не відповідає нічиїм інтересам – створювати враження, ніби уряд Сполучених Штатів безрозсудно захищає невдоволених. Справою першої ваги в цей час було налагодити дружні стосунки з СРСР. Ніщо не повинно робитися такого, що може завадити цим зусиллям. Делегація визнала, що погоджується».

Відверте перекручення, допущене паном Пулом у доповідній записці Державному секретарю, засвідчило не лише байдужість Держдепартаменту, але й непорядність пана Пула. Делегація УККА не висловлювала такої згоди ні тоді, ні будь-коли раніше чи пізніше. Позиція, представлена у такий спосіб, лише подвоїла проблему; таких «доводів» явно бракувало, щоб спробувати переконати Білий дім та Державний департамент. Громада мусила виправляти хибну інформацію, яку ці дві установи надавали американським ЗМІ та американському народові.

Така очевидна сліпота чи наївність (оскільки немає чітких доказів свідомого ігнорування) була не тільки результатом тодішнього військового альянсу, але й наслідком глибокого радянського проникнення через свою агентуру в Америці. Радянський шпіонаж був присутній на найвищих щаблях і у Білому домі, і в Державному департаменті.

Мабуть, найбільш приголомшливим прикладом може служити епізод, що стався у лютому 1945 року, напередодні завершення війни, коли президент Рузвельт прибув до Ялти на переговори зі Сталіним у товаристві радянського агента. Елджер Хісс був високопосадовцем Держдепартаменту, який пізніше постав перед Комісією з розслідування антиамериканської діяльності Палати (HUAC) як радянський шпигун, а відтак був притягнутий до суду і засуджений за двома пунктами за лжесвідчення. Хісс наполягав на своїй невинуватості аж до смерті у 1996 році. Він наймав журналістів та слідчих, щоб довели його невинуватість, а з розпадом СРСР навіть намагався залучити колишнього радянського чиновника, аби той підтвердив відсутність у радянських архівах будь-яких згадок про причетність Хісса. Ця спроба виправдатися призвела до викриття. Коли підняли радянські архіви, то результатом стала однозначна вказівка на те, що Хісс був радянським шпигуном.

Відтак не дивно, що в результаті Ялтинської конференції, так само як і попередньої в Тегерані та наступної у Потсдамі фактично вся Східна Європа була подарована СРСР у вигляді або його складових частин, або сателітів. На додачу, союзники взяли на себе функцію поліцейських на службі в СРСР, переслідуючи, беручи під арешт і репатріюючи людей назад до Рядянського Союзу, де на них чекала смерть чи тюрма. Така домовленість була досягнута в Ялті. Англійці зіграли тут особливо ганебну роль. Понад 2 мільйони були відправлені назад. Багато хто покінчив життя самогубством, аби уникнути репатріації.

Тому-то, за цих найнесприятливіших обставин, УККА почав розробляти систематичну стратегію, спрямовану на зміну політики США, яка здавалася хибною і часом доволі ворожою до України та її народу, який прагнув свободи. Можна навести безліч прикладів ініціатив, започаткованих УККА, що мали на меті змінити цю помилкову політику. Це була робота з членами Конґресу США, організація демонстрацій протесту проти радянських правителів та їхніх емісарів, які відвідували Сполучені Штати; кампанії з написання листів, конференції у Державному департаменті та Білому домі, – усе це тривало роками. За винятком підтримки з боку Конґресу, більшість відповідей від різних адміністрацій – як республіканської, так і демократичної – були в кращому разі ухильними. Серед маси документів, що зберігаються в Національному архіві США, є звіт за 1948 рік, який змальовує імовірну відповідь США на український сепаратизм:

«… Нам не слід цілеспрямовано заохочувати український сепаратизм; одначе, якщо незалежний режим з’явиться на території України без жодної нашої участі, не варто протистояти цьому відверто. Це означало б узяти на себе небажану відповідальність за внутрішньоросійські справи. Такий режим зрештою наминуче наразився б на виклик з боку Росії. Якби він спромігся успішно себе забезпечити, це служило б доказом, … що Україна справді здатна бути незалежною і має моральне право на такий статус. Наша політика на перших порах повинна полягати у підтриманні зовнішнього нейтралітету, аж доки наші власні інтереси – військові чи будь-які інші – не зачеплені безпосередньо. І лише в тому разі, якщо стане зрозуміло, що ситуація заходить у небажаний глухий кут, ми могли б підтримати залагодження існуючих розбіжностей у межах поміркованого федералізму».

На додачу, політика США перебувала під впливом потужного лобі, що представляло російську громаду в Америці. Навіть Російська православна церква грішила українофобством і була залучена до такого лобіювання.

«Ми повинні відкрито заявити, що жоден американець не може брати участь у втручанні у внутрішні справи інших країн. Звісно, усі ми відчуваємо відразу до більшовизму та його гріховних діянь у Росії та в усьому світі, але це не означає, що ми мусимо також ненавидіти Росію та її народ. Прагнучи знищити більшовизм, ми не маємо жодного права підривати колишню велич Російської імперії, намагаючись, як це роблять українські сепаратисти (за сприяння порядник та чесних, але введених в оману американців), від’єднати від неї «Малоросію» (нині відому як «Україна») лише через те, що якісь зарозумілі агресивно налаштовані галичани, підбурювані польськими та австро-німецькими недругами, зумисне перейменували «Малоросію» на «Україну!»

Такими одкровеннями поділився протоієрей Російської православної церкви Петро Г. Коханик у статті з не менш ефектно сформульованим заголовком «Найбільша брехня століття «Україна». Стаття вийшла у Російсько-американському місячнику в грудні 1952 р.

Схиляння перед великоросійським шовінізмом нікуди не поділося і за часів холодної війни. І навіть після того, як Сполучені Штати визнали СРСР ворогом, Росія довгий час вважалася поневоленою країною. Відтак політика США працювала на стримування СРСР, а кінцевою метою бачився його крах та заміна на відновлену Російську імперію. Лист від держсекретаря Діна Раска на початку 1960-х запропонував подальшу розробку концепції, що вкотре збентежило українську громаду, але не зупинило її:

«Позицію уряду Сполучених Штатів ослаблюють будь-які дії, що плутають права колись незалежних народів чи націй зі статусом реґіонів, таких як Україна, Вірменія чи Грузія, які традиційно є складовими частинами Радянського Союзу. Посилання на ці реґіони заводить уряд Сполучених Штатів у небажане становище, створюючи враження, буцімто США виступають за розчленування історичної держави…»

Така політика переважала у Білому домі та Державному департаменті за дуже небагатьма винятками. УККА невтомно працював у 1960-і та 1970-і роки, особливо в галузі прав людини та національних прав українського народу, домагаючись звільнення з тюрем і таборів українських дисидентів, які стали політичними в’язнями. Це були два десятиліття широкомасштабних громадянських акцій, демонстрацій, голодувань, лобістських зусиль на Капітолійському пагорбі тощо. Усе це мало на меті привернути увагу громадськості до тяжкого становища українців у радянській Україні. Одна з найбільш значущих громадянських акцій відбулася в 1960 році, під час візиту до Сполучених Штатів радянського прем’єр-міністра Нікіти С. Хрущова та його виступу з трибуни ООН. Мітинг був організований нью-йоркським відділенням УККА. У ньому, окрім українців, взяли участь представники інших етнічних груп: латвійці, естонці, білоруси, угорці, грузини, косаківці та кубинці.

У 1967 році, з нагоди установчого з’їзду Світового конґресу вільних українців (СКВУ), мітинг на захист свободи відбувся на Медісон-сквер у Нью-Йорку. Велелюдні мітинги проходили по всій території Сполучених Штатів 28 квітня 1968 року, який був проголошений «Днем солідарності з українським народом». Акції організували УККА та СКВУ у зв’язку з Міжнародною конференцією з прав людини, яка відбулася в той час у Тегерані.

Сімдесяті роки рясніли демонстраціями українських студентів та голодуваннями, що їх організовувало здебільшого Товариство української студіюючої молоді ім. Миколи Міхновського (ТУСМ). Фактично кількох українських політв’язнів було звільнено, і їм дозволили емігрувати на Захід. Першим був колишній львівський митрополит Йосиф Сліпий, звільнений у 1963 році після 19-річного ув’язнення, зусиллями президента Кеннеді та Ватикану. Серед інших були Леонід Плющ, Святослав Караванський, Ніна Строката та Валентин Мороз. Діяльність, спрямована на захист українських політв’язнів, тривала до початку 80-х.

Наприкінці 1970-х, коли українська громада була особливо активною у своїй антирадянській діяльності, вона опинилась в епіцентрі наклепницької кампанії, розгорнутої Радянським Союзом. Та кампанія велася з допомогою голослівних звинувачень і сфабрикованих доказів. Одним із найбільш відомих агентів радянського впливу був Майкл Ганусяк, який у жовтні 1973 р. опублікував книгу під назвою «Щоб ми не забули». Усі представлені там «докази» походили з СРСР. Автор відвідував Радянський Союз, зокрема, Українську РСР.

Ганусяк сам себе викрив як прислужник «Совітів» та змусив неабияк засумніватись у достовірності даних, наведених у його книзі, коли написав до неї прикінцеву подяку такого змісту: «Багато матеріалів не могли б бути отримані, якби не щонайповніше сприяння з боку редакторів та кореспондентів низки сільських, міських та обласних газет. Вони надали авторові велику допомогу, підказавши, де жили колишні в’язні ґетто, а також ким вони були».

Ганусяк вільно подорожував по СРСР. Жоден американець не повірив би у можливість вільного пересування Радянським Союзом, так само як у незалежність радянської преси, якщо тільки це не робилося з певною метою. Таку діяльність ініціювали радянські аґенти впливу в Сполучених Штатах з допомогою сили-силенної радянських англомовних видань, які розповсюджувалися на Заході і в яких представники української громади Америки звинувачувались у воєнних злочинах під час Другої світової війни та у репресіях проти цивільного населення у колаборації з нацистами.

Радянці створили у Києві спеціальне Товариство «Україна», яке формально мало за мету зміцнювати культурні зв’язки з українцями за кордоном, а насправді поширювало серед закордонних українців пасквілі про них. Для цього видавалась англомовна газета «Вісті з України», памфлети і навіть книги.

Єврейська громада Америки доєдналася до цієї кампанії самостійно, вбачаючи в ній нагоду освіжити пам’ять про Голокост. Поправка Гольцман до Закону про імміграцію та громадянство призвела до судових позовів, поданих проти кількох американських українців, з вимогою позбавити їх громадянства і депортувати.

УККА створив Фонд правового захисту для надання адвокатської допомоги підсудним, які не мали змоги протистояти фінансовим можливостям держави, а також для спростування наклепів на українські політичні та військові формування часів Другої світової війни. Протягом наступних 20 років і аж до сьогоднішнього дня УККА був і залишається на передовій боротьби з наклепництвом. Оббріхування українців сягнуло свого апогею, коли 23 жовтня 1994 р. американська телерадіомережа CBS у своєму шоу «60 хвилин» видала в ефір програму під назвою «Потворне обличчя свободи», в якій українців затаврували як «вроджених антисемітів». УККА подав скаргу проти CBS до Федеральної комісії зі зв’язку. CBS виплатила УККА відшкодування. [збір за вреґулювання конфлікту? ]

З обранням президента Рональда Рейгана відбулася зміна тональності, коли не суті, американсько-радянських відносин та діалогу.

Під час відзначення Тижня поневолених націй у Білому домі 19 липня 1983 року в присутності достойника Ярослава Стецька, колишнього очільника українського уряду часів Другої світової війни та провідника Організації українських націоналістів, президент Рейган висловив, від себе особисто і від імені Америки, щонайщирішу підтримку Україні та поневоленим народам: «Сьогодні ми промовляємо до усіх народів Східної Європи, де рідні і близькі виявились розділені страхітливою залізною завісою. А також до кожної окремої людини, скутої ланцюгами тиранії, хай то буде в Україні, Угорщині, Чехословаччині, на Кубі чи у В’єтнамі. Ми шлемо вам свою любов та підтримку і запевняємо, що ви не самотні. Наше послання вам полягає ось у чому: ваша боротьба – це наша боротьба, ваші мрії – це наші мрії, і колись ви теж здобудете свободу! Подібно до того, як Папа Іван Павло сказав своїм улюбленим полякам: божественний спадок – то наше благословення. Ми діти Божі, і ми не можемо бути рабами!»

Загальновідомим став також заклик президента Рейгана до президента Радянського Союзу Горбачова «зруйнувати цю стіну». Виступаючи з промовою у Берліні 12 червня 1987 року, президент Рональд Рейган сказав: «Генеральний секретарю Горбачов, якщо ви прагнете миру, якщо прагнете процвітання для Радянського Союзу та Східної Європи, якщо прагнете лібералізації, приїздіть сюди, до цієї брами! Пане Горбачов, відкрийте цю браму! Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!»

Масштабна гонка озброєнь економічно виснажила Радянський Союз, змусивши Генерального секретаря Михайла Горбачова почати політику перебудови («перестройки»), яка передбачала певну відкритість («гласність»).

Наступник Рейгана, президент Джордж Буш-старший повірив Горбачову з його політикою реформ та відкритості, яка насправді мала на меті розчистити фундамент під оновлений Радянський Союз. У переддень розпаду СРСР та проголошення незалежності України президент Буш відвідав Україну в серпні 1991 року і повторив помилки минулого. 1 серпня 1991 р. у Києві у своїй горезвісній промові «Котлета по-київськи» Джордж Г.В. Буш заявив:

«Дехто закликав Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою тих лідерів на території СРСР, які орієнтовані на здобуття незалежності. Я вважаю цей вибір помилковим. Щиро кажучи, президент Горбачов домігся неймовірного, а його політика гласності, перебудови та демократизації стримить до цілей свободи, демократії та економічних свобод. Ми підтримуватимемо найміцніші стосунки з урядом президента Горбачова».

Навіть проголошення незалежності 24 серпня 1991 року не переконало Білий дім та Держдепартамент, і вони залишалися відданими Горбачову. Фактично, визнання Сполученими Штатами незалежності України відкладалося до непристойності довго навіть після українського референдуму 1 грудня 1991 р., коли понад 90% населення України проголосувало за незалежність. Фактична ліквідація СРСР була проголошена трьома президентами: Росії – Борисом Єльциним , України – Леонідом Кравчуком та Білорусі – Станіславом Шушкевичем 8 грудня 1991 року. Нарешті 25 грудня 1991 року президент СРСР Горбачов офіційно подав у відставку, і лише тоді США визнали Україну незалежною державою.

Відзначаючи ювілей створення УККА, мусимо, окрім висвітлення помітних подій та звершень, згадати також його засновників і першопрохідців, тих, хто передбачливо і наполегливо торував шлях. Назвемо бодай найвидатніших – першого президента Степана Шумейка, другого довголітнього президента і голову, посла Лева Добрянського, чий внесок заслуговує на окрему статтю, а також президентів Дмитра Галичина та Ігната Білинського. Ці лідери очолювали УККА до здобуття Україною незалежності і разом зі своїми колегами невтомно працювали за найскладніших умов: адже тоді України ще не існувало в реальному житті, не кажучи вже про зашкарублу бюрократичну уяву Білого дому та Державного департаменту.

Після визнання, політика США щодо України стала дещо ініціативнішою. Автор цих нотаток мав честь очолювати УККА в той більш сприятливий період. Зусилля докладалися для того, щоб допомогти Україні розвинути громадянське суспільство, демократичні інститути і впровадити верховенство права, а також скеровувати прозорий системний перехід від командної до ринкової економіки. У 1994 році УККА, фінансований почасти Фондом Євразія, ініціював громадянську освіту, спрямовану, зокрема, на навчання молодих виборців. Кліпи широко транслювалися на українському телебаченні та влаштуванням радієвих мереж.Так само, УККА розпочав в Україні проєкт з комерційного права, залучивши багатьох американських юридичних експертів. УККА також розпочав програму місій спостерігачів на виборах, яких багато приїздило майже на кожні українські вибори.

Найбільшою перешкодою для усіх цих зусиль була корупція, лихо, що роз’їдало радянське суспільство впродовж 70 років, стимулюючи еліту до зловживань. На додачу, відчувався брак справжньої національної ідентичності – української мови, літератури, театру, релігії. Усе це було в дефіциті, оскільки Україна 350 років потерпала від російських репресій у цих сферах.

Реальність змусила американську політику розвернутися в бік України, але водночас оживила давню й оманливу концепцію американського політичного мислення, згідно з якою Росія і росіяни це щось одне, а СРСР і радянські люди це щось інше. Так само безпринципною та спрощеною залишалася американська політика, віддаючи перевагу двостороннім відносинам перед багатосторонніми. Президент Борис Єльцин вважався великим демократом, хай навіть таким, що має особисті вади і часто не здатен контролювати ситуацію. Сам Єльцин, натомість, відчував потребу в сильній керівній ролі Росії. Він висловив побажання щодо дизайну українських територій майже одразу після проголошення незалежності України Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки у суботу 24 серпня 1991 р. Не минуло й кількох днів, як президент Російської РСР Борис Єльцин публічно заявив, що Росія визнала б незалежність України, але не в межах нинішніх українських кордонів. Згодом він зіткнувся з величезними економічними проблемами вдома, тож Україна відійшла на другий план. Та хоч би як там було, Єльцин, безперечно, мав намір відтворити російську сферу впливу, коли розпочав формувати Співдружність Незалежних Держав (СНД); він повівся як великоросійський цар, коли призначив полковника КДБ своїм наступником. У серпні 1999 року тодішній президент Росії Борис Єльцин обрав молодого полковника спецслужб, непримітного чиновника Володимира Путіна, і поставив його прем’єр-міністром. А всього через півроку Путін став другим посткомуністичним президентом Росії, заступивши на цій посаді Єльцина, який несподівано пішов у відставку.

Шанобливе ставлення США до президента Єльцина та Росії, у той час як менше уваги й пошани діставалося Україні, було відчутним навіть після визнання України Сполученими Штатами. Невдовзі після цього президент Єльцин прибув до Вашингтона. У переддень візиту УККА писав президентові Клінтону:

«Ми глибоко занепокоєні нещодавніми заявами пана Єльцина… які стосуються територіальної цілісності України… Закликаємо вас, пане президенте, донести наше занепокоєння з цього приводу до президента Росії Бориса Єльцина під час ваших переговорів у ці вихідні в Кемп-Девіді, щоб запобігти ескалації напруги між російським та українським народами…»

Далі УККА зазначав, що, хоч Єльцин претендує на те, що промовляє від імені новоствореного СНД, лише український уряд може говорити від імені народу України. Візит новообраного президента Леоніда Кравчука до Вашингтона відбувся пізніше того ж таки 1992 року. Цей візит у планах Білого дому значився лише як робочий. Однак за наполяганням УККА рівень візиту президента Кравчука було підвищено з доданням певних формальностей та церемоній.

Наступник президента Клінтона Джордж Буш-молодший, прагматичний, як і його батько, політик, що віддавав перевагу доцільності над принципами, співпрацював із наступником президента Єльцина, президентом Путіним, без упереджень до його минулого. Він, власне, зазирнув у душу президентові Путіну і вирішив, що може вести з ним справи. Так званий словенський саміт став першою зустріччю президентів США Джорджа В. Буша та Росії Володимира Путіна. Це відбулося 16 червня 2001 року на півночі Словенії.

Саміт приймали тодішній прем’єр-міністр Словенії Янез Дрновшек та президент Словенії Мілан Кучан. Саміт був обома сторонами оцінений як успішний, дарма що він мало наблизив Росію та США до вирішення тих питань, які їх розділяли. Панувала атмосфера дружньої співпраці, а два лідери поладнали між собою далеко краще, ніж очікувалося. Теплота зустрічі здивувала багатьох. Перше рукостискання виглядало напруженим і незграбним, та вже після години розмови обоє вийшли усміхнені, і Буш запросив російського лідера відвідати його ранчо в Техасі. Буш описав зустріч як відверту й ефективну. Він сказав, що настав час залишити в минулому уявлення холодної війни і перейти від взаємих погроз до взаємної заслуженої поваги.

«Я зазирнув йому у вічі. Я побачив пряму і чесну людину, якій можна довіряти. У нас відбулась дуже хороша розмова. Я зміг відчути його душу. Це чоловік, глибоко відданий своїй країні та найкращим інтересам своєї держави, і я дуже ціную відвертий діалог між нами: це початок вельми конструктивних відносин».

Напавши на Грузію, Путін довів, що Буш помилявся у ньому

У серпні 2008 р. Росія вторглась в Абхазію і Південну Осетію, перебрала контроль над цими двома реґіонами Грузії і розмістила там свої війська, що призвело до «замороженого конфлікту». У березні 2015-го Росія і Південна Осетія уклали договір про союз та інтеграцію, згідно з яким Росія офіційно погодилась віднині обороняти регіон, що, по суті, означало неформальну анексію.

Президент Буш переглянув своє ставлення. Він почав дивитись на Україну та Грузію як на опору для побудови демократичного світу в старому Радянському Союзі та як на буфер проти російської агресії, вимагаючи надати цим країнам членство в НАТО. Проте його заклики не були почуті союзниками США в Бухаресті у квітні 2008 року. Україна мала отримати план дій щодо членства в НАТО, але це було відкладено на невизначений час Німеччиною та Францією за наполяганням Росії.

Нова адміністрація президента Обами та секретаря Гілларі Клінтон принесла політику «перезавантаження» у відносинах з Росією. Президент Обама, вочевидь, вірив у базові політичні мотиви президента Путіна і висловив свої наміри хоч і ненароком, але голосно ще під час виборчої кампанії 2012 року. На ядерному саміті в Сеулі у Південній Кореї 26 березня 2012 р. Обама, забувши про ввімкнений мікрофон, попросив президента Медведєва переказати його наступникові Володимиру Путіну, що після виборів в Америці він, Обама, буде гнучкішим.

Підбадьорений наївністю американців та побачивши, що українці стомились дослухатися до Росії, Путін вирішив розіграти карту збройної агресії, можливість скористатися якою виникла у нього тільки тому, що демократичний світ був таким поблажливим. Адже Росію взяли до «Великої вісімки», залучили до особливого партнерства та маневрів з НАТО. Ще й нещодавно з тріумфом завершилися зимові Олімпійські ігри 2014 року в Сочі, а попереду чекав подібний парадоксальний тріумф Чемпіонату світу з футболу 2018 року. Путін та Росія перейшли до дій.

Вони вторглися на Кримський півострів, зрежисували там появу буцімто незалежного режиму, союзного до Росії, а відтак перенесли воєнні дії у східні регіони України.

Російська окупація Криму розпочалася стараннями місцевих та зовнішніх агентів впливу в останній тиждень лютого 2014 року, одразу ж по тому, як президент України Віктор Янукович утік з України до Росії. У березні 2014-го Росія провела на півострові псевдореферендум під дулами автоматів, а через рік офіційно анексувала Крим, приєднавши його до Російської Федерації під приводом історичного возз’єднання.

Історичним фактом є те, що перший контакт Росії з Кримом відбувся у 1793 році [1783?], коли силами імперії він був анексований та приєднаний до українських земель, які входили до складу Російської імперії. З утворенням СРСР Крим став частиною Російської РСР. У 1944-у Сталін депортував кримських татар із Криму у віддалені частини СРСР, а на їх місце переселив етнічних росіян. Оскільки Російська РСР мала труднощі з адміністративним управлінням півострова, у 1954 році його передали Українській РСР. Непорушність цих кордонів згодом була зафіксована Гельсінськими угодами, до яких 1975 року долучився СРСР, та Договором про дружбу між Росією та Україною, підписаним у 1997 році.

Війна у східноукраїнських реґіонах (Донбас) розпочалася з проросійських демонстрацій у березні 2014 року. До початку літа 2014-го присутність російських військових у реґіоні була вже значною і коливалася, за оцінками, від 30% до 80% від загального кількісного складу бойовиків.

У ці пост-незалежницькі, хоча й неспокійні часи, до керівництва УККА прийшло нове покоління людей, які заслуговують на вдячне визнання. За цей час по сьогодні крім автора. Президентами УККА були Михайло Савіків, Тамара Галло Олексій та Андвій Футей. Строк їхнього правління був позначений зусиллями демократизувати Україну через громадянську освіту, моніторинг виборів, запровадження верховенства права включно із напрацюванням правової бази для переходу до ринкової економіки. УККА надсилав моніторингові місії майже на всі українські вибори з моменту проголошення незалежності. Окрім виборчого моніторингу, УККА зреалізував низку освітніх виборчих програм, почасти фінансованих Аґентством США з міжнародного розвитку. УККА ініціював також проєкт з комерційного права для України, в якості моделі представивши Єдиний комерційний кодекс США. Підтримували, крім того, становлення громадянського суспільства, просували здійснення реформ, надавали фінансову допомогу тим, хто її потребував. І, зрештою, в останній період спрямували зусилля на оборону України та гуманітарну підтримку тим, хто найбільше постраждав від війни.

Незалежно від того, чи визнав це президент США Обама, демократичний світ нині перебуває у стані війни проти різноманітних агресорів, найнебезпечнішим з яких, через свою ядерну потугу, є Росія – не путінська Росія, а Росія як така. Сьогодні Конґрес США у своїй більшості визнав цей факт, як частково йог визнали й Білий дім та Держдепартамент. Нинішня війна в Україні – це не українська війна, хоч і ведеться на її території ціною життів українців. Україна не починала цієї війни, і так само Україна не може перемогти в ній самотужки. Ставки дуже високі, позаяк перемога Росії означала б не більше і не менше, як оновлену Російську імперію з усіма тими глобальними ризиками, які це тягне за собою в ядерному високотехнологічному світі, де росіяни зосередили у своїх руках другий за величиною ядерний арсенал.

Упродовж 80 років Український Конґресовий Комітет Америки був голосом української громади в Сполучених Штатах – послідовним та невтомним, що промовляв від імені різних поколінь та за мінливих обставин. УККА заслуговує визнання своєї роботи в минулому та підтримки майбутньої діяльності. Ще важливіше те, що УККА так часто мав рацію у ці останні вісім десятиліть, що заслужив право на уважну аудиторію у Вашингтоні, Києві та на міжнародних форумах. По суті, єдиний серйозний прорахунок, якого, як нам здається, припустився УККА за всі ці роки, було те, що він не переконав незалежну Україну озброюватись як слід. На зустрічі з представниками УККА у березні 2014 року прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк відверто визнавав, що боєздатними на той час були якихось 6 тисяч українських вояків, а українській військовій техніці бракувало таких елементарних засобів, як батареї. У червні 2015 року в статті для «Волл-стріт джорнел» президент України Петро Порошенко написав, що сьогодні боєздатними є близько 250 тисяч українських військовослужбовців.

Від початку вторгнення Росії в Україну у лютому 2014 року Конґрес США щорічно виділяв військову допомогу Україні. На жаль, спочатку, за президента Барака Обами, вона не передбачала летальної зброї. Нова адміністрація президента Дональда Трампа, попри його проросійську риторику та дружні стосунки з президентом Росії Путіним, погодилася включити до цієї допомоги протитанкові ракети «Джавеліни». Коли президент Трамп спробував заморозити цю допомогу, наполягаючи на розслідуванні Україною діяльності сина свого політичного суперника, про допомогу Україні заговорили у Сполучених Штатах, і це стало підставою для оголошення демократами імпічменту у Палаті представників Конґресу США. Лише завдяки партійній підтримці у контрольованому республіканцями Сенаті президент Трамп був виправданий. Допомога Україні відновилась.

Листопад 2015-го закарбувався у пам’яті подіями, пов’язаними з відкриттям та освяченням українського меморіалу Голодомору неподалік від вокзалу Юніон Стейшн у Вашингтоні. Офіційно заходи були організовані Комітетом США з питань українського Голодомору-геноциду та посольством України у Вашингтоні, але основна робота лягла на плечі УККА. Серед учасників були святіший патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет та блаженніший патріарх Української греко-католицької церкви Святослав, перша леді України Марина Порошенко, конґресмени, жертви Голодомору, поранені українські ветерани та різні офіційні особи зі США і України. Програма включала двотижневу виставку про Голодомор на Юніон Стейшн, церемонію освячення та відкриття Меморіалу, поминальну ходу від Меморіалу до Білого дому, божественні літургії на кількох майданчиках та концерт.

Під час відзначення 30-х роковин Чорнобильської атомної катастрофи у квітні 2016-го в Конґресі було проведено дискусію за «круглим столом», на якій обговорювались довгострокові наслідки радіоактивних опадів.

25-ту річницю незалежності України відзначили прийняттям у Конґресі у вересні 2016 року, в якому взяли участь члени Конґресу, експерти американських «мозкових центрів», українські урядовці, представники від кримських татар, центрально- та східноєвропейських громадських організацій, журналісти.

В усі роки, коли у США проводяться президентські вибори, Українська національна інформаційна служба надсилає заяви усім кандидатам стосовно питань, важливих для української громади Америки. Аналогічно в найбільш важливі роки виборів УНІС видає адресовані кандидатам заяви. Окрім того, УНІС, як правило, поширює інформацію серед членів УККА та американських українців щодо позицій кандидатів та протоколів їх голосування. УККА ніколи не вдається до підтримки котрогось кандидата, залишаючи це на розсуд виборців. Однак УККА пропонує українським виборцям можливість бути поінформованими. Після завершення виборів до Білого дому та Конґресу надсилаються вітальні листи, в яких підкреслюється прагнення УККА спільно працювати над питаннями, що становлять взаємний інтерес.

Кожного року, переважно у березні-квітні, а відтак знов у вересні-жовтні УНІС організовує українські дні у Вашингтоні. В цей час представники осередків УККА з’їжджаються в американську столицю, щоб зустрітися зі своїми представниками в Конґресі. УНІС готує меморандуми як для громади, так і для членів Конґресу.

З нападом Росії на Україну у лютому 2014-го УККА за допомогою УНІС удався до негайних дій, поширюючи інформацію про вторгнення та протидіючи, тим самим, російській дезінформації про буцімто громадянську війну. Сполучені Штати і Європейський Союз запровадили економічні санкції проти окремих російських громадян та цілих секторів економіки. Сполучені Штати дали чітко зрозуміти, що санкції не будуть скасовані, аж доки російські війська залишать Крим. Аналогічні заходи були вжиті з огляду на вторгнення Росії на Схід України. У 2017 році додаткові санкції були накладені відповідно до Закону про протидію противникам Америки шляхом санкцій (CAATSA). Цей федеральний закон вводив суворі санкції проти супротивників Америки – Ірану, Північної Кореї та Російської Федерації за їхню злочинну діяльність. CAATSA був підписаний Президентом у серпні 2017 року. Практичні заходи для Палати представників США та Сенату США були зініційовані УККА, Центрально- та Східноєвропейською коаліцією (CEEC) та іншими подібними організаціями, що працюють на рівні громад.

Зусиллями УККА та його вашингтонського офісу Україна не сходить із заголовків американських мас-медіа. На 5-ту річницю Революції гідності в лютому 2019-го було організовано інформаційну нараду в Конгресі, щоб проаналізувати підсумки революції та встановити параметри для ще більш міцних двосторонніх відносин США та України. У березні 2020-го УККА провів у Конґресі конференцію «Герої свободи – підвищення добробуту, життєстійкості та громадянської активності українських ветеранів», присвячену тяжкому становищу українських ветеранів – як тих, що знаходяться на передовій, так і тих, хто повернувся з війни.

Світ змінився, особливо за попередні 30 років, і це значно полегшило роботу УККА. Найбільш вагомим чинником стала поява незалежної України і руйнування завіс та мурів – як у прямому, так і у переносному розумінні. Україна як суб’єкт світової політики знімає проблему ідентичності для українців Америки, які у минулому часто мусили розпочинати будь-який діалог із застереження, що вони не росіяни. До того ж, допомога Україні, так само як і надана їй моральна підтримка часто набувають рис цілком реальних та відчутних і можуть бути виміряні в грошовій формі.

Повалення мурів і підняття завіс – благо для міграції та комунікації. Сьогоднішню українську громаду Америки посилюють та підживлюють нові іммігранти, яким хоч і бракує певного досвіду, але не бракує освіти. Отримана ними освіта добра і погана водночас, оскільки за Радянського Союзу освіта подеколи була і навіть зараз залишається дезінформацією. Українські церкви та суботні школи стали головними бенефіціарами нових хвиль імміграції. Окрім того, багато старих та нових організацій укомплектовуються та очолюються новими мігрантами.

Можливість передати й отримати інформацію натисканням кнопки – про таке наші предки не могли й мріяти. Це дає змогу координувати діяльність громад, які мають схожі завдяння і цілі, в усьому світі. Звичайно, перевагами Інтернету користуються і наші вороги, а кібератаки стали такою ж смертоносною формою ведення війни, як і атаки на полі бою.

А відтак наступні 80 і більше років у діяльності УККА не обов’язково будуть простішими. Але викликам та можливостям, що їх принесе майбутнє, має відповідати наступне керівництво УККА. Нехай щастить!