До 10-річчя відходу у вічнісь талановитого гуманіста Степана Павлище

1

  «Не вмирає цей, хто живе у пам’яті живих” 

Вимір української культури, науки і письменства рясніє головно в ювілеях діячів культури. Саме через відзначування ювілеїв визначних діячів нашої культури, ми проливаємо світло не лише на даного ювілята, але черз нього також на епоху в якій цьому ювілятові довелося жити. Тому  варто і треба пригадувати про заслужених людей, за допомогою, яких розкриваємо так позитивні, як і негативні сторінки життя нашого минулого. Наш ювілят С. Павлище народився 30 січня 1941 р. в селі Затилє Рава-Руського повіту, тепер Томашівського повіту  на Любелющині, четвертим сином в родині Павлищів. Для мене С. Павлище близький, він земляк моєї дружини і походять вони з села Затила, яке належить до ґміни Любича Королівська. Це невеличке українське село розташоване серед мальовничих лісів, по середині села озерце і джерело криштально чистої води, яка з непам’ятних часів випливає з надрів затильської землі і пливе потоком до річки Солокії. Через село переїжджає потяг в напрямку Белжець-Любича, Львів-Люблін, а неподалік села пробігає широка новочесна асвальтова дорога, яка провадить до польсько-українського кордону Гребенне-Рава Руська. Від села Затили  1 км. в напрямку Белзця, де  гітлєрівці створили концтабір заглади для євреїв. Цей концтабір ,,Reinhardt’’ проіснував від березня 1942 р, до червня 1943 р. поруч стації залізничної Белзець, в цій нациській катівні страчено около 450 осіб, головно євреїв. В батьків Степана Михайла і Анни з дому Путько було чотири сини: Михайло, Юліян, Йосип і наймолодший був Степан. Усіх їх, а в тому наймолодшого Степана в рамах акції „Вісла” 1947 р. депортовано на понімецькі землі. Родину Павлище була поселена в Кшевську неподалік Ельбльонґа. В Кшевську Степан пішов до початкової школи, а закінчив її в Ельблонґу, середню освіту отримав (1956-1959) в українському ліцею Nr.2 в Бартошицях воєвідство Олштин. Поступив до Варшавського університету на філологічний факультет і зразу за високі оцінки в навчанні, в рамах виміни студентів між СССР і Польщею Степан був скерований на студії до Києва, де остаточно закінчив українську філологію 1965 році у Київському державному університеті ім Т. Шевченка.
Студіюючи в Києві Степан мав змогу не лише зглибити свої знання, але передовсім мав він змогу познайомитися з життям, яке тоді панувало під окупацією московсько-комуністичної імперії, яка була тюрмою і могилою  нашого народу. Там він мав змогу не тільки пізнати мунуле, але одночасно був він наочним свідком поневолення в сучасному періоді українців. Разом з українськими патріотами він переживав недолю рідного народу. А зокрема дискримінацію шестидясятників, які терпіли нечувані переслідування і репресії від окупаційної совєтської влади. При зустрічах ми неодноразово говорили про трагедію, яка зависла над нашим народом і як безпощадно тодішні окупанти руйнували найцінніші духові цінності народу, а передовсім витискала українську мову із засобів масового переказу, з освітних закладів та щоденного побуту. Все це відбувалося за злочинним сценарієм, який був опрацьований в Кремлі.  Українські діячі змушувані були жити в постійному страхові і діяти в диктат Москви, хвалити і захоплюватися тим, що принизливе, вороже було для чесного українця і ці всілякі зловживання влади кваліфікувалися на повне оганьблення. Сильніших характером українських патріотв, які не підкорювалися наказам з Москви ув’язнювано і висилано їх в далекі Тайґи і Тудри на заслання. За багатьма слід загинув і по наші дні не маємо точного реєстру закатованих.  Слабші діячі за характером занепадали духом, заломлювалися і йшли на службу окупантові і в цей спосіб погашували свій талант і мимо волі ставали наймитами-рабами працюючи на ворожий режим. В таких умовах глибоко мислячий жертвенно відданий український патріот, яким був Степан Павлище у цій задушній атмосфері переживав душевні муки не маючи жодних шанс допомогти закутому в кайдани свому народові. При одній зустрічі Степан цей стан в Україні приблизно назвав комедією і політичним  ідіотизмом, який провадить до знищення нації. Коли пишу ці слова, мені мимоволі пригадується сучасна ситуація  політична в Україні, яка до певної міри співпадає з тим минулим ідіотизмом. Під керівництвом сучасного президента України – В. Зеленського, якого велика частина українців обрала його на цю посаду і він поступенно наближує до цього минулого карогідного періоду, який українці переживали в радянські часи.  До цієї сучасної ганьби наш ювілят не дожив, коли частина народу свідомо обрала собі національне поневолення і стала рабом, який не бачить і не розуміє своєї перспективи.
Степан був людиною недзвичайно вразливою і одночасно талановито-творчою, у його доробкові цілий ряд наукових статей, нарисів, рецензій та цікавих монографій та віршів. Він брав активну участь в різних нарадах і конференціях на яких занимав конструктивний голос в обороні українських патріотів. Він особливо болісно переживав всякі національні невдачі і з черги радів найменшими успіхами свого народу. З притаманною йому розсудливістю остерігав, що тоталітарна влада, яка  не дозволяла жодної критики на свою адресу, жорстоко розправляється з непокірними. До перших непокірних студентів з Польщі, які студіювали в КДУ ім. Шевчанка в Києві, Степан зараховував: Ірену Рейт, Ярослава Стеха, Івана Темчину, Леоніда Бучилу, а тим, які залишилися спецслужби запровадили стислий наглкяд. Тотальний режим, за своїми методами, тим способом намагався застрашити і змусити до послуху і покори. Та попри всі знущання антинародної влади Степан Павлище із зацілленими зубами вижив студенські роки, не втратив він свого критичного погляду на зло, яке в різних ділянках життя тоді проявлялося в Україні.  Сміливі і справедливі осуди С. Павлищого про утиски української культури немогли не покоїти радянських спецслужб, він будучи в Києві перебував під наглядом і коли повернувся у Польщу, вони йому з нав’язкою віддячили. У цьому місці, слід підкреслити, що С. Павлище належав до найбільш обдарованих і талановитих студентів того часу, він  не лише був всесторонно начитаний в українській літературі, але також був досконало обізнаний в зарубіжній, особливо класичній літературі та досконало володів історичними знаннями від ранніх віків України.
Тому його аргументація завжди була сильним і переконливим джерелом в розмові навіть з противниками. Цікаво, що в тих складних політичних умовах Степан не втрачав віри і доказував, що в недовзі наступить воскресіння нашої пригніченої нації, але для того воскресіння і його закріплення треба жертвенно працювати. При своїх твердженнях Степан враховував і здавав собі справу з трагічного політичного положення народу і всіх хиб та недомань народної вдачі, яка становить перешкоду і загрозу в повному звільненню себе від чужинецького ярма. Хто його знав, той пам’ятає, як  вмів він переконливо провади розмовний діалог, але також вміг одночасно непогано свої думки передавати на письмі. У нього було прекрасне розуміння зовсім різних людей,- цей унікальний хист виявляється у його прозових творах. Його навіть ранні знамениті праці захоплювали не лише своїх ровесників, але і витравних знавців і публіцистів. Я не буду вповністю аналізувати численних праць С. Павлище, які були друковані головне в уескатівських  виданнях а згодом і у виданнях ОУП у Варшаві та в інших україномовних часописах. Я дозволю собі пригадати лише книжку новел „Дім без ілюзій”, якої автором є наш ювілят. У цій книзі Степан замістив цінні психологічні спостереження, де між іншим читаємо „Деталі, Деталі. Весь світ завалений деталями, неначе велечезний ломбард…” У Степана був гострий і проникливий розум, бездоганний смак літературознавця і неабиякий талат в спостеріганню людських характерів й доль. У його „Домі без ілюсій” багато місця приділено філосовським розважанням, а в тому людській совісті, де міжіншим написано „Вона може також з’явитися перед тобою, як лихвар, що час від часу відвідує твій дім, нагадує про твій борг, бере проценти. Совість може бути також, щось не зрозуміле, невловиме, мов ефір, щось чого нема, тоді буває найтяжче…”. Зрештою, твори і статті  та численні переклади Степана надруковані в часах його студенства і пізніше, засвідчують що в нашу публістику прийшов оргінальний велетень, який здатний підойняти наше письменство на вищий  художній та публіцистичний рівень. Про вартісь тих творів знаходимо корисні і схвальні рецензії витравних  літературознавців. Друзі Степаном гордилися ним, вороги українства в ньому вбачали небеспечного противника. Він не зважаючи на все інше мав свій стійкий шлях по якому намагався прямувати. На жаль, ще до його повернення з Києва Уряд Беспеки (УБ) Польщі так, як від часів акції „Вісла” кожен національно свідомий українець був посуджуваний в принележності до націоналістів.
В Ельблонґу УБ під криптонімами: „Сотня”, „Кравєц”, „Скорошит”, „88” та іншими псевдо-назвами таку діяльність продовжувано силами спецслужб та при заангажуванні численних аґентів. Напідставі літератури найгрізнішим серед аґентів на тому терені оказався аґент під псевдом „Адам”, який в українських середовищах подавав себе за українця з Волиня, а фактично був він секретним працівником УБ і доконував він ряд різних страшних провокації. На початку 1965 р. з Києва повернувся з дружиною Лорою Степан до своїх батьків до Кшевська біля Ельблогґа.  Від перших днів його повернення УБ запровадив над ним суровий нагляд. Врезультаті  підступних провокації „Адама” і спецслужби, в порозумінню з центральними органами УБ у Варшаві та при стислій співпраці з органами КДБ з Києва вдалося 26 серпня 1965 р. арештувати Степана Павлище і Леона Горака з Ельблонґа. Під час слідчих дій функціонери служби беспеки провели чимало ревізій в родинах. По декілька разів викликали членів родини на допити. Найбільше потерпіла дружина  Степана Лора – випусниця КДУ, яка незнала полької мови, будучи вагітною, залишилася без засобів до життя, ніде її нехотіли затруднити до праці. Ув’язненні перейшли неімовірні т. зв. слідчі тортури  в результаті яких під кінець грудня 1965 р.  Воєвідська прокуратура в Ґданська  врешті зфабрикувала  акт оскарження на ув’язнених. В акті оскарження знайшлися матеріяли, які пов’язані були з  пожаром 24 травня 1964 р. бібліотеки Академії Наук в Києві. У цьому пожарі за дослідами Євгена Сверстюка знищено біля 500 тис. унікально-цінних книжок. Серед української інтелегенцій поширений був і є погляд, що цей пожар був вчинений орнанами УРСР, які займалися русифікаторською політикою в Україні. Саме для того, вони намагалися знистити ці високо якісні історичні книги, щоб в більш для них сприятливих умовах можна було творити т.зв. комуністичне суспільство. Цю тезу пітверджують слідчі дії Віктора Поґружальського, якого засуджено на 10 років позбавлення волі в Києві. Крім того обох підсудних Степана і Леона оскаржувалося в пропагуванні антирадянських матерялів, які були пов’язані з русифікацією в Україні і ніби тим вони завдали великі шкоди у взаєминах двох країн Польщі  і Радянського Созу.
Фактично головною ціллю  тодішнього  правосуддя було застрашити українську інтелегенцію і тримати її в неустанному лякові і терорі. В результаті УБ домоглася, що Повітовий суд  в Ґданську засудив Степана Павлище і Леона Горака на кару по три роки позбавлення волі. В 1968 р. С. Павлище вийшов з в’язниці, але  УБ заклав на нього стислий нагляд під криптонімом „Дзялач”.  Незважаючи на переслідування, Степан зумів добитися в 1989 р. повної рехабілітації і закінчив  другу вищу освіту, – правничий факультет у  Сльонському університеті. В 1992 р.захистив спеціалізацію адвоката, а рік пізніше здобув звання нотарюша. Працював в адміністрації шпиталя у Кшепіцах біля Ченстохови. Працюючи Степан не лише писав, але він співзасновник й голова Об’єднання  українських юристів при ГУ Об’єднання українців Польщі, член Головного товариства суду ОУП, член Головної ради світогого конгресу українських юристів в Києві. Він знаний як визначний український публіцист і громадський діяч. Згадую про цю чесну людину, бо на тому тлі хочу показати, епоху в якій  жив і діяв наш покійний ювілят, а одночасно незавидну долю переслідуваних українців в тодішній комуністичній Польїщі. Статтю про С. Павлище мене спонукало написати тому, що до увічнення пам’яті  про нього так в Україні, як і в Польщі не зроблено нічого, а  він для українства служив цілою своєю душею і за Україну готов був віддати в кожен момент своє життя. На жаль йому було суджено прожити на цьому світі тільки 52 роки. Пішов Степан Павлище  з життя 24 вересня 1993 р,  ніби тихо, але його ім’я і лагідний вид, розумно-вдумливий погляд залишився в пам’яті дружини: Лори і двох синів: Андрія і Олега та в пам’яті друзів і великою втратою для України.Автор статті вдячний викладачам: Ліді Лойко та Степанові Лащин за подані дати. Вважаю, що ця стаття заохотить дослідників на опрацювання повної спадщини ювілята. У своїй книзі  „Дім без ілізій” .Степан Павлище писав, деж наша „совість” про яку так часто писав ювілят. Вічна Тобі пам’ять наш Дорогий Друже і незабутний замляче.

Література:

– Ярослав Стех,  Не вмирає той,  хто живе в пам’яті живих, Варшава  “Наше слово” 19.06.2011,  nr 25(2811).

– A. Kobuz, Miasto Krzepice w dokumentach bezpieki. Historie tajne, kontrowersyjne i ciekawe, Warszawa 2015.

Ярослав Стех

 

Опубліковано Блоги.