дегустація вин

Різниченко Олекса
ДЕГУСТАЦІЯ ВИН
ЧУЖИХ І УКРАЇНСЬКИХ
О виноградні вина України!
Вибачте мені, сухі й напівсухі, міцні і десертні, ароматизовані та ігристі! Вибачте, “мадери”, “хереси” і вермути! Вибачайте, усі вина українські, які б ви чудові не були на тлі сили-силенної іноземних підробок. Але мову поведу не про вас, хоча б ви були найкращими з-поміж вин. Дегустуватимемо не українські вина, а українські та чужі вини.
Цікаво, що Грінченко у своєму словнику другим значенням слова ГРІХ дає ВИНА. Тому, цитуючи декого з письменників наших, послуговуватимусь і словом ГРІХ.

Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця-напівтьми,
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутий трусить гріх
І докори сумління дух потворять…
Василь Стус

О болю болю болю болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
Не трудити роз’ятреної рани,
Не дерти серця криком навісним?
Василь Стус.229
Деякі демографи-одиночки, яким це чомусь цікаво, підраховують іноді, знічев’я, та ще й приймаючи бром чи валер’янку, втрати нашого люду на страшних апокаліптичних дорогах XX століття. І дехто бурмоче собі під носа, гризучи олівця: “Хм, ти диви, нині мусило би бути українців чи не 100 000 000 (сто мільйонів)… а їх всього 40 000 000 (сорок млн.)! Та й ті вимирають щороку по півмільйона…”.
Але, трохи подумавши, хоче вивести себе із депресії, силою волі міняє вектор своєї думки і вже так маракує: “А чому всього?? Треба казати, дивуватися: аж сорок! Ти подивись, нас ще аж сорок мільйонів! Вже ж нас і так, і сяк винищували, вистрілювали, виморозювали, виморювали, і висилали, і голодоморили – і дихлофосом, і дустом, і полином – а ми все ще є, і є, і є… Ну народ, ну трава…” – та й захлинеться у схлипі-плачі, у спазмі, та й за серце схопиться, та й “голову схопивши в руки, дивується – чому ж не йде апостол правди і науки?”(Це слова Тараса Шевченка, теж одного з них, кого душа болить за діда-прадіда свого…)
“Ой як добре, Тарасе, що ти за півстоліття до тих днів Великої біди, жовтнево-кривавої, помер. Он Ліна Костенко теж певна, що ти, “побувавши в Кос-Аралі, побував би ще й на Соловках, і досі був би реабілітований – хоч посмертно, зате своєвременно…”

Цікаво якось виходить, що отакі люди, як цей ”демограф-одиночка”, завжди зустрічаються на Землі нашій, хоч, може, і позабивалися в куточки, але ж є! І скрізь – і в селах і містах! Усі люди як люди – любляться, плодяться, базарюють, голосують, чекають манни небесної, себто зарплатні чи пенсії, поборюють брата свого на виборах, копають яму ближньому свому, їдуть по закордонах, по дачах, по ділянках, ремонтують кравчучки і кучмовози, ну як усі – а воно сидить і підраховує! Та це ж, може, дякувати Богові треба, що пам’ять людська така коротка. Хіба б можна було радіти сонцю, весні, дощику, квітуючим вишням, коханим очам – якби стояли перед нашим внутрішнім зором оті мільйони закатованих, заголодоморених, полонених славними чекістами і запеклими фашистами, антонесками, хортистами, властями совєцькими і соловецькими, морозами сандормоськими і колимськими?!
Та крий Боже від такої пам’яті! Мовчи глуха, менше гріха. Ось мені мій батько, що родом з села Різниківки, з Донбасу, тільки на 36 році мого життя раптом признався, що його родину, мого діда-бабусю з чотирма дітками, у 1929 році вирвали з рідної хати, вивезли аж на Пермщину і скинули на сніг! І де він признався? На тій самій Пермщині, у селищі Кучинім, у таборі № 36, де я відбував своїх чесно зароблених п’ять з половиною років ув”язнення! Зайшов до камери з сестрою моєю Валентиною (нам дали дві доби побачення), сльози в очах стоять, і питає мене розгублено:
– Що ж це робиться, сину!? Та ж я оці ліси пішки протопав, коли тікав із заслання. Бо мені мати і тато сказали: “Знаєш, Сірожа, ми тут і загинемо, а ти молодий, тікай додому…” І я товарняками, по ночах, вибирався звідси…
– А чого ж ви мені, тату, досі не сказали про це!!?? – здивувався я такій новині…
– А ми не хотіли, щоб ти це знав, бо ти ще глибше застряг би отут…
Отак воно і виходить: мовчи глуха – менше гріха. Живий про живе думає. Так ні ж! Хіба знаєш, де спіткаєш? Ось узяв я “Щоденник” Олександра Довженка, гортаю. Бачу запис від 5-6 листопада 1945 року, (це вже півроку минуло від кінця Другої світової!), читаю:

“Тільки я, мов окаянний, все ходжу та плачу на розпуттях велелюдних…” Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість… Казав мені Ю.Г., якого я стрів біля Кінокомітету, що за даними, якими вже відає уряд, “Україна втратила за час війни 13 млн. людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю”.
Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила 40 відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила крім мільйонів загиблих у боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню, так вельми жаждали боги. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народу світі”. (Запис від 6.11.1945р.)

Певен, що якась частина читачів, усвідомивши ці слова, теж ужахнеться, теж буде “прибита” і “знищена”, як і Олександр Петрович. Та переважна більшість просто хмикне і не повірить, подумавши: “та, цей кінорежисер, переслідуваний і таврований сталінськими церберами від культури, аж занадто любив Україну, тож годі чекати об’єктивності від нього. От якби хтось із чужинців повідомив цифри жертв нашого люду, тоді я, може, й повірив би…”
То ж для таких любителів об’єктивності я навмисне покопирсався у різних виданнях – а й справді, скільки ми втратили за роки трьох голодоморів і кількох воєн, організованих комуністами?

Голодомор 1920-22рр.
Процитую Павла Наніїва, який навіть був засуджений за те, що намагався дізнатися, скільки вимерло тоді людей.
За той період (1921-1922рр.) широко роздалися цвинтарні межі, і людство побачило перші “успіхи” будівництва соціалізму – могили, могили й могили…Польські газети сповіщали, що в 1920-1922 роках від голодц й епідемій загинуло 6 млн чоловік, грецькі писали про 4 млн, румунська преса оперувала цифрою 5,5 млн, англійська – 3, австрійська преса наводила цифру, близьку до польськї. То де ж правда?… Не дуже точна ця цифра, але близька до правди – 5 млн. (ГОЛОДОМОРИ В ПІДРАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ, вид. М.П.Коць, 2003, стор. 17-18)

Голодомор 1932-1933 року.
Ось книга Р. Конквеста “Жнива скорботи”, присвячена повністю Голодомору. Американський вчений схиляється до цифри 6-7 мільйонів.
В. Чемберлін, московський кореспондент газети “Манчестер Гардіан”, що сам того року відвідав Україну, повідомляє, що число жертв навряд чи може бути меншим, ніж 3-4 млн.
Англійський журналіст У. Дюранті, кореспондент американської газети “Нью-Йорк таймс” у бесіді з керівниками посольства Великобританії заявив, що жертв голоду в Україні 4-5 млн., а на Північному Кавказі та в Нижньому Поволжі – 3 млн. Ця розмова у жовтні 1933 року була передана до Лондону…
Американець російського походження Адам Тавдул, що був знайомий з Миколою Скрипником з дореволюційних часів, повідомив цифру, названу йому Скрипником – 8-9 млн. по СРСР.
А журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала, що один неназваний на прізвище “високий український чин” заявив, що від голоду вмерло 6 млн. осіб.
І на завершення – наведу цифру, найбільш вірогідну. Вона взята із книги В. Маняка і Л. Коваленко “ГОЛОД-33. Народна книга-меморіал”, виданої 1991 року. Автори наводять свідчення 1000 осіб і ретельно обраховують кількість жертв. Їхня цифра – 7 000 000 осіб, з них третина – діти й підлітки! (стор. 583).
А що ж із Другою світовою?
О. Довженкові якийсь урядовець Ю.Г. називає 13 мільйонів!! “І се ще, так би мовити з оптимістичною непевністю.” І твердить, що цифра імовірно вища на два-три мільйони!

Володимир Маняк пише на тій же 583-й сторінці:
“…мене приголомшила цифра: 7 000 000 жертв голодомору! Я порівняв її з втратами за чотири роки минулої війни, найжорстокішої з усіх знаних людством воєн, і збагнув, що якихось дев’ять голодних місяців завдали куди разючішого удару моєму народові (!!) і моїй землі.”
Орест Субтельний у своїй нині знаменитій історії наводить такі цифри:
“Щонайменше (статистика тепер досліджується наново) 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України загинув у цій бойні. 2,3 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини”.
Натомість “Історія України”, написана колективом авторів під керівництвом Ю. Зайцева (Львів, 1996), опирається на підрахунки історика Вол. Косика:
”Під час другої світової війни вона втратила 8 млн. (19,1 проц. населення), з них військові втрати становили 2,5 млн. і цивільні 5,5 млн… тоді як у головних воюючих державах ці показники виявилися набагато меншими: у Німеччини 6,5 млн., а в Росії близько 6 млн. Якщо у січні 1941 року в Українській РСР проживало 41,9 млн. осіб, наприкінці війни їх залишилося лише 27,4 млн. Отож, вбиті у боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. осіб.” (стор. 320).

ГОЛОДОМОР 1946-1947 рр.
За свідченням різних дослідників цей голод поглинув від 100 тисяч до 1 млн. чоловік… Станом на 20 червня 1947 р.в Україні налічувалося 1 154 198 лише зареєстрованих хворих на дистрофію. (Голод в Україні 1946-1947 рр. Документи і матеріали, вид М.П.Коць, 1996, стор 13 та документ № 177: Довідка МВС про захворюваність населення УРСР на дистрофію та смертність від неї станом на 20 червня 1947 р.

Тож підіб’ємо баланс: 5 млн+ 7 млн + 14,5 млн + 1 млн. = 27, 5 млн.
Отже, 27 мільйонів жертв за 18 – 20 років! Багато це чи мало? Чи на нас, звиклих за 80 років до влади вбивць і “злодіїв у законі”, до комуністичного правового “бєспрєдєла”, цифри уже не впливають? Не сколихують, не жахають душу, як колись Довженкові, а ще раніше – Тарасові Шевченкові? Правду хтось казав, що один вбитий – це вбивство, а мільйон – це вже статистика… Чи ми вже настільки перелякані, що навіть уникаємо таких думок, так виснажені, так скволіли, змізерніли в дусі, що й думати про це лінуємося?………..

Хто “оселедці” нам голив, стругав із черепом, з мізків’ям??
Нам стільки стинано голів, що вже у генах безголів’я?

Але ж є серед нас такі, що підраховують, думають, маракують.
“Де зараз ви, кати мого народу?” – запитував уже на початку шістдесятих років юний Василь Симоненко.
“…коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.” Василь Стус. У 1964 р.
Втім , це поезія.

І вони обов”язково доходять до думки – а хто ж винен у цьому? Хто призвів до таких колосальних втрат? Хто був катом? Убивцею? Нищителем?
За часів Довженка намагалися обминати цю тему:
“І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б “політично шкідливим”.
Пізнаєте наш народ?! Хіба не так і зараз?
Останнім часом, після кумедного розвалу споєної і пропитої Московської імперії, після якоїсь блискавичної анігіляції, зникнення ніби-партії комуністів, уже більше людей осміліло і про причини трагедії нашого народу можна вести серйозніші розмови. З’явились деякі наукові праці-дослідження, судження, міркування…

Я спробував відібрати відповіді, думки людей на цю дражливу тему, узагальнити, згрупувати їх. Та й цікава ж складається картина! Ось що кажуть наші аналітики, письменники, просто люди.
АНТИХРИСТ, ДИЯВОЛ, БІС, ФАТУМ, САТАНА
На сатанинську силу покласти вину найлегше. Всім бо відомо, що все зле, погане, кепське походить від Змія едемського: через нього, поганого, і Адама з Евою вигнано з Раю. Ото десь реготався вслід їм триклятий!
Потім Сатана матеріалізувався у Петербурзі в образі Петра І, якого тисячі підлеглих так і звали – Антихрист. Через двісті років – нова матеріалізація – у особі Леніна… Коли після війни мені доводилось бувати у маминому селі Людвинці (Кіровоградщина), не раз чув од бабок, що Ленін – це Антихрист, це число 666, навіть якось інтерпретували слово Ленін так, що саме це число виходило. Але дехто їм суперечив, що Антихристом є Сталін…
Втім, пізніше я з великими труднощами прочитав приховуваний від нас роман Ф.Достоєвського (українець по батьковій лінії) “БЕСЫ”. Геній письменника ще задовго до жовтневого перевороту розкрив бісівське єство більшовика-революціонера. М. Бакунін був пророком царства сатани. Він і мав Сатану за свою бога.
Тож не дуже я вже дивувався, стрітивши у Ол. Олеся: “Диявол-більшовик”.
У книжці одеського правозахисника, покійного вже Леоніда Еггі, читаю:
“Вы же помните, во время войны НКВД совсем осатанел. На фронт идти страшно, поэтому ими в лагерях заговоры создавались” (“Репрессированные до рождения», 1993, стор. 236).
“Осатаніння”, бісівщина, панування “чортів” у монастирі (пригадуєте незрівнянну повість В. Шукшина “До первых петухов”?) дуже чітко прослідковується протягом усього XX століття. У спогадах про Василя Стуса його старший колега Микола Самійленко, який майже 20 років провів у беріївських концтаборах, розвиває дуже інтригуючу фабулу, не можу не процитувати її:
“…тут не обходиться без участі Сатани… Лукавий його (мова про Тичину – О.Р.) мітить, безмежно радіючи, що вцілив у людину здібну. Знак поставив – і регоче збоку!.. Образ Міченого в моїй уяві постав з першою публікацією “Партія веде”. У 33-му році! Коли “от края и до края” люди пухли й мерли з голоду. Мовчки! Зломлені червоним терором. “Поет! Гуманіст!” – регоче Диявол і штовхає жертву до спокуси писати далі… Та якої шкоди завдано, скільки ця химера за 40 років живцем згнітила людських душ… Учнівську й студентську молодь силоміць труять викидами Сатани – пак викидами “великого”… Все це – витівки Диявола. Виконані на пропащій формі пропащого соліста.” (“Не відлюбив свою тривогу ранню”, Київ, Український письменник, 1993, стор. 146).
Ну як, переконливо? Ви теж, мабуть почули регіт Сатани?
Та цього ще мало! Читаймо далі:
“І Тичина, і Стус – явища, вважаю, запрограмовані вищими силами. Одна програма – від Диявола, друга – від Бога. І то є приклад, як не треба і як треба в земний твій час вершити свій шлях.” (“Не відлюбив свою тривогу ранню”, Київ, Український письменник, 1993, стор. 149).
Варто ще згадати “духа часу” Лесі Українки, хоч він і дуже неозначений – у вірші “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя!” “Хтось непоборимий, якийсь дух часу, що волав ворожо: “Смерть У країні!”
Та знялась високо Богданова правиця, і народи
Розбіглися, немов шакали ниці,
Брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: “Ти переміг, Богдане!
Тепер твоя земля обітована.”
“Але раптом дух зрадив.” І знову блукання, знову тьма, і жах, і розбрат”. І Леся печально запитує:
Чи довго ще, о Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?

Все це виглядало б переконливим, якби не прочитав я у Тараса нашого душевний зойк проти “християнина N.” Себто, царя православного:
“Трибунал під головуванням самого сатани (підкреслення моє – О.Р.) не зміг би оголосити такого холодного, нелюдського вироку”.
Отже, не сатана, а християнин виносив такого вирока, що й сатану перевершив? То ж розгляньмо, дегустуймо цей варіант:
Отже, – ЦАР?
ЦАР, ПРАВИТЕЛЬ, САТРАП, ДИКТАТОР, ГЕН. СЕК?
О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!
Таких інвектив у Тараса багато розкидано по віршах і листах.
Царів, кровавих шинкарів,
У пута кутії окуй,
В склепу глибокім замуруй!
Починаючи з М. Хрущова, всю вину за жахливі злочини в СРСР почали покладати на Сталіна. Він-бо, мовляв, по-макіавелівськи підкорив собі все оточення і творив, що хотів. Репресії були сталінські, голодомор був імені Сталіна, п’ятирічки – сталінські, конституція сталінська тощо. Ось, наприклад, свідок Голодомору каже:
“Це не було стихійне лихо. Ні, це була страшна помста батька Сталіна українському мужичку за опір його “мудрій” політиці. Це був геноцид. Його організатори відомі: натхненник і теоретик – Сталін, диригент-виконавець – Молотов і бюрократичний сталінський аппарат. (“33-ій: Голод, К. 1991, стор. 274)
А ось думка англійського знаменитого письменника, автора роману “1984”:
“Гитлеры и сталины считают убийство необходимым, но они отнюдь не рекламируют своего бессердечия й поэтому называют убийство исключительно “ликвидацией” или “элиминацией”, или еще чем-нибудь в зтом роде.» (стор. 360).
Тут бачимо просто узагальнення, як у Тараса: “царі”.
Василь Гроссман у “незгоральному” романі “Жизнь й судьба” вустами фашиста Лісса енергійно доводить, що між фашизмом і комунізмом “пропасти нет! Мы форма единой сущности – партийного государства… На Земле єсть два великих революционера: Сталин и наш вождь… Вы лично знали Ленина. Он создал партию нового типа. Потом Сталин многому нас научил…” Ну і так далі, в цьому ж руслі.
Щодо Леніна. У березні 1922 він пише секретного листа Молотову, де є такі слова:

“Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства нам удасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Слід саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли і думати!” (Известия ЦК КПСС, 1990, №4, стор.192).

Наведу ще думку соловецького в’язня, засновника історичної школи українського комунізму (!!) академіка Матвія Тверського. Його теж розстріляли під Сандормохом на честь 20-ліття Жовтневого перевороту (3-4 листопада 1937 р. у числі 1111 в’язнів). Він не брехав, не викручувався, він написав те, що думав:
“Я особисто “перековуватися” не збираюся, боготворити “геніального рідного, улюбленого вождя всіх народів” не бажаю, та й узагалі вважаю для себе ганьбою таким шляхом купувати собі волю, тим паче, коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язницях і таборах, коли їхні сім’ї засуджені на повільну голодну смерть в умовах т.зв. “культурного і заможного життя”, в умовах сталінського “піклування про людину,” коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістьми…” – і так далі і т.п.
Якщо хтось із читачів уже схильний спинитися на ЦАРЯХ і ВОЖДЯХ, пропоную не поспішати. 2 жовтня 1869 року в Індії народився Мохандас Ганді, який згодом став духовним батьком (Махатмою) і вождем Індії. Про нього казали, що він є найбільшим послідовником Христа за всі 2 тисячі років, хоча сам Ганді не був християнином.
Чому, спитаєте? Бо основним постулатом Ганді був принцип ахімси – ненасильства, непричинення зла, утримування від заподіяння страждань іншій людині. Тож послухаймо цю людину, яка домоглася незалежності Індії.
«Якщо для досягнення моєї ідеї має пролитися хоч одна крапля крові – я відмовлюсь від своєї ідеї. Справа свободи перетворюється у глузування, якщо за неї доводиться платити повним знищенням всіх тих, хто мав би цією свободою насолоджуватись.» (. “Моя жизнь”, М. 1969, 511 стор)

«Я не шукаю спокути за гріхи. Я намагаюся звільнитися від самого гріха, чи, ліпше, від самої думки про гріх. Поки я не досягну цієї мети, я згоден не знати покою.» (132)
«Человек знает, что от зла может произойти только зло, так же как от добра добро. Человечество может избавиться от насилия только путем ненасилия. Ненависть может быть побеждена только любовью. Ответная ненависть служит лишь распространению и усилению ненависти.
У Индии нет опьіта в применении ненасилия сильного. Не имеет смысла без конца повторять, что ненасилие сильного – могущественнейшая сила в мире.» (568).
Стільки щодо вождів і генсеків. Бачте, не всі вони бяка!..

БІЛЬШОВИКИ, КОМУНІСТИ, КПСС, КПУ, їхні ЦК тощо
Може, я штучно розриваю нерозривне? Бо ж казав В. Маяковський:
“Мы говорим партия – подразумеваем Ленин, мы говорим Ленин -подразумеваем – партия”. Та ж ні! У кожному містечку партійний осередок був вищий за “радянський”. Він диктував і карав. “Прошла весна, настало лето – спасибо партии за зто!”
Загальновідомо, що всі укази, постанови і розпорядження, які привели до Голоду – приймала та ухвалювала “партия – наш рулевой”. Рішення про знищення польських офіцерів у Катині прийняло Політбюро КПРС. ……………
У Л. Еггі чітке розуміння суті: «Всё зто понимали кремлевские стервятники, их так называемое “политбюро”. За бокалом грузинского вина они сговаривались, решая как бы побольше уничтожить обманутых, запуганных сограждан своих. Для всеобщего страха они придумали то, до чего до них никакой злодей додуматься не мог – ГОЛОДОМОР.» (стор. 190).
Воєнні жертви теж списують на більшовиків: сам Гітлер прийшов до влади внаслідок того, що бауери, налякані жахливим голодом в Україні, віддали свої голоси Гітлеру – тільки б не комуністи! А договір про дружбу і ненапад між Гітлером і Сталіним (так званий пакт комуніста Молотова – націонал-соціаліста Ріббентропа) розв’язав руки, дав зелене світло Німеччині, яка через тиждень напала на Польщу. По суті, більшовики дали старт другій світовій війні.
Ця ганебна пляма навічно витаврувана часом на партії комуністів, яка навчала фашистських льотчиків і танкістів, продавала Німеччині Гітлера зерно, нафту, метал. Весь світ облетіли свого часу фотографії спільного параду Красной армії та фашистських військ у місті Брест після братського поділу Польщі у 1939 році.
Швидка окупація України – за пару місяців!! – теж лежить на совісті псевдо-партії, бо самоїдство більшовиків ослабило армію: були знищені найкращі кадри армії. А чому армія мільйонами здавалася в полон, як той же генерал Власов, котрий одерждав орден із рук Сталіна напередодні війни? Бо ненавиділи більшовиків і їхній режим. А хто винищував потім полонених, висилаючи їх до Сибіру? А хто переслідував усіх, що “були в окупації”? Знову ж таки “партія, наш рулевой”. А хто формував ганебні заградотряди? А хто депортував жителів Західної України і кримських татарів? А хто примушував голодуючих робітників і селян купувати облігації? А хто встановлював податки на кожне деревце у садках?
Свідок голоду розповідає таке: активіст видирає з рук матері клуночок з картоплею. На розпачливі слова матері, що помруть її п’ятеро дітей від голоду, комуніст все таки забирає ту картоплю і кричить: “Мені мій партквиток дорожчий, чим твої діти!”
Звичайно, на своє виправдання комуністи можуть навести чимало прикладів убивств і репресій, скерованих проти самих комуністів: Бухарін, Риков, Зинов’єв, Троцький, Косіор, Балицький, Ягода, Єжов, Берія – їх же теж мільйони. Але це самоїдство теж закладене у їхній програмі, у суті їхнього людоненависницького вчення, у їхньому тяжінні до терору. Бо ж і справді, вся їхня історія довела – без терору ідея комунізму ніде не перемагала. А це є яскравим свідченням її антилюдяності, її неприйнятності для нормальних людей. Вони завжди втікали від комунізму – досить згадати Берлінську стіну і Залізну завісу, агентів КГБ у кожній туристичній групі, що їхала за кордон…

ЄВРЕЇ, СІОНІСТИ, ВСЕСВІТНЄ ЄВРЕЙСТВО
Звинувачення цієї нації починається, як правило, з того, що основоположником комуністичного експерименту були К. Маркс та Ф. “Енгельс, євреї з народження, що Ленін мав якусь частку крові єврейської, що Троцький, Свердлов, Каменев, Каганович, Гамарник і т.д. Ну а Каменєв і зовсім був другом Троцького, ще й на його сестрі одружений.
Г. Климов (“Красная каббала”, М. 1992 р.) наводить такі слова У. Черчіля, сказані у розпалі громадянської війни: “Нет надобности преувеличивать роль, сыгранную в создании большевизма й подлинного участия в русской революции интернациональных евреев-атеистов. Более того, главное вдохновение и движу щая сила исходит от еврейских вождей. В советских учреждениях преобладание евреев более чем удивительно. И главная часть в проведении террора, учрежденного Чрезвычайной Комиссией по борьбе с контрреволюцией, была осуществлена євреями и в некоторых случаях єврейками. Такая же дьявольская известность была достигнута євреями в период террора, когда в Венгрии правил Бела Кун. И теперь из-за злодеяний зтих сумасшедших евреев ненавидят всю нацию”.
А “Российский ежегодник 1990”, випуск 2 на стор. 276-288 дає величезний список “Правящего класса СССР в 1936-1939 гг” Наводити його сенсу нема, краще поглянути на таку табличку, наведену тим же Г. Климовим:
“В 20-е й 30-е годы в правительстве состояло лиц еврейского происхождения:

в Совнаркоме – 77 проц.
в Воєн. Комиссариате – 76 проц.
НКВД, КГБ – 89 проц.
в Комиссар. иностр. дел – 81 проц.
юстиции – 95 проц.
ОГПУ – 89 проц.

“К власти пришли свирепые захватчики, варвары, стремящиеся разрушить Россию, это были сильные и быстро преуспевающие в искусстве разрушения и убийств еврейские сионисты и русские психопаты, превратившие в реальность Октябрь”. (З.И. Емельянов. “Мы не забыли”, Ростов-на-Дону, 1995, стор. 8.)
Зараз по руках ходить книжка Николи Ніколова “Всемирная конспирация” (Одеса, “Вариант”, 1994 р.). Автор, американський болгарин, у вступі признається:
‘”Проанализировав все доступные мне материалы, я пришел к выводу, что капитал, возглавляемый семействами Ротшильдов и Рокфеллеров, управляет миром!!! Коронованные особы, президенты, чиновники – всегда были и в настоящее время являются только их верными слугами” і так далі.
Як писав поет, “євреї, євреї, кругом адні євреї”.
На підтвердження єврейської вини в організації Голодомору звинувачують праву руку Сталіна, “непотопляемого”Лазаря Кагановича. Саме він був посланий Сталіним в Україну у 30-ті роки, саме він з 3 березня 1947 р став секретарем ЦК КП(б)У. Звинувачують знову ж таки весь совєтський уряд-кагал. Приплюсовують і убивство євреєм Симона Петлюри, спочатку оббріханого, цілком несправедливо звинуваченого у антисемітизмі, бо ж відома його толерантність щодо єврейської меншини в молодій Українській державі…
Але ж Петлюра був оббріханий Москвою і компартією, убивця був підісланий Москвою і компартією.
Запереченням єврейської вини можна вважати знищення величезної кількості тих же євреїв під час репресій: Троцький (Бронштейн), Бухарін (Пінкус), Зінов’єв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд). Ягода, тощо. А вбивство актора Міхоелса! А підозри, що і Дзержинського (Фрумкіна) Сталін “прибрав”.
Та простіше взяти процес так званої «Спілки визволення України», скомпонованої і вигаданої ГПУ 1930 року: із 45 засуджених двоє були євреї: історик Йосип Гермайзе та правник Зіновій Моргуліс, їм “‘дали” відповідно 8 років (потім ще +10, потім ще +10) і 3 роки. Обоє померли у комуністичних концтаборах. А позитивна роль видатного сіоніста Вол. Жаботинського? А видатні письменники – Шолом Алейхем, Іван Ле, Абрам Кацнельсон, Ноте Лур’є, М. Талалаєвський, Натан Рибак?
Більше того, навіть у Галицькій Армії був єврейський курінь під проводом поручника С. Ляймберга (1918-1919 рр). А скільки євреїв було серед воїнів УПА, де вони билися і гинули за Україну? То ж, значить і ця категорія катів одпадає?
Лишається розглянути, дегустувати вину ще одних
МОСКОВИТИ, МОСКАЛІ, КАЦАПИ, РУССКІЄ
У Тараса Шевченка поруч із царями, магнатами зустрічаємо і отаке:
Ляхи були – усе взяли, кров повипивали,
А москалі і світ Божий в пута зав’язали.
Це досить серйозне звинувачення. І до Богдана ставлення Тараса було суперечливе – частіше він картає гетьмана за ту одіозну переяславську (з)раду:
Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала –
У колисці б задушила, Під серцем приспала…

Або в поемі “Кавказ”, присвяченій пам’яті друга Якова де Бальмена, убитого чеченцями:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров чисту, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту….
Тривале перебування України у складі імперії, визискування і геноцид, запроваджуваний Москвою, викликали і відповідну реакцію з боку українського люду. Ось “Українські приказки, прислів’я і таке інше”, укладені М. Номисом та видані в Санкт-Петербурзі 1864 року, містять у собі і такі прислів’я:
Москалики-соколики, позаїдали ви наші волики;
а як вернетесь здорові, то поїсте й корови.
Від москаля поли вріж та й тікай.
Москаль – не свій брат, не помилує.
“Тату, лізе чорт у хату!” – “Дарма, хоч два, аби не москаль!”
Мабуть, москаль тоді красти перестане, коли чорт молиться Богу стане.
Варив чорт з Москалем пиво – та й солоду одрікся.
З Москалем бувай, а каменя в пазусі тримай.
Од чорта одхристися, а од Москаля не одмолися.
Москва сльозам не вірить.
Не великий Москаль, та страшний.
Чортзна-що в лаптях, та й то Москаль.
Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе, та й всіх у ликах воде.
У ньому стільки віри, як у Москалеві правди, (стор 76-78)
Це так народ.
Не бракує і окремих письменників, учених, які всі біди України скидають на захланність, жорстокість Москви. Україна зображається ними Ягням, якій Вовк просто в очі ріже:
Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать! –
сказал и в тёмный лес Ягнёнка уволок.

Найбільш сконцентровано уся вина за біди України покладена на москалів у книжці канадського українця Павла Штепи, виданій 1968 року в Канаді -“МОСКОВСТВО”. Нині вона перевидана кількома видавництвами України. Автор у дещо публіцистично загостреній формі аналізує характер москвина (так Павло Штепа називає росіян), виявляє і вилущує причини його ненависті до українця. Ну ось, приміром, кілька цитат.
“Москвин інстинктивно відчуває, що його імперію знищить ВИЩІСТЬ української культури, вищість українського ТВОРЧОГО ДУХУ. Національний інстинкт підказує москвинам, що саме Україна заб’є осиковий кілок у могилу їхньої імперії. Отже треба нищити ту кляту Україну всіма силами і всіма засобами”, (стор. 167)
“Кривава московська “демократія” XX століття з самої лише України вивезла ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ люду. На одній лише Колимі загинуло з голоду, холоду, знущань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один лише 1933 рік Московщина вигубила ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ українців голодомором. Вивезла 1937 року до Сибіру на повільну смерть 3 500 000 українців. Розстріляла на місці в Україні 300 000 люду. Це ж майже все населення такої великої держави, як Канада. Якби в Канаді загинула лише одна десята такої кількості, то весь світ здригнувся б”, (стор. 52)
Ну можна навести ще одну цитату, як квінтесенцію висновків Павла Штепи:
“Отже, українську культуру, господарство і самих українців Московщина завжди нищила всіма засобами, робили це московський уряд, московська церква, московське суспільство, московський народ. Усі: царі, патріархи, єпископи, священики, міністри, губернатори, аристократи, багатії, монархісти, ліберали, народники, демократи, соціалісти, інтернаціоналісти, інтелігенти, мужики, босяки, офіцери, солдати, злодії і навіть в’язні-москвини в таборах і в’язницях. Нищили всі і кожний – “расчленителей” імперії. І за триста років нищення, руйнування ЖОДЕН МОСКВИН НЕ ЗАПРОТЕСТУВАВ. Навпаки – ВСІ СХВАЛЮВАЛИ”, (стор. 189)
Заперечень далеко шукати не будемо. Досить згадати Олександра Герцена, Миколу Чернишевського, Володимира Маяковського, його вірш “Долг Украине” (“Товарищ москаль! На Украину зубы не скаль!”). Вірш Давида Самойлова (1946 року!) “Я вёл расстреливать бандитку”, що недавно пройшов по газетних шпальтах, де досить благородно, майже позитивно представлена учасниця визвольної боротьби.
Ось наша одеська газета “Вестник региона” № 29 за ЗО травня 1998 року. На стор. 5 велична стаття Л. Оникова “ТРАГЕДИЯ РУССКИХ. За фасадом дружбы народов созрела национальная неприязнь”. Автор (“по национальности я нерусский”) пише так:
“Русские как нация принесли жертву после 1917 года тому, что мы привычно называем социализмом, большую, чем любая другая нация страны, а получили меньше всех… Удары по национальным интересам русских… нанес Сталин. тоталитарный режим, им утвержденный…”
А про причини “антирусских настроєний среди многих нерусских национальностей” (колись русские їх звали нацменами!) Л. Оников каже так:
“В самом общем виде причина заключалась в следующем. Центральная власть воспринималась на местах как власть русских, в силу чего все пороки от грубейших ошибок до преступлений тоталитарной системы, “навесили” на русских, хотя они к преступлениям сталинщины й благоглупостям преемников вождя никакого отношения не имели.”
Отже, росіяни жодного стосунку до злочинів Сталіна, Маленкова, Хрущова, Андропова, Брежнєва, Горбачова не мали. На думку Л. Оникова.
Дмитрий Панін, автор моторошних спогадів про ГУЛАГ “Лубянка – Экибастус” (М., Скифы, 1991) пише на 346 стор.:
“Все считали виновными Ленина, Троцкого, большевиков, венгерских й немецких военнопленных, латышей, евреев… Временное правительство Керенского, матросов, социалистов… Внешне зто звучало достаточно убедительно й согласовывалось с фактами истории. Но… было ясно, что цвет нации оказался не на высоте положения и в его стане картина довольно безрадостная”.
І далі автор нанизує: церква, якій Петро І переламав крила, офіцери, – із 200 тисяч проти комуністів воювало тільки 40 тисяч: козаки – пішли з Буденним; дворяни – з них вийшли основні “смутьяны: Желябов, Плеханов, Бакунін, Ленін, Дзержинський, Чичерін…” Інтелігенти – основна сила, що скинула царя і творила подальший хаос.
І як заключний акорд:
“Организация Ленина после победы сумела скрутить страну только потому, что специалисты всех областей жизни бросились ей прислуживать… Коммунисты умели в то время только одно – наладить и запустить машину террора. Одних она уничтожила сразу, других заставила бесплатно гнуть спину. Последние сдались без сопротивления, выполняли все от них требуемое и явились истинными и окончательными виновниками того, что этот режим закрепился…”
Отже, – “сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”. Що ж, і серед нас є чимало землячків, що в усіх бідах винуватять самих себе, себто – нас, українців. Послухаймо їх.

‘ГІРШЕ ЛЯХА СВОЇ ДІТИ ЇЇ РОЗПИНАЮТЬ”.
Це сказав сам Тарас після попередніх рядків:
Доборолась Україна до самого краю…
А згадайте містерію “Великий льох” (1845 р.). Три душі українські Бог не пускає до раю за такі гріхи (вини), що з першого погляду здаються не гріхами. Перша душа винна тим, що будучи дівчиною, перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмелю, не знаючи, що він “їде в Переяслав Москві присягати”. Друга душа карається за те, що “цареві московському коня напоїла” у Батурині, де щойно були вирізані всі жителі (5 тисяч!). Третя душа була ще немовлям, коли посміхнулася (тільки це! – О.Р.) цариці Катерині, що пропливала у галері Дніпром:
Я глянула, усміхнулась… Та й духу не стало!
Й мати вмерла. В одній ямі Обох поховали!
У “Розритій могилі” Тарас винуватить і самого Богдана:
Ой,Богдане, Богданочку! Якби була знала,
У колисці б задушила., Під серцем приспала.
Винуватить Тарас і еліту нації, провідників, панів:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани…
А подивіться оцей вірш Володимира Самійленка, написаний 1893 року “Сон”:

І снилося мені: ми Матір волокли,
Хто за косу, а хто за ноги,
Зривали одіж їй, і били. і товкли,
Аж кості хрускали в небоги.
А знамениті слова Олександра Олеся:
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину,
І де не стріну я раба!

Несвідомий гріх, помилка, страх, рабство…
А скільки було свідомої зради? Досить згадати полковника Носа, який показав підземний хід до Батурина “князю” Меншикову: “Показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи – вчинком його керував тверезий глузд”. Так пише Роман Іваничук у романі “Орда” (Львів, 1992).
А згадаймо, хто вбив Степана Бандеру 14 листопада 1959 року? Українець…

Є таке слово: розбрат. Це поняття якраз і окреслює те, що з нами діється. Згадайте розбрат перед тараською навалою, згадайте Велику Руїну після Хмельницького, згадайте самовбивство нації в 1918-1922 роках, оті переходи Махна, Григор’єва, Української Галицької армії то до ворогів, то до України… А хіба не розбратом був та й досі є розкол ОУН на мельниківців і бандерівців? А хіба не розбратом були суперечки між Хмарою і Чорноволом? А розкол православної церкви нашої?
Василь Стус, цей останній Пророк України, теж захлинався з розпачу:
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі.
З руїни вже мати не встане – розкинула руки в рову.
Бодай ви пропали,синочки,бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір…

А ми винуємо Сатану, москаля, комуніста, фашиста, єврея, ляха… Генсека. Царя. Що можна сказати після цих страшних слів Стуса? І все ж я знайшов на закінчення нашої дегустації українських і чужих вин слова людини, якій ми всі віримо:
Нема ж любови, нема ж згоди
Од Жовтої взявши Води;
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Це слова гетьмана Івана Мазепи. А слово “незгода” і означає “розбрат”, шановні мої брати-українці… Спиніться на хвильку, озирніться по нашій витолоченій, обезлюдненій – наполовину! – українській пустелі. Ачей і вдасться комусь почути Голос, волаючий здалеку:
Обніміться, брати мої, молю вас, благаю!
P. S. Прочитав я оцю “дегустацію” одному кардинально настроєному товаришу. А він схопився за голову і як почав мене лаяти: та як же можна так обмовляти свій народ!? Це ж все одно, що винуватити ягня за те, що його з’їв вовк!
Я йому заперечую: “Та невже мій народ – це ягнятко? Згадай, як ми розгромили найсильніше військо у Європі – польське, як ми під Конотопом розбили московське військо, стотисячне!”
А він мені: “Так то ж коли було? А тепер, коли підрубане коріння, коли дерево всихає, коли вистріляні, винищені найсильніші, найпотужніші українці – наш народ справді став телям. І те, що вони, ну ми, сваримось одне з одним – це теж похідне! Від отого вовка! Ти ж сам читав мені страшного вірша про постійне рубання. Ану, як там?”
І я знову читаю йому.

Коли потяте на шматки
докупи знов зібратись хоче,
плазує палець до руки
в орбіти тискуються очі,
коли вправляється кишка,
і мозком звивини проходять,
все місця власного шука,
аж стогне, а таки знаходить!
Коли із горем пополам
усе порубане збереться,
води живої кілька грам,
із неба впавши, десь візьметься,
і груди, хлипнувши, вдихнуть,
і серце вдарить, як на сполох, – –
тоді прочунює від сну
протверезілий раптом ворог.
Чатує погляд, подих, рух,
ще несвідомий і несмілий,
бере сокиру знов до рук,
і нахиляється над тілом.
І знав, як перше, як колись,
не даючи прочунять, хекне,
сокира шваргоне униз,
і череп, нідби диня репне!
І знов, як перше як завжди,
дрібненько тіло порубає,
в чотири кінці, що куди,
порозкидає.
І з матюками витре кров
і з матом ляже подрімати,
поки шматки зростуться знов,
щоб знову встати і рубати…

Так щож ти хочеш? Навіть підвестися не давали!!
Хто ? питаю я .
Москва! Категорична відповідь була. Вони оббріхують, вони нас одне з одним стикають! Натравлюють одного на другого! Це робиться свідомо!
Що я міг сказати товаришеві? Значить, не ми винні?

А тепер як, після помаранчової революції, що казати? Відродився наш народ! Знову наросли зх худеньких матерів!!
2 січня 2005 р.

САМ ПЮ, САМ ГУЛЯЮ

Я запідозрив сам себе
У схизмі, в антиособизмі –
Я підключив своє СБ
І сам злякавсь свого есбізму.
Я підглядав, контролював
Свій кожен крок і кожне слово,
Я єзуїтськи полював
На думку позалаштункову,
Ловив на наклепах, брехні,
Статті підгонив кримінальні,
арештував себе в мені
І тілотрус зробив шмональний.
Я борюкався, я боров
Себе самого, не здавався,
Тортурував, пускавши кров,
Своєю кров”ю упивався,
Брехав на допитах собі,
І вибивав свої признання,
обвинувачено сопів
І визвірявсь обвинувально,
Голодував з водою й без,
І годував ся примусово,
Обвинувачував себе –
Сам захисну казав промову.
Конвоював на Соловки,
зробившись зеком одночасно,
І кулю з власної руки
Пускав собі у спину власну.
Отак я жив, отак вмирав
У самоїдстві, самогубстві,
Забрав у себе стільки прав
При колосальнім волелюбстві!

Співавтор зла свого й добра,
Взірець мерзот, чеснот мірило,
я,
безпорадний серед рад,
Люд українский,
Вже безкрилий…

СБ (вимовляється: ес-бе) – Служба безпеки

ЕКСКУРСІЯ
ПО МУЗЕЮ ПРОСТО НЕБА

Ось екземпляр гігантського звіринця –
Ви бачите, панове, українця.
Ставний, міцний, як звикло, вуса ма.
О, ні, не вкусить! – Лагідність сама.
Усе уміє, руки золоті,
предобрий і зручний у спожитті.
Сам їжу здобува. Не сам з’їда –
Вам – десятьом! – іще перепада.
Здобувши ж мало – уника гріха:
Все вам віддасть, сам з голоду здиха.

А ось іще бідовий екземпляр –
До мови їхньої ма особливий дар,
Складає вірші. А говорить як!!
Ну викапаний, вилитий Спартак!
Таких осібно треба берегти.
Тому до них приставлено пости.

До речі, мова. О, яка краса!
Багатство суфіксів буквально потряса!
Дзвінка, співуча, лагідна, м”яка…
Аж просто жаль, що мова їх – зника.
Нум, попросімо цього, пару фраз
Нехай промовить екземпляр для нас.
Поаплодуймо. Чуєш, ти, скажи,
Чи добре вам на Україні жить?

Чого мовчиш?! То, може, заспівай!
(Пісні в них – клас! Та і життя в них рай!)
Співай: “Реве та стогне…” Ну, сміліш!
Хм, так ревів і так стогнав раніш.
А може “Ще не вмерла…” затягни.
Не хоч співать? – То гопака утни!
Ну все…не шкірся…все…працюй, працюй…
(і що це з ним? Ну хоч не експонуй!)
я вам магнітофончика включу –
він безвідмовний.
Та й далеко чуть.
18. 01. 1991р.

ІСТОРІЯ ЗІ ЩИТОМ
(пісня)
Український Кристалічний щит
Простягається у північному
Центрі України.
(з географії)
Анти на своїх сусідів чхали –
ті кричали “Будь здоров!” мерщій.
І не знали анти, що сідлали
Український Кристалічний Щит!
Руси так славетно воювали –
Воріженьки упадали ниць.
Всі свої щити поприбивали
До воріт навколишніх столиць.
І коли пожежею-іржею
Ринули монголи, як дощі –
Залишився щит лиш під землею,
Себто, тільки Кристалічний Щит…
Та щита такого мало! Мало!
Вибито із рук у русів меч!
І на Щит лягали і лягали
Голови, відділені од плеч!
Почалося справжнє безголів”я:
Все глита горілку чи мовчить,
А живе стікало в Понизів”я,
Де кінчався Тектонічний щит.
Погуляли славно запорожці.
Але шабля квола без щита,
Утопили волю в чарці й ложці,
На Щиті панує мертвота.
Хай навколо шквали землетрусів,
Хай довкіл шкварчить все і лящить –
Зберігає спокій милих русів
Український Кристалічний Щит.
І роки минають за роками,
Юні,
Золоті,
Хіба ще й ті!
І гойда планета між зірками
Нас на Українському Щиті.
3.01.1988 р.

ХМІЛЬ

О, що за хлопці на Січі –
Урви та кинь!
Такі не всидять на печі:
Їм – степ, їм – кінь!
Їм замість затишку світлиць –
Вітрища свист.
І що хліб-сіль п”яти столиць? –
Їм – лють, їм – злість!
І що їм неньки слізоньки?
Що тата річ?
Їм воріженьки будь-які! –
Аби лиш січ,
Аби лиш змаг, аби лиш змах,
Аби лиш бить!

Тому такого в них нема –
У похід пить!
Лиш раз…Лиш раз повів нас хміль…
І – все на пси:
Щіпнули хліб, вмочили в сіль,
Щоб закусить…

Ой хмелю, хмелю… Як ріп”ях,
В кожух зав”яз…
І – вже по волі, по боях…
І вже по нас.

6.12.1992

Опубліковано Блоги.