Чи розпадеться Росія?

Олег Баган

Майже регулярно в медіапросторі ми чуємо заяви українських політиків різних рангів і з різних політичних таборів, що «Росія обов’язково розпадеться як багатонаціональна імперія». При цьому ті, що говорять це, виступають з великою категоричністю, але, правда, ніколи не вдаються в деталі того процесу, в ході якого ця могутня, добре зцементована, структурована й ідеологічно натхненна держава має розпастися. В основному головним аргументом для таких заявників служить той факт, що адміністративно-територіальна карта Російської Федерації є надзвичайно строкатою з проголошеними автономними правами її десятків суб’єктів: всі ці автономні краї, республіки, області, округи, створені переважно на ґрунті етнічних особливостей певних регіонів.

Чи справді все відбудеться так легко? Чи можливі якісь дезінтеграційні процеси в сьогоднішній Російській Федерації?

Отже, головною підставою для можливого розпаду Росії, на думку більшості українських ура-патріотів і «євразійських геостратегів», є багатонаціональний склад російського суспільства. Цей аргумент є вагомим, але він логічно підважується одним контраргументом: чи існують в межах Росії повноцінні національні рухи неросійських народів?

Щоб співважити ці два контраргументи, мусимо вдатися до відповідної аналітики.

На території Російської Федерації проживає загалом понад 100 різних народів і народностей, але це переважно малі народи і народності, які в середньому налічують від 1 тис. до 1 млн. людності. Найбільшою і найрозвинутішою в національному плані є татарська нація (загальна чисельність 6,5 млн.), розселена в Татарстані і кількох російських областях вздовж Волги. Але вона явно поступається своєю політичною вагою й активністю титульній російській нації, яка абсолютно домінує в імперському просторі. Для зручності аналізу ми поділимо всі неросійські народи на такі 4-и основні групи:

  1. фінно-угорські народи, розселені в основному в північній зоні Росії від Балтики до Уралу – загальна чисельність 2,6 млн., з них виділяються мордвини (мокша й ерзя) (850 тис.), удмурти (640 тис.), марійці (600 тис.), комі-зиряни (290 тис.), комі-пермяки (120 тис.), карели (90 тис.), інгерманландці (30 тис.), ханти (25 тис), манси (10 тис), вепси (чудь) (8 тис.); решта дрібніших народів налічують від 1-2-х сотень до 5 тис. людності;

  2. тюркські народи, переважно розселені в Центральній Росії, але «розкидані» в інших віддалених регіонах – від Кавказу до Сибіру, – загальна чисельність понад 11 млн., з них татари (6,5 млн.), башкири (1,7 млн.), чуваші (1,5 млн.), якути (500 тис.), кумики в Дегестані (550 тис.), два кавказькі народи карачаївці (350 тис.) і балкарці (120 тис), дегестанські ногайці (110 тис.), сибірські хакаси (70 тис.), тувинці (270 тис.), алтайці (70 тис.), решта – дрібні народності чисельністю від 1-ї до 10-ти тис. людності;

  3. кавказькі народи – загальна чисельність до 6 млн., з них адиґи, які об’єднують черкесів (700 тис.), кабардинців (550 тис.) і адигейців (120 тис.), осетини, або алани (500 тис.), чеченці (1,5 млн.), інґуші (500 тис.), чотири дагестанські народи: аварці (1 млн.), лакці (200 тис.), лезґіни (400 тис.), дарґінці (500 тис.); решта – дрібні народності чисельністю від 1-ї до 10-ти тис.;

  4. народи Сибіру – загальна чисельність до 2 млн., з них найбільшими є монгольський народ бурятів (до 600 тис.), інші народи – ненці, ітельмени, чукчі, телеути, нівхи, евенки, юкагіри – налічують в середньому 10-50 тис. людності і перебувають у складних умовах соціального й національного виродження у зв’язку із загальним господарським занепадом російських регіонів Сибіру й Далекого Сходу і ситуацією гуманітарної кризи.

Отже, всього неросійські народи складають приблизно 22 млн. при загальній кількості населення в Росії 142 млн., з яких етнічні росіяни складають 111 млн.; решта мешканців країни – національні меншини, серед яких кількісно виділяються українці, вірмени, азербайджанці, казахи, білоруси, всі вони переважно перебувають у стані сильної асимільованості, тобто фактично становлять з росіянами одне ціле і в більшості підтримують їхні зусилля на імперське зміцнення держави та розчинення решти етносів.

Подана етнічна картина Росії дає можливість уявити реальний стан справ у процесах дезінтеграції. Більшість з названих народів, окрім татарів і частково бурятів, ще не завершили процесу власного націогенезу; часто вони перебувають у загрозливій ситуації денаціоналізації й асиміляції, зазнаючи потужного тиску з боку Росії як імперії й експансивності дуже проникливої російської культури, тому реально претендувати на самостійницьке державно-національне буття наразі не можуть. Ці народи не пережили ще своєї доби модернізації, тобто створення освіченого, структурованого, господарськи унормованого, культурно й ідеологічно спрямованого національного суспільства. Всі основні 4-и складові повноцінного націогенезу – окрема мова, культурна розвинутість, державницькі традиції, мілітарно-героїчна свідомість – виявлені в них в ущербному, половинчастому або незавершеному виглядах. Якщо їхні національні мови й збереглися, то вони об’єктивно не набули високої літературно-академічної повноти, оскільки всі ці народи не мали змоги розвиватися повноцінно в головних напрямках націотворення, а це систематично призводить до неконкурентності щодо панівної російської мови, до регулярного відходу в російську культуру й ідентичність кращих інтелектуалів з цих народів і народностей. Якщо їхні етнічні культури й зберегли свою своєрідність, то вони явно не можуть конкурувати з багатогранною, динамічною, добре організованою російською культурою. Якщо якась історична пам’ять цих народів про свої скупі державницькі традиції в Середньовіччі й збереглася, наприклад татарів – про Волзьку Булгарію і Казанське та Астраханське ханства, адиґів, аланів та аварців – про середньовічні князівства-протодержави, тощо, то цього явно мало, щоб в сьогоденні виховувати повноцінну національну свідомість і громадянську дисципліну. Якщо в окремих народів російського простору й збереглися якість героїчні традиції боротьби з Московією, особливо в кавказців, меншою мірою в татарів, башкирів, сибірських народів, ще меншою – в фінно-угорських народів, окремі з яких воювали з московитами ще в ХІІ – ХІV ст., та вони не можуть стати серйозною підставою для формування твердого національного характеру й модерної ідентичності цих націй, що ми побачили недавно на прикладі чеченського народу (1990-2000-і рр.), який, піднявшись на сміливу боротьбу з імперією, дуже швидко повів цю боротьбу в надто деструктивних формах (бездумний терор, дикий фанатизм, деспотично-кланові внутрішні стосунки тощо). Через це дискредитується загально ідея відокремлення неросіян від російської державності та ідентичності.

У підсумку сьогодні Москва доволі легко дає собі раду з усіма національними рухами в просторі імперії. Вони не становлять для неї реальної загрози. В основному в більшості регіонів російська мова впевнено наступає на інші етноси. Винятком є лише численні, але невеликі, регіони Кавказу, де історично проживає дуже мало росіян і де умови замкнутості, ісламської настороженості, гірської патріархальності сприяють значній відгородженості від російськомовного інформаційного простору. Російська культура легко прищеплюється до соціальних стратумів інших народів і народностей, особливо до прошарків їхньої інтелігенції, бо й далі залишається для них «провідником» до вищих рівнів світової культури, науки, соціальної кар’єри. Російська державницька ідеологія успішно формує з активних представників різних народів і народностей «космополітичних патріотів» (це наш свідомий оксиморон!) типу нинішнього міністра оборони Росії Сєрґея Шойґу, тувинця за національністю, чи мера м.Москва Сєрґея Собяніна, офіційно – росіянина, але який народився в с.Няксімволь Ханти-Мансійського національного округу і явно за своїми антропологічними ознаками нагадує типового фінно-угра; зрештою сам В.Путін є, за відомостями в ЗМІ, етнічним вепсом (чудином), але ж який він завзятий
«словянський патріот»!

У цьому контексті логічно напрошується питання: що зробила Україна за роки своєї незалежності для підтримки національних рухів в Росії? Відповідь: нічого. Українські ЗМІ не ведуть жодної системної політики для того, щоб регулярно інформувати про культурно-національне і політичне життя малих народів Росії. Держава не організувала жодного академічного чи культурного центру, чи бодай відділу або кафедри в університеті, щоб ідейно підтримати культурне життя головних, тобто найчисельніших і найвпливовіших, народів Росії. Жоден український уряд навіть не думав про організацію системних геополітичних дій у своїй зовнішній політиці для стимулювання національного розвитку неросійських народів Росії. Наприклад, відомим фактом є те, що Московська імперія впродовж 18-19 ст. організувала в кілька етапів геноцид великого адиґейського етносу, який розселився від гір Кавказу до берегів Азовського моря (адиґи є нащадками відомого з античності народу меотів, іменем якого було названо це море – Меотида). Методика цього геноциду була згодом використана Москвою проти інших народів, у т.ч. проти українців під час Голодомору у 1932-1933 рр. Адиґейська діаспора у 2-3 млн. живе сьогодні в Туреччині й інших країнах Близького Сходу. Чому б Україні не організувати щорічне відзначення дати початку чи завершення геноциду адиґейського народу на міжнародному рівні? Це мало б неабиякий ідеологічний резонанс в усьому багатонаціональному світі Росії.

Щоб завершити наш аналіз, окремо осмислимо ще одну проблему – проблему формування цілісної національної культури як вирішального фактору кожного націогенезу. Власне, російська імперська перевага в сучасності формується завдяки насамперед високому ступеневі розвитку експансивності російської культури як особливо протеїчної, динамічної, багатопланової і поліфункціональної.

Кожна етнічна культура проходить чотири головні етапи розвитку, які залежать від історичних умов, відповідають певному рівневі етнічної самосвідомості, визначають характер і форми нового піднесення й вирішального успіху певної національної культури і її нації-носія.

Перший етап розвитку етнічної культури – примітивний, язичницький, який відбувається в доісторичні часи, коли в душу етносу закладаються первісні образні уявлення про світ. Тоді формуються перші стійкі архетипи в кожному етнічному мистецтві.

Другий етап – етнографічний, який припадає приблизно на період Раннього Середньовіччя, або ширше – на добу дописемної історії. Це час, коли формується народний епос, фольклор, головні види народного мистецтва – від мелосу до традиційної народної архітектури. Тоді відбувається становлення основ етнічного менталітету. Власне, навіть ті народи, які були свого часу асимільовані сильнішими і культурно вищими народами, як, скажімо, іберійці в Еспанії чи іллірійці в Далмації, що були піддані суцільній латинізації римлянами, згодом виявили основні образні структури свого етнічного мистецтва в стилістиці і формах космополітичного римського мистецтва. Це є одним з основних заповітів етногензу.

Третій етап кожної етнічної культури, найвирішальніший і найплодовитіший – організаційно-стильовий. Він починається із писемної культури, через яку кожен етнос себе самоусвідомлює. Тоді народ створює свою систему освіти, через яку ніби загороджує-захищає себе мурами якісної культурної свідомості. Тоді виникають мистецькі школи, плекаються творчі натури виняткового типу, формуються стильові тенденції в культурі. Так етнічна культура переростає в національну. Тоді вона сміливо запозичує із сусідніх культур, передусім із високорозвинутих, як грубуваті римляни запозичували від витончених еллінів. Вдалий синтез греко-римської культури дозволив створити особливу силу і формотворчу енергетику античної імперіальної культури, яка вже впливала на сотні сусідніх варварських народів і променювала у планетарних масштабах. Згодом вдалий синтез античної і германської культур породив блискучі італійську та французьку національні культури. І цей процес повторювався в межах Європи ще кілька десятків разів, кожного разу народжуючи оригінальні національні культури від Британії до Русі. Успіх кожного разу залежав від двох факторів – психологічного і глобального. Перший мотивував кожен етнос міцно прив’язатися до своїх етнічних мистецьких традицій; другий налаштовував його сміливо відкритися до засвоєння багатих стильових впливів із розвинутішої, глобалізованої культури. Символом і вершиною наслідувально-запозичувального типу мислення в культурі є мистецтво Ренесансу; символом і вершиною самозаглиблюваного і національно експресивного мислення в культурі є мистецтво Романтизму. Сягнувши цих двох вершин, кожна національна культура отримує повноту і безсмертя. Тому неокласика і неоромантика є вічними формами художнього самовдосконалення національних культур.

І останній, четвертий, етап розвитку культури – космополітично-елітарний. Це період особливої зрілості кожної національної культури, коли вона вже може втрачати почуття власної гордості, мобілізованості, моральної наснаженості. Це час, коли, як казав О.Шпенґлер, великий митець перетворюється на просто майстра своєї справи. Загалом національна культура ще може зберігати в собі енергетику особливої продуктивності й експансивності, але вона вже втрачає почуття власної святості, духовного подвигу. В європейській культурі цей етап відповідає мистецьким періодам реалізму (позитивізму) і модернізму. У цей час культура схиляється перед двома спокусами-гріхами: матеріалізму (прогресу) і егоценризму (бездуховності). Вона може бути дуже багатою, надзвичайно досконалою у формах і стильових прийомах, може вражати інтелектуалізмом, але ці дві спокуси-пастки неодмінно переслідуватимуть її, тому реалізм час від часу вироджуватиметься у різні види масової культури (літератури), паталогічною вершиною якої стала культура соцреалізму на просторах СРСР, а модернізм раз у раз породжуватиме злі і потворні гримаси авангарду. Відповідно саме в ці періоди культура може набувати характеристик антинаціональної дії, стаючи до фанатизму ідеологічно космополітичною, як це ми виразно бачимо в культурі постмодернізму.

Отже, тепер ми можемо провести порівняльно-зіставний аналіз російської культури і культур малих народів в її межах. Майже всі народні культури неросійських етносів у РФ зупинилися в своєму розвитку на другому, етнографічному етапі розвитку. Наприклад, всі угро-фінські і кавказькі народи, не кажучи вже про сибірські, цілком пропустили вирішальний організаційно-стильовий період. Це не просто робить їх аутсайдерами цивілізаційного розвитку в світі, певними «дикунами», а й постійно плекає в них психологічний комплекс власної порожнинності, недоформованості. Більшість неросійських народів РФ отримали писемність тільки у 20 ст., тоді ж створили свої національні школи, тобто навчилися системно культурно працювати цілком недавно. А це також робить їх «слабаками» в глобальній конкурентній культурній грі. Так, протягом 20 ст. ці народи створили свої національні літератури, похапцем прокалькували основні літературні теми і проблеми в них, навіть народили окремі великі таланти, але це не може забезпечити духовної та естетичної глибини їхнім культурам.

Тож наші висновки є такими. Проблема розпаду Росії як імперії за етнічно-національними кордонами залишається відкритою. Процеси зміцнення неросійських народів у РФ є ненадійними і фрагментарними. Всі культури неросійських народів у РФ є неконкурентними щодо російської в націологічних вимірах, а тому процеси асиміляції і денаціоналізації цих народів будуть продовжуватися. Реальними є факти демографічного збільшення неросійських народів, в основному на Кавказі, в Бурятії, в тюркських етносах. Однак це відбувається через природний приріст людності (мусульманський і патріархальний фактори), але не через фактори модернізаційного, урбанізаційного розвитку цих суспільств. Інакше кажучи, активна інтелігенція і торгово-підприємницькі прошарки неросійських народів й далі потенційно будуть часто переходити у всеросійську ідентичність, а в національній свідомості кавказьких, фінно-угорських, тюркських і сибірських народів і далі залишатимуться переважно селяни, відсталі і маргінальні.

Між неросійськими народами РФ немає бодай регіональної політичної солідарності. Тобто ми не знаємо про якісь впливові форуми, організації, медії, які б консолідовано захищали і просували на міжнародному рівні інтереси народів Північного Кавказу, фінно-угрів, тюрків чи народів Сибіру. У цьому плані виділяються волзькі татари, меншою мірою башкири чи тувинці, які мають сталі зв’язки з країнами тюркського світу, посилають туди своїх студентів, науковців; щось подібне мають мусульманські народи Кавказу із ісламським світом Близького Сходу, але більше в інтернаціональних формах. Та це більше винятки, ніж правило і тенденція.

Російська імперська управлінська система навчилася реагувати на національні виклики у своїх межах. Москва вдало маніпулює політичними тенденціями в національних республіках і областях, взаємонацьковує і розсварює різні народи, запускає ефективні процеси денаціоналізації, про які з болем говорив перед своєю смертю через самоспалення удмуртський науковець-патріот Сєргей Разін.

Повчальний висновок для України: замість постійних і порожніх заклинань про «неодмінний розвал Росії» українські політики повинні вчитися бути практичними євразійцями. Це означає, що вони мають вчитися дивитися реалістично, прагматично і перспективно на національно-етнічну, політичну, соціально-економічну проблематику всієї Євразії. Не лише мріяти, «як би то нам втекти до Європи» (під дах ситого ЄС!), а й думати, як облаштувати гігантський простір на Сході, від якого наше майбутнє, може, залежить більше, ніж від простору на Заході.

Очевидно, що й майбутнє всього світу незабаром буде вирішуватися на Сході, власне, на Далекому Сході, де зараз активно формуються такі нові супердержави, як Китай, Індонезія, Малайзія, що наздоганяють знаменитих «далекосхідних тигрів» на чолі з Японією, Південною Кореєю, Тайванем, Сингапуром. На цьому краю планети наростає великими темпами демографічне піднесення, економічне, а тепер ще й мілітарне та технологічне через надзвичайні інноваційно-менеджерські успіхи господарських еліт цих країн. Українські еліти, щоб позбутися психологічного комплексу «бідного сусіди», мусять змінити свою ментальність і систему ідейно-ціннісних пріоритетів, що означає вони мусять навчитися відчувати себе учасниками великої геополітичної гри у просторі всієї Євразії і перестати бути прохачами-попихачами перед ситим Європейським Союзом. Лише активна зовнішня політика України в Євразії може змінити її національне світовідчуття. Відповідно, простір Російської Федерації має усвідомлюватися нами як закономірна площина для розгортання геополітичних дій. Лише в цьому контексті, розворушивши країни Закавказзя і Середньої Азії, Україна може здобути для себе потрібну активність неросійських народів Росії. Сучасна Російська імперія є занадто вишколеною, добре організованою, зцементованою, щоб вона могла похитнутися від визвольних рухів цілком до того не підготовлених малих народів Росії, як про це наївно мріють багато українських політиків. Вона може розбалансуватися тільки під загальним тиском глобальних процесів геополітичної перебудови Євразійського простору. І Україна в цій справі мусить сказати своє слово.

Опубліковано Блоги.