Європейський Союз проголосував за Україну але чи виберуть українці Європу

ua-eu

Європейська комісія рекомендувала а вслід за нею – Європейська Рада, 23 червня 2022 року, руками лідерів 27 країн-членів ЄС – ухвалила рішення про надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС. «Це вирішальний момент для Європейського Союзу. Це геополітичний вибір, який ми робимо сьогодні», – заявив голова Європейської Ради Шарль Мішель.

Як заявила Урсула Фон Дер Ляєн – президентка Єврокомісії, «…в Україні розвинена система освіти, а також Євросоюз захоплюється цифровими навичками країни та наявною цифровою інфраструктурою. Україна продемонструвала надійний рівень дефіциту лише у 2%, а державний борг нижче 50%» (що мало місце до повномасштабної війни). Однак очевидно, що для члена ЄС, цього – явно замало. При цьому, крім можливостей, які відкриває статус кандидата в члени ЄС та на що постійно натякають українські можновладці, Україна та її громадяни мають цілу низку «домашніх» завдань, з якими їм ще тільки належить впоратись.

Опускаючи теми можливостей отримання фінансової допомоги у трансформації суспільства, правової системи та економіки на шляху до членства в ЄС, а також – впровадження реформ в Україні, варто зупинитись на кількох моментах, на які в Україні майже ніхто не звертає уваги, при розкритті яких виходитиму з практичного досвіду Чеської Республіки, яка стала членом Євросоюзу ще в 2004 році.

Отже, мова піде про аліменти, про реституцію та LGTBсуспільство.

Аліменти

«Одним із основних компонентів державної політики України у сфері захисту прав дітей є удосконалення нормативно-правової бази, у тому числі імплементація норм європейського та міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних договорів у сфері забезпечення прав дитини» – барабанять чиновники України. Та й практичні кроки, ніби підтверджують вищенаведене, бо в Україні чи не одні із найжорстокіших норм щодо тих, хто ухиляється від сплати аліментів, що й обумовлено Законом, від заборони виїзду за межі України й до притягнення боржника до покарання.

Правда, ці обмеження застосовують до боржника лише при заборгованості зі сплати понад 4 місяці. Тим не менше, якщо у 2020 році було стягнуто 6,5 млрд грн аліментів, то вже з початку 2021 року (станом на 21.12.2021) – 6,8 млрд грн аліментних платежів.

Держава подбала й про випадки, коли «батьки не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме», однак лише Постановою Кабміну а не Законом. Наразі, «державні аліменти» призначаються лише за рішенням суду а для реального отримання вищевказаних аліментів потрібно з десяток документів, головним з яких є… рішення суду (виконавчий лист) про стягнення аліментів та довідка державної виконавчої служби, що підтверджує факт несплати аліментів на протязі 6 місяців, що передують зверненню а також повідомлення МВС про те, що місце перебування аліментщика не встановлено.

Позитивно, однак, що з 1 січня 2022 року, відповідно до змін до Сімейного кодексу України, збільшено мінімальний розмір аліментів та запроваджено мінімальний розмір тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів а також тих, проживання чи перебування яких – невідоме.

А як же це у них, у Європі? Тобто, чи є нормальним що якісь кошти на утримання дитини, яка їх потребує: сьогодні і зараз, можна отримати тільки після вироку суду та виконавців.

В Чеській Республіці, як і в більшості країн ЄС діє принцип: допомога (читай: аліменти) – негайно а суди – потім. Там діють так звані «авансові аліменти» або «альтернативне утримання», як соціальні виплати що надаються державою. Така допомога батькам-одинакам, чий колишній партнер тривалий час: є невідомо де чи не платить аліменти – дозволяє отримувати кошти від держави, які остання, згодом сама стягуватиме їх з неплатника.

Тобто, один з батьків з яким проживає дитина звертається до соціальних служб (в органи опіки) із заявою про неутримання (відсутність опіки) дитини другим родичем/партнером й дістає аліменти на утримання дитини. А вже органи опіки подають до суду, який і виносить рішення на основі якого, виконавчі органи вже розшукують ухилянта й примушують до утримання дитини та/чи стягують вже понесені витрати держави.

Отже, як бачимо, українська практика у цьому питання суттєво відрізняється від європейської, де добробут та благополуччя дитини вище за юридично-судові перепони «іменем України».


Реституція

Реституція  поновлення порушених майнових прав та/чи приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою було заподіяно шкоди. Завдання – повернення та/або відновлення матеріальних цінностей у натурі  тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості, включаючи відшкодування вартість у грошах, власникам або їх правонаступникам.

Реституція стала одним із визначних елементів трансформації чеської економіки після 1989 року, тобто після падіння комуністичного режиму, коли почали повертати націоналізоване чи конфісковане майна, колишнім власникам, які були позбавлені від такого, з 25 лютого 1948 року по 1 січня 1990 року

Розглянемо тільки один напрямок: майнові відносини з церквами і релігійними товариствами, як найбільш показовим прикладом повернення церковних володінь: земель, майна, коштів. Мова, про повернення частини майна, яке було націоналізовано соціалістичним режимом у тодішній Чехословаччині, яке сьогодні здійснюється на підставі спеціального закону 2012 року та політичної угоди. Основним принципом закону є реституція в натурі первісного майна церков та релігійних громад, яке на 1991 рік було власністю держави. Виплати ж щорічних компенсацій церквам, було доручено здійснювати Державному земельному управлінню (ДЗУ), при Lesy České republiky, s.p. (державна компанія «Ліси Чеської Республіки») а їх завершення має відбутись до 2043 року.

Станом на кінець 2021 року було укладено урядові угоди між країною та з представниками 17 церков і релігійних товариств. Загальна вартість компенсацій, яка була нарахована ще в 2007 році склала суму в розмірі 134 мільярди крон. Загальна сума була розділена: 75 мільярдів крон виплачено шляхом реституції (повернення) майна, а 59 мільярдів крон буде компенсовано церквам і релігійним товариствам – грошима. Майнові розрахунки, станом на 1 січня 2022 року зафіксувано таким чином: 2314 звернень про звільнення майна, в яких уповноважені особи подали десятки тисяч заяв про звільнення земельних ділянок та майже на 1400 будівель. На цей час, з уповноваженими особами укладено більше двох тисяч договорів про відчуження заявленого майна в обсязі майже 19 тисяч земельних ділянок загальною площею 80 299 га та 261 будівля!

Тобто, в процесі реституції церковного майна та виплати коштів, церквам та релігійним товариствам, що продовжується понині – сотні: храмів, церковного майна, земельних ділянок вже було повернуто їх власникам та/чи їх правонаступникам.

Що ж до України, то це звучить, як вирок, але країна за 31 рік незалежності так ще й не визначилась щодо реституції власності та й законодавство у цій сфері відсутнє! Більше того, навіть підписана Україною Терезінська декларація (Прага, 2009 року) щодо реституції на користь, бодай жертв Голокосту та їхніх законних спадкоємців – так досі й не ратифікована. Навіть балтійські держави, які були першими із радянських республік прийняті в НАТО та ЄС – не стали прикладом для українців.

І незважаючи на те, що ситуація в Україні складніша ніж в інших країнах Європи, через відсутність (знищення) первинних документів, наприклад, на сході, куди радянська влада прийшла війною в 1917-1922 роки чи через глобальні: колективізацію, індустріалізацію, знищення села, Голодомор 1932-33 років, терор 1937 року тощо а також з урахуванням того, що на заході України, куди тоталітаризм «зайшов» після 1937-1944 років, якісь документи на власність збереглись краще – реституція не буде прогулянкою в минуле.

Однак, навіть за умови, що реституція може бути актуальною тільки для Західної України, Бессарабії та Буковини – проігнорувати цей процес Україні, як і решті пост-совків, де у незаконний спосіб, «іменем»: революції, народу, СРСР чи УРСР відбирались/конфісковувались: землі, нерухомість, майно, кошти тощо – не вийде. Принципи та права людини у Європейському Союзі – непохитні. Через це, без законодавчого утвердження «святості» на приватну власність – повернення України до Європи неможливе.


LGBT

ЛГБТ – це не тільки акронім але й ознака різноманітності «сексуальності та гендерної ідентичності на основі культури». Натомість, саме на шляху до ЄС, Україну чекають суцільні «зради» у цій, фактично морально-ментальній сфері, з якими суспільству та його «незбоченцям», як переконані «правильні» громадяни – прийдеться якось впоратись, незважаючи на Конституцією та законами України, яка покликана захистити всіх громадян, незалежно від «раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (стаття 24).

Однак, українці ще не готові до «інакшості» окремих співгромадян, про що свідчать десятки нападів та побиттів на маршах рівності, які в Україні вперто називають гей-паради, що не одне і теж, про що писав раніше «Чим «Марш рівності» відрізняється від гей-параду?».

Тим часом, в березні 2021 року, у відповідь на дискримінацію прав ЛГБТ+ у Польщі та Угорщині Європарламент, 492 голосами ухвалив резолюцію, якою оголосив Європейський Союз «зоною свободи ЛГБТ+»! Отже, люди в ЄС – «повинні користуватися свободою жити та публічно демонструвати свою сексуальну орієнтацію і гендерну ідентичність, не побоюючись нетерпимості, дискримінації або переслідувань», – вважає Європарламент.

Ще в одній резолюції, у вересні 2021 року, Європарламент закликав забезпечити для гомосексуальних пар однакове дотримання прав у межах всього ЄС, включаючи й свободу пересування, пов’язану з визнанням особи членом сім’ї. При цьому, «одностатеві шлюби чи партнерства, зареєстровані у певній країні-члені, мають визнаватися однаково у всіх інших, і до співмешканців чи партнерів однієї статі має бути таке ж відношення, як і до гетеросексуальних пар» – закликали депутати. Ба, більше, Єврокомісію просять подбати, щоб усі країни поважали «спадкоємність закону» щодо ЛГБТ-родин, які в’їжджають на їхню територію з іншої країни ЄС, щонайменш у випадках, які підпадають під Європейську конвенцію з прав людини, та закликають внести проєкт закону, який би вимагав від усіх членів ЄС визнавати тих батьків, які вказані у сертифікаті про народження дитини, її юридичними батьками, незалежно від особливостей національного законодавства. При цьому, парламентарі окремо наголосили, що законодавство ЄС вище за будь-яке національне законодавство, якщо їхні положення конфліктують, тому країни-члени не можуть задіяти конституційну заборону на одностатеві шлюби тощо. Навіть католицька церква ще у 2020 році підтримала одностатеві союзи та право ЛГБТ-спільноти на сім’ю.

В українському суспільстві – ніхто не веде ніякої дискусії з приводу відношення до ЛГБТ-спільноти, бо: війна, політичні інтриги та корупційні скандали, якими переймається більшість українців – не залишають часу на якихось «гоміків чи лесбіянок». І це вже, навіть не кажучи про спроби – відповісти собі на питання: чому ж економічно найпотужніші країна Європи миряться зі «збоченцями», визнаючи їх права та дозволивши їм – одностатеві шлюби?

Навпаки, українські націоналісти та інші «правильні»: патріоти й активісти гнівно засуджують місцевих «нетакихяквсі», які мають хоробрість «марширувати» Києвом. Однак, мало хто з українців, значна частина яких ще з країни, у якій навіть «сексу не було», розуміють про що йдеться взагалі але засуджують одних та підтримують інших, стаючи свідками порушення прав людини а то й бійок, через сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність а то й просто за підтримку представників ЛГБТ-спільноти.

Причиною, як видається є і той факт, що більшість інформації про ЦЕ, українці черпають з руського міру, включаючи й щодо ЛГБТ-руху, який як рух вільних людей – загрожує кремлю та самозванній РПЦ, хоч це вже геть інша тема.

З цього приводу, історія знає один дуже показовий приклад, хоч й із трагічним кінцем. Саме останній став причиною того, що після публічної кампанії 2009 року британський Прем’єр-міністр Гордон Браун приніс офіційні публічні вибачення від імені британського уряду а в 2013 році, Королева Єлизавета II оголосила про посмертне помилування а ії дії стали лише четвертим королівським помилуванням, наданим після завершення Другої світової війни. При цьому, помилування зазвичай дають лише тоді, коли особа технічно невинна, і прохання було зроблено сім’єю або іншою зацікавленою стороною, хоч жодна з цих умов не була виконана. Більше того, в 2021 році Банк Англії навіть прикрасив 50-фунтову банкноту портретом цієї особистості.

Мова, про… гея – Алана Тюрінга (1912-1954), який вніс найбільший вклад в злам коду шифрувальної машини «Енігма», яку винайшли в Німеччині в роки Другої світової війни. Саме, це як стверджують історики допомогло суттєво прискорити кінець війни та забезпечило перемогу в ній антигітлерівської коаліції. Крім того, Тюрінг був ведучим математиком, біологом та першопрохідцем компьютерної науки та має велику спадщину з його статуями та багатьма речами, названими на його честь, включаючи й щорічну нагороду за інновації в інформатиці а також його визнано – найвидатнішою людиною 20 століття.

Більше того, символом корпорації Apple, як відомо є надкушене яблуко. Один із засновників американської компанії Apple, нині покійний Стів Джобс – саме так віддав данину геніальності 41 річному британцю, якого 8 червня 1954 року знайшли мертвим, де біля його ліжка лежало напівзїдене яблуко. Це сталося після двох років після суду над Тьрінгом, коли у 1952 році йому винесли вирок за гомосексуальні акти і призначили гормональне лікування (через хімічну кастрацію) як альтернативу вязниці. При цьому, сексуальні контакти між чоловіками вважалися кримінальним злочином з 1885 року й залишалися таким в Англії і Уельсі до 1967 року, в Шотландії до 1980 року а в Північній Ірландії до 1982 року.

Вищенаведене – тільки одна, з десятків тисяч трагедій, однієї людини, яка «нетака» як більшість, що у цивілізації не може бути критерієм чи причиною дискримінації та з чим у вільному світі давно дали собі ради. Зараз черга за українцями, які як й більшість мешканців пострадянського простору, готові й далі гамселити представників ЛГБТ-спільноти і їх прибічників а, заодно – розганяти їх марші протесту проти дискримінації, свідками яких ми вже не раз були.

* * *

Звичайно, що кожна із трьох вищенаведених тем не мусить стосуватись кожного громадянина України. Однак, для країни в цілому, ці та сотні інших тем, з яким українцям прийдеться визначитись йдучи в цивілізацію – стануть, по суті, лакмусовим папірцем, як й відповіддю на питання: чи ми дійсно хочемо стати частиною Європейського Союзу?

Й це вже не кажучи про сотні інших питань на які кожен з нас повинен собі відповісти, як-то: щодо кількості українських дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, щодо кількості вигрібних ям на душу українця, громадських вбиралень в населених пунктах на цю ж душу, кількість бродячих псів по містах «європейської» України і так далі й тому подібне …

Підготував Ю. Ключівський,

керівник IASEED

Прага, липень 2022

Опубліковано Аналітика.