Що нам робити з Росією?

Обклад. Россіка

Щойно побачила світ книжка політологічних, історіософських та культурологічних нарисів Олега Багана «ROSSICA: Російська цивілізація в історіософських інтерпретаціях» (Тернопіль: Крила. 2022.130 с.). Це лаконічна, але концептуальна спроба осмислення ролі Росії в давнішій і теперішній історії Європи, крізь призму українських національних інтересів. Відтак автор в окремій студії «Цивілізаційно-геополітичні причини війни Росії в Україні 2014 – 2022 рр.: історичний ракурс» робить глибокий «розтин» українсько-московських стосунків аж до доби Середньовіччя і пояснює їх як міжцивілізаційний конфлікт між Східною та Середньою Європами. Московія у XIV – XV ст. зуміла (чи на добро, чи на зло для самої себе?) абсорбувати в себе особливі впливи Візантійської цивілізації й стати єдиним репрезентантом її для світу, поступово обійнявши цими впливами всю Східну Європу. При цьому вона глибоко увібрала впливи азійсько-монгольської цивілізації в період монгольського іга. Так постали знамените московське формалістичне православ’я і фанатизм, культурний автаркізм, політичний ізоляціонізм, унікальний владний деспотизм та загальна недорозвинутість московського соціуму. Натомість Україна від XIV ст. увійшла в простір Середньоєвропейської цивілізації через Велике князівство Литовське. Середньоєвропейський феномен характеризувався вбиранням західних релігійних, культурних та ідейних впливів. А це означало кардинальний конфлікт між цими світами як протистояння між католицтвом і православ’ям, між індивідуалізмом і колективізмом, між громадянською ідеєю і суспільним рабством. Саме цю, іноді не до кінця проговорювану відмінність, ненавиділа Москва у «Литві» (так вона називала всі українсько-білоруські землі до XVII ст.). Водночас в геополітичному плані Московія від ХVI ст. усвідомила, що оволодіння простором між Балтикою і Чорним морем дає їй можливість стати наддержавою. І за це вона почала боротися з лютою ненавистю, передусім знищуючи всі цивілізаційні ознаки Середньої Європи, на теренах Білорусі й України. Тому російсько-білоруський і російсько-український конфлікти були такими демонічними, запеклими, всеохопними. Московії йшлося про абсолютне викорінення самобутності цих двох вже середньоєвропейських народів. Це інтуїтивно відчув і драматично описав Тарас Шевченко в містерії «Великий льох» (1845). Тож нинішня війна Росії проти України – це лише еманація цієї давньої ненависті.

У статті «Російське чорносотенство як джерело європейського фашизму» О.Баган доводить, що ідеї особливого шовінізму, тоталітарності, експансіонізму в Росії визрівали поступово, починаючи від 2-ї чверті ХІХ ст., коли під впливом перемог над наполеонівською Францією та загальних успіхів у геополітичних надбаннях імперія відчула себе «господарем» європейського континенту. Відповідно в російському суспільстві розгорілися настрої надмірної гордині, нетерпимості до інакомислення, підозріливості. Спочатку вони були висловлені теоретично в філософських, художніх та публіцистичних творах авторів-слов’янофілів (І.Кірєєвський, А.Хом’яков, А.Кошелєв, К. і І.Аксакови, Ю.Самарін та ін.). Саме вони прищепили російському суспільству віру у власну винятковість, месіанство їхньої імперії, посилили ненависть до Заходу, яка й так вирувала в московській свідомості від Середньовіччя, нав’язали ідею об’єднання всіх слов’янських народів під зверхністю Росії, ніби «зацементували» в свідомості росіян переконання, що тільки православний догматизм врятує їх як націю. Надалі ці ідеї майже сакралізували своїми творами такі яскраві автори російської культури, як поет Федор Тютчев, Ніколай Данілевський (автор трактату «Росія і Європа», 1869 р.), письменник Федор Достоєвський, критик Міхаїл Страхов, філософ і публіцист Константин Лєонтьєв. Усі вони відкрито проповідували російський шовінізм, завойовницькі війни, зневагу до інших народів, антисемітизм. В наступній фазі (остання третина ХІХ ст.) ці великодержавницькі та ксенофобські програмні ідеї поволі перейшли до владних кіл імперії. Цим займалися таємний радник царя, впливовий публіцист, критик і видавець Міхаїл Катков та царедворець і фанатик деспотизму й реакції Константин Побєдоносцев. За правління Александра ІІІ (1881 – 1894) майже був завершений процес перетворення держави на казарму: повсюдне проникнення таємної поліції, маси її агентів, тотальні заборони в сфері друку, жорстокі розправи із опозицією та революційними рухами за допомогою системи каторги. На цьому ґрунті й сформувалася «Чорна сотня»: узагальнена назва різноманітних політичних течій і груп шовіністичного змісту та реакційного напрямку – від «Русского собрания» до «Союза русского народа им. Михаила Архангела». Назва «Чорна сотня» походила від ремісничих об’єднань в Московії ХVI ст., які потім нібито стали основою для ополчення Мініна й Пожарського, яке перемогло поляків під час Смути і врятувало країну від занепаду. Ці організації принесли в російське громадське й політичне життя войовничість, зловорожу налаштованість, таємні змови і вбивства, вуличні розправи над інакомислячими, зокрема над євреями (саме тоді в російську політичну практику увійшли антиєврейські погроми).

На думку О.Багана, саме російські чорносотенці внесли в політику принципи, які згодом увійшли до філософії європейського фашизму, а це:

«1) священний культ царя (у фашистів – вождя);

  1. віра в абсолютно праведну роль держави як головного інструменту для втілення програмних ідей певної ідеології і руху (тоталітарність);
  1. пропаганда ксенофобії (у фашистів – ворожість до інших народів, визначених, як «нижчих»);
  2. політична нетерпимість (у фашистів – тотальна заборона політичного та громадського руху на відмінних ідеях);
  3. мілітаризм і брутальні форми політичної поведінки: замовні вбивства, репресії, погроми, повне заперечення буть-яких прав противника (у фашистів – розвиток цього всього);
  4. антисемітизм, коли євреї розуміються як головні провідники світового зла (у фашистів – доведення цього до максимальних розмірів та абсолютизації);
  5. пропаганда постійної зовнішньополітичної експансії своєї держави (продовження – фашистський імперіалізм);
  6. містико-релігійні форми самоорганізації: таємні товариства, відповідні атрибути, символіка тощо (у фашистів – така ж містика і неязичницькі культи);
  7. культ сили й мілітарності, одягання учасників руху в спеціальні уніформи у військовому стилі чорного кольору (у фашистів – те саме, тільки кольори трохи інші);
  8. віра у вищість слов’янської раси (у фашистів – віра у вищість арійської раси)
  9. культ сили й мілітарності, одягання учасників руху в спеціальні уніформи у військовому стилі чорного кольору (у фашистів – те саме, тільки кольори трохи інші);

  10. віра у вищість слов’янської раси (у фашистів – віра у вищість арійської раси)» (С.31 – 32).

На початку ХХ ст., коли діяла «Чорна сотня», в Європі дуже жваво й широко висвітлювали російське політичне життя, адже імперія була в центрі уваги європейських медій і загалом європейських еліт. Тож ці ідеї й перекочували до Європи.

У статті «Чому почалася Перша світова війна?» О.Баган доводить, що саме Російська імперія була головним спричинником розв’язання цієї страшної й руїнницької війни. При цьому автор спирається на невеличкі брошури двох галицьких істориків Івана Кревецького та Степана Томашівського, які вийшли якраз напередодні війни, у 1914 р. Тобто ці науковці у свій час передбачили загрозу війни, але до їхнього голосу й глобальних геополітичних висновків не дуже прислухалися. Застосовуючи історіософську аналітику, актуальні спостереження ці науковці зрозуміли логіку російського імперіалізму. Тоді, на початку ХХ ст., Санкт-Петербурґ був просто наляканий тим, що відбувалося в Галичині: тут бурхливо розвивалася українська нація, модерна культура, нова національна еліта, які потужно впливали на всю Наддніпрянську Україну, що перебувала під владою Росії. Стало зрозумілим, що невдовзі активні процеси націотворнення охоплять і цей простір, і тоді імперія не зможе впоратися з українським національним рухом. Тож на таємному рівні було прийнято рішення про неодмінне захоплення Галичини і подальшу розправу з українським рухом. Відтак був розпрацьований таємний план з залученням сербських націоналістичних організацій (серби були надійними союзниками Московії, яку вони використовували для боротьби з Оттоманською імперією на Балканах), щоб спровокувати міжнародне заворушення, яким мала скористатися Росія, щоб захопити Галичину. Так стався вибух, який вбив мільйони.

У статті «Федор Достоєвський як архетипний автор російської літератури: постколоніальна інтерпретація» О.Баган ніби заглядає в душу російської культури, розкриває таємниці російської ментальності. Передусім він звертає увагу на походження Ф.Достоєвського: він був наполовину українцем, його батько – уніатом, а дід – уніатським священником, автором пісень до знаменитого почаївського «Богогласника» (1790). Походили Достоєвські з Поділля, а раніше, у XVII ст., їхні предки проживали на Волині (це докладно описав сучасний російський літературознавець І. Волґін). Коли батько письменника переїхав до Москви й зробив кар’єру лікаря, він опинився перед дилемою: або цілком приховати своє походження, або бути обмеженим у правах, оскільки тоді в імперії розпалювалася ненависть і підозра до всіх, хто мав якесь католицьке чи уніатське коріння, адже у 1830 р. вибухнуло велике польське національно-визвольне повстання, яке смертельно налякало імперію. У відповідь царська влада розгромила Унійну Церкву (1839 р.), відібрала всі її храми й монастирі, репресувала священників. Сотні тисяч людей або загинули, або були заслані до Сибіру, а мільйони опинилися в умовах постійного тиску й офіційної зневаги з боку влади. Вибір Міхаїла Достоєвського став у цій ситуації зрозумілим: він приховав від своїх дітей своє унійно-українське походження і цим наклав певний психологічний комплекс на їхню свідомість. Від дитинства Федор Достоєвський відчував, що в їхньому роду існує якась страшна таємниця й загадка. Водночас батьки розвивали в ньому «барабанний патріотизм» російського імперця, що й вилилося згодом у творчості генія. Сам Ф.Достоєвський довідався про своє українське походження тільки за два роки перед смертю.

Однак найцікавіше було в іншому. Спираючись на проникливі думки видатного українського поета Євгена Маланюка та культуролога Дмитра Донцова, О.Баган проводить захопливу лінію аналізу підсвідомих уявлень та ментальних комплексів, які буяли в цілих поколіннях малоросів, які пішли служити російській державі і культурі протягом XVIII – першої половини ХІХ ст. Найяскравіше ці уявлення й комплекси виявилися в творчості Миколи Гоголя, своєрідного «хрещеного батька» Достоєвського за свідомістю, творчими інтенціями, душевною роздвоєністю. Наведемо одне спостереження Є.Маланюка: «Гоголь, і ніхто інший, – писав він, – ввів в досі тверезий Петербурґ своїх українських вовкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським, фантастику. Це Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурґу, що пізніш, через Достоєвського і Бєлого, зробила з міста граніту й металу туманну фатаморґану й дематеріялізувала місто перед огневою пробою Великої Війни остаточно…

Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столицю увійшов «разночинец», для якого патос державінської імперії і мідяний лад пушкінських ямбів були не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юґа» на «сєвєр», що привів в нашій добі до фатальної, остаточної «одєссізації» Петербурґу…»

Саме Гоголь прищепив російській культурі особливу свідомість фальшивого, екзальтованого патріотизму, створив особливу ідеологію «общеросійства», яке перетворювало сотні тисяч неросіян на запеклих імперців, привчив художнє мислення до вдавання, патологічних фантазій, фальшивого проповідництва. Це все буйним квітом вибухнуло в Достоєвського. Зрозуміти основи творчості Ф.Достоєвського – значить зрозуміти внутрішню логіку Російської імперії і її культури.

Другу частину книги О.Багана склали статті, в яких викладені погляди на російську культурну, політичну, суспільну проблематику українських класиків: І.Франка, Д.Донцова, Ю.Липи, Я.Стецька. У них читач отримує широку панораму аналітики, влучних спостережень, проникливих оцінок російського імперіалізму, інерційності російської суспільності, перверзійності російських інтелектуальних пошуків та устремлінь.

Ще одну частину формують політологічні статті, назви яких виражають їхню проблематику: «Чи розпадеться Росія?», «Що нам робити з Росією?», «Чому Китай грає на руку Росії?», «Чому західні еліти симпатизують Росії?». Головні їхні висновки такі: Росія цілком зберігає потенції консолідації, бо в її межах проживають малочисельні народи, які не мають досвіду політичної боротьби; Росія може бути підважена тільки консолідацією середньоєвропейських націй і держав, до яких історично належить Україна і в цьому напрямку треба працювати передусім; Пекін підтримує Росію, бо грає насамперед проти колективного Заходу, чому підставою є його ментальність та ідеологія неототалітаризму; західні еліти мають нереальний образ Росії, занадто ідеалізують її через впливи російської культури, вони надто перейняті космополітичними ілюзіями, вірою в можливість «демократизувати» Росію, яку треба передусім детоталітаризувати.

У статтях «Український цивілізаційний простір» та «Євразійська геополітика» український вектор» О.Баган окреслює широку проблематику глобального протистояння Росії як цивілізації. Україна має послідовно розбудовувати свій цивілізаційний простір, який є в своїх основах середньоєвропейським цивілізаційним простором. Через широку політичну програму співпраці із країнами Середньої Європи (від Балтики до Балкан, від Альп до Чорного моря) Україна повинна вийти на якісно вищий рівень геополітичного і внутрішнього розвитку. Так мала б сформуватися нова українська нація, звільнена від постімперських, пост російських (малоросійських) ментальних стереотипів, з глибокими європейськими переконаннями й широкими візіями. Підставою для цього є, наприклад, «Союз Міжмор’я». Епіцентром українських геостратегічних устремлінь повинен стати простір Чорного моря, тобто всі країни, розташовані на його берегах і прилеглі до них. У такий спосіб поволі треба витісняти Росію з південних рубежів нашої держави. Наступним етапом мала б стати політика на «розворушення» Північного Кавказу й Закавказзя. Ця лінія органічно переростає у продуману євразійську геополітику з залученням до великих проектів співпраці держав Середньої Азії і створення на південних кордонах Російської Федерації «рухливої зони» цивілізаційних, економічних, демографічних, торгівельних та інформаційних контактів, які б мали поступово розбалансувати її. Інакше імперія не розхитається. Внутрішніх рухів до цього в ній нема. Такий висновок дослідника.

Додамо, що книга О.Багана містить велику кількість влучних цитат із творів різноманітних авторів, яких він залучає до свого аналізу, багато точних визначень та формулювань, які допомагають зрозуміти складні історичні, геополітичні, культурні, етнопсихологічні, літературні ситуації і проблеми. У такій формі вона стає зручним «підручником» для нашого зрозуміння Російської цивілізації в нинішній драматичний час.

Прес-служба НІЦ ім. Д.Донцова

Опубліковано Аналітика.