У середу, 6 вересня 2023 о 12:30 пополудні перестало битись гаряче українське серце Лариси Кий з дому Лозинська. Важка недуга яка тривала понад два роки врешті упокоїла Ларисине тіло але не волю до життя. В ході цієї тяжкої недуги, коли одна з медсестер спитала, що ти бажаєш найбільше у своєму житті, Лариса сказала: щоби мої внуки говорили українською мовою.
Лариса була іммігранткою до Америки. Вона припливла кораблем з Європи (народилась у Мюнхені 17 березня 1950) разом з cвоїми батьками Марією з дому Сафян та Евгеном Лозинськими при кінці січня 1951 року. Американська преса схопила кохане усміхнене але з сльозою личко нової іммігрантки.
Лариса поєднала найкращі риси своїх батьків, мамин запал та татову розсудливість. Лариса бралась до своїх завдань із запалом, але з рівноважністю. Крім школи, де вона відзначалась як учениця, Лариса займалась народними танцями, класичною музикою на фортеп’яно (правда з меншим запалом), у молодечій організації Спілки Української Молоді, Українській студентській громаді у Ню Йорку, Союзі українських студентських товариств Америки (СУСТА). Рівночасно вона студіювала і здобула остаточно докторат з економії на Колумбійському університеті у Ню Йорку. Ціле своє професійне життя вона відбула як професор економії на різних університетах. У тому напрямі вона займалася не тільки навчанням, але також постійною працею над собою та публікаціями.
Др. Лариса з хресним Іваном Лозинським, мамою, мужем та братом
Головна громадська праця зосереджувалась у трьох організаціях, Об’єднання жінок оборони чотирьох свобод України (ОЖОЧСУ), Український конґресовий комітет Америки(УККА) та довгі роки очолювала гуманітарну організацію Злучений українсько-американський допомоговий комітет (ЗУАДК).
ЗУАДК під її керівництвом значно поширив свою діяльність по цілому світу де жили українці зосереджуючись останнім часом на Україні. Ця праця годувала та приміщувала бідних, рятувала потерпілих, та від 2014 року лікувала воєнних поранених та інвалідів України.
Лариса була настільки громадсько діяльною, що можна подумати що це лишало мало часу на особисте життя. Але цю ділянку Лариса ніколи не занедбувала. У 1974 році вона вийшла заміж за Мирослава Кия, і вже три роки пізніше народився перший син Олекса, а згодом доня Лада і другий син Евген. Мабуть найбільшим успіхом її життя було те, що її діти не тільки говорять українською мовою, але з запалом маминим ставляться до України, відвідуючи та допомагаючи їй. Як згадала Лариса медсестрі мабуть найбільшим її жалем передчасної смерті це, що вона не зможе так, як її мама, допомогти у вихованні своїх внуків на добрих і корисних українців.
Лариса була дуже доброю людиною з природи — дитиною не влаштовувала бунту своїм батькам навіть з фортеп’яно, була дійсно старшою і мудрішою сестричкою для свого брата, вірною подругою життя Мирославові та взірцевою мамою і бабцею. Це не означає, що вона була покірливою та слухняною. У неї були завжди принципи та ідеали, які її випрямлювали. Коли вона не погоджувалась, то була відчутною і голосною.
Цінність людського життя можна міряти різними способами, але християнське і українське життя зокрема, можна вимірювати добрими ділами, які залишають за собою слід. Лариса вже на небесах, але слід її діяльності залишається і не тільки серед членів її родини, а також громади, у якій вона виростала та працювала, фактично для українського народу по цілій планеті. Цей шлях добрих діл залишається конкретно там, де ці діла доходили до людей, яким вона допомагала, а також символічно, як приклад до наслідування.
Мабуть, найкращий пам’ятник Ларисі стоятиме не на цвинтарі Святого Андрія у Південному Бавнд Бруці, але у діяльності її дітей та друзів, які згадуватимуть Ларису не тільки словом, але і ділом. Вічна їй пам’ять!
7 вересня 2023 року Аскольд Лозинський – брат
