Настає момент, коли мовчання перестає бути проявом обережності й перетворюється на невиконання обов’язку. Для українсько-американських організацій, які поставили собі за мету захист України, цей момент настав саме зараз. Росія намагається знищити Україну як незалежну державу, а відкритий виступ проти цього часом означає ризик викликати невдоволення політиків у Вашингтоні.
Рональд Рейган попереджав, що «найбільший ризик криється в політиці умиротворення». Про це застереження варто пам’ятати зараз, коли Вашингтон рухається в бік послаблення санкцій та економічного тиску на Росію — нібито заради мирних переговорів. Санкції були запроваджені не без причини, і їх скасування без суттєвих поступок з боку Москви викликає серйозні запитання. Що саме зробила Росія, аби заслужити на послаблення обмежень, тоді як її вторгнення триває? Незалежно від того, хто обіймає посаду в Білому домі, залишається відкритим питання: чи змушує американська політика Росію відповідати за її агресію, чи, навпаки, полегшує Москві можливість продовжувати свої дії?
Багато українсько-американських організацій були засновані людьми, які пережили радянську окупацію, переслідування та вигнання. Вони не з чуток знали, що відбувається, коли світ відвертається. Вони створювали ці організації не для того, щоб наступне покоління могло спілкуватися з політиками на світських прийомах і мовчати в найвідповідальніші моменти. Вони створювали їх, щоб зберегти українську ідентичність і гарантувати, що Україна завжди матиме свій голос в Америці.
Добрі стосунки у Вашингтоні — це важливо, але який сенс у політичних зв’язках, якщо ви боїтеся відкрито висловити свою думку? Українці віддають життя за свою свободу. Невже ті, хто представляє їхні інтереси, не можуть дозволити собі ризикнути й, можливо, роздратувати когось із політиків? Доступ до політичних кіл має робити голос України гучнішим, а не ставати тим, чим бояться ризикнути самі організації.
Mнога українсько-американських організацій виконали величезну роботу: надавали гуманітарну допомогу, підтримували захисників України та відстоювали інтереси нашої держави у Вашингтоні. Вони заслуговують на визнання. Інші ж мовчали надто довго. Ми не завжди матимемо однакові погляди на те, як найефективніше досягати поставлених цілей — і це цілком нормально. Проте розбіжності мають вести до пошуку кращих рішень, а не до нападів на тих, хто докладає зусиль. Ми всі працюємо задля однієї мети, і разом ми можемо досягти значно більшого, підтримуючи одне одного, аніж руйнуючи зусилля одне одного.
В Америці ми маємо свободу кидати виклик владі, ставити під сумнів дії обраних посадовців, об’єднуватися в організації та голосувати. Це свободи, які ніколи не слід сприймати як належне. Рішення, що ухвалюються у Вашингтоні — щодо санкцій, військової допомоги чи переговорів, — мають реальні наслідки для України. Вибори дають кожному виборцю можливість оцінити ці рішення та притягнути посадовців до відповідальності. Ставки надзвичайно високі, і вибір, зроблений біля виборчих урн, визначить майбутнє як для Америки, так і для України.
Тим часом Росія продовжує вбивати українців, руйнувати їхні міста й намагається стерти їхню ідентичність. Проте що довше це триває, то більше світ звикає до цих страждань. Вибори минають, адміністрації змінюються, політичні альянси тьмяніють, але наша відповідальність перед Україною залишається незмінною. У той час як Вашингтон розглядає можливість послаблення тиску на Москву, виникає дедалі більший ризик того, що російську агресію почнуть сприймати як щось, із чим світові просто доводиться жити.
Саме так неприйнятне стає нормою. Майже 180 років тому національний поет України Тарас Шевченко писав, що не так важливо, чи згадають про нього; важлива була Україна — і його страх, що її приспають, пограбують і залишать у вогні. Його застереження залишається актуальним і сьогодні. Українці борються за свої домівки, свої родини, свою свободу та своє право існувати як нація. Вони заслуговують на більше, ніж просто співчуття й теплі слова. Їм потрібні люди, готові прокинутися, підняти голос, об’єднатися й діяти. Україна не може дозволити собі нашого мовчання — як не може дозволити його собі й вільний світ.
Богдан Чернявський
