Газетний заголовок говорить: ” Нацист вмер, уникнувши тюремного ув’язнення”. Почнем з того, що Іван Демянюк. за будь-якими мірками, не був нацистом. За його найтящим обвинуваченням він був військовополоненим, змушеним працювати в нацистському концентраційному таборі. Остаточно у тіж газеті робиться висновок: “Дем’янюк був першою людиною в Німеччині, яка була засуджена за службу охоронцем в таборі смерті – але без доказів у причетності до якого-небудь конкретного вбивства”. Як послідовно! Ніколи на протязі більше тридцяти шести років не було ніяких доказів.
Слідом за німецьким судом і вироком, німецький уряд помістив Івана в будинок престарілих. Суд скасував ордер на арешт, заявивши, що подальше позбавлення свободи було б незаконним у звязку з очікуванням апеляції і відсутності ризику втечі з огляду на вік Івана, хворобу і відсутність паспорта. Німці не мали наміру повторно інтернувати його. Вони просто чекали його смерті. У будь-якому випадку, відповідно до законодавства Німеччини, обвинувачений не вважається засудженим, поки всі можливості апеляції не будуть вичерпані. Іван Дем’янюк помер до того, як його апеляція була розглянута.
Це приклади того, що факти не підтверджують заголовку! Але така природа тридцяти-шестирічного випробування Івана Демянюка. Факти ніколи не відповідали звинуваченням. Іван Дем’янюк був загадкою для своїх обвинувачів. Звинувачення проти нього просто не трималися купи, незважаючи на шахрайство, лжесвідчення, приховування і безперервний тиск сурмачів Голокосту.
Через літо мій син, який йшов в старшу школу ( high school), повинен був прочитати книжку “Ніч” Еліезер Візель, яка переважно складалася з мемуарів пана Візеля, вязня єврейського походження з горезвісного концентраційного табору Освенцим. Візель був кинутий в Освенцим з Румунії. Він описав невимовні, жахливі випадки, в тому числі той, коли його знайомий єврей, який був визнаний придатним для роботи, був змушений працювати в крематорії і штовхнув в пічку свого батька.
Еліезер Візель відстраждав в німецьких концентраційних таборах з травня 1944 до січня 1945 року в Освенцімі, а потім в іншому таборі до початку квітня 1945 року, коли американці звільнили його, словом, в цілому близько одинадцяти місяців. Я знав про горезвісний табір Освенцим від мого батька, який був українським полоненим там з грудня 1941 до січня 1945 року. Мій батько відстраджав в німецьких концентраційних таборах протягом трьох з половиною років.
Іван Дем’янюк був солдатом Червоної армії, гарматним м’ясом Сталіна на фронті, який на думку його головнокомандуючого був менш цінним, ніж боєприпаси. Він був узятий в полон і пережив життя німецького військовополоненого. Закінчення війни принесло трохи перепочинку, так як був з СРСР, то Іван мусів уникнути репатріації в СРСР, мерзенної схеми Ялтинської конференції, де союзники стали співучасниками злочинів Сталіна. Нарешті, йому вдалося емігрувати в Америку і жити там в цілому спокійно, поки цей спокій не був порушений в 1976 році. Те, що послідувало, перетворилося на тридцять шість років переслідувань, як новими мучителями: євреями та американцями, так і старими: росіянами та німцями.
Я знав Івана Дем’янюка і його родину. Я зустрічався з ним кілька разів. Він завжди справляв на мене враження теплої, добродушної і сповненої світлої надії людини. Я бачив його в останній раз в Мюнхенській в’язниці в листопаді 2009 року, напередодні суду над ним. Чесно кажучи, ні він, ні його син, ні його німецький адвокат, ні я так цілком не зрозуміли пред’явлених йому звинувачень. Я підозрюю, що весь юридичний світ здивувався оголошеним йому вироком. Аналогічні звинувачення не були висунуті проти жодної людини. Насправді, етнічні німці були амністовані від подібних переслідувань урядом Німеччини в 1960-их роках. Справа Дем’янюка перед німецьким судом кидала виклик основним принципам юриспруденції – вибране переслідування, нерівність перед законом і т. д.
Я не порівнюю Івана Дем’янюка до святих, адже він був людиною, і, я впевнений, мав багато помилок. Я вважаю його мучеником. Він став жертвою німецької жорстокості; російського лжесвідчення; американської безвідповідальності, по крайній мірі; злочинності, можливо, і аморальності єврейської індустрії Голокосту. Звичайно, він відправився в краще місце, де суддя не зобов’язаний нікому, де правосуддя неупереджене і де Іван повинний бути винагороджений за свої кричущі страждання. Я пишаюся тим, що знав його.
19 березня 2012 Аскольд С. Лозинський
