Юрій Щур
Невелике село Глембоцьк у Ольштинському воєводстві знаходиться всього за 3,5 км. від кордону з Калінінградською областю. Колись називалося Тіфензеє («Глибоке озеро»), тут проживали німці. Депортації після закінчення Другої світової війни змінили національний склад Східної Пруссії – на місце вигнаних німців приїхали українці, вигнані з рідних теренів.
Через майже 80 років село не втратило свого українського характеру, тут й далі можна вільно спілкуватися українською й вітатися на вулиці «Добрий день». Єдиний на все село склеп багацько років тому відкрив місцевий українець Володимир Баб’як. Йому болить війна в Україні й він долучається до волонтерської допомоги далеким землякам, які боронять свою землю.
Урочисте отримання посвідчення закордонного українця. Радник посольства України в Польщі Микола Ярмолюк 25.07.2016 р. вручив документи Михайлу та Ірені-Лідії Кертичак.
Однак справжнім локомотивом українства у Глембоцьку, та певно й на цілій навколишній території є Михайло Кертичак. Народився він у родині примусових переселенців. Батько походив із села Скородне на Західній Бойківщині. Був воїном Української Повстанської Армії, потрапив до полону й 8 років (з 25 присуду) просидів у польських в’язницях. Амністований був після смерті Сталіна у 1954-му. Повертатися було вже нікуди й він виїхав на Східні Пруси, де зустрів дівчину із села Вербиці, переселену під час акції «Вісла».
Михайло Кертичак зростав на Східних Прусах, оточений великою кількістю книжок. Читав багато, оскільки мама працювала у бібліотеці й прищепила дітям любов до книжок. Саме це, на його думку, стало запорукою того, що усі діти з родини навчалися в університетах. Сам Михайло у Гданській політехніці вивчився на інженера, проектував транспортні розв’язки у місті Зелена Гура на заході Польщі. Потім була Німеччина й повернення до Польщі, до гамірної й неспокійної Варшави. Останні ж роки знову проживає у Глембоцьку, куди з дружиною Іреною повернулися під час пандемії.
Михайло Кертичак з українським рухом пов’язаний давно й міцно. Був учасником групи історичної реконструкції полку Чорних запорожців доби Армії УНР. Активний учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності. На видному місці у його глембоцькій хаті стоїть шмат, відбитий від голови пам’ятника Леніну з київської Бесарабки. Лаконічне гравіювання на шліфованій поверхні повідомляє коли і звідки той трофей потрапив до Східних Прусів. При нагоді згадаємо також, що Михайло Кертичак входить до керівництва Об’єднання українців у Польщі, а його покійний брат Мирон очолював цю організацію у 1996-2006 роках.
Ми познайомилися з Михайлом на початку січня цього року, коли він із такими ж небайдужими збирався їхати до України, майже на «нуль», щоб відвезти найрізноманітніші речі для бійців ЗСУ. Діапазон того, що завантажувалося у авто був досить значний: від продуктів харчування й ліків до одягу, «зігрівайок» й багато іншого. Особливим вантажем був дрон Мавік, придбаний для давнього друга Михайла Олега Собченка, який саме перебував під Бахмутом.
Небайдужість Михайла, його внутрішній стрижень та щирість у прагненнях спричинилися до формування значного кола небайдужих. Як казав він сам, деякі поляки згадали про своє українське коріння, а ті, які його не мали – ставали за духом українцями.
Давно вже пенсіонер, Михайло Кертичак щоденно працював більше, аніж середньостатистичний активіст. Його кімната (щось типу кабінету) нагадувала Центр прийняття рішень: там одночасно з кількох екранів транслювалися новини і українські, і польські (про Україну), а разом із тим в телефонному режимі ліки для українських госпіталів знаходилися то у Франції, то ще десь по Європі. І то лише один маленький епізод… Жартома, якось, я сказав, що крісло з того «Центру» має колись стати музейним експонатом, як «місце перетину каналів постачання ЗСУ».
Наприкінці січня, під час поїздки до України, Михайло втратив друга. Відомий активіст, фаховий військовик Олег Собченко загинув під Вугледаром через два дні після зустрічі зі своїм другом. До Польщі Михайло Кертичак повернувся з гіркотою втрати й з упертістю допомагати Збройним силам України й надалі. Ще більше. У пам’ять про Олега.
Ще з більшою енергією запрацював «Центр прийняття рішень» в Глембоцьку. Далеко не про все варто говорити. Єдине, скажу, що позашляховик для підрозділу, в якому служив Олег, було придбано вже за кілька днів після повернення з України. А далі все робилося для того, щоб це авто поїхало у лютневу мандрівку степами Донеччини якомога більше завантаженим. Поруч із іншими авто й вантажівками, заповненими тим, що треба. Тим, кому треба. Тим, хто тримає наше небо.
З Михайлом Кертичаком до України також їздить його давній друг Юрій (Єржи) Величко. Ще один українець із Східних Прусів, батько якого також був в УПА. Ще один польський українець, якому болить війна. З такими – переможемо!
