Дві чуттєві зустрічі відбулися у членів німецько-українського товариства в Гайльбронні з гостями з України. Це Анастасія Дмитрук, автор книжки «Очі Маріуполя», Артем Слєпухін «Азовець», який не тільки захищав місто, а побував у лапах кровожерливого запеклого ворога. Вижив у таборах, де виносив щоденні знущання від російського окупанта. Під час другої зустрічі дізналися про нищення української культури, переглянувши разом фільм «Будинок Слово».
На початку заходу Анна Доблер, співачка, разом із присутніми виконала Гімн України. Її пісня про Азов наповнила особливим змістом наше зібрання, створила відповідну атмосферу.
Ведуча заходу Олена Хаваліц розпочала зустріч з короткої історичної довідки про нищення росією української культури, яка продовжується протягом століть. У тому, що вона не припиняється і сьогодні, свідчила виставка спалених книжок в наслідок ракетної атаки на фактор-друк у Харкові, у Херсоні – обласної наукової бібліотеки.
Анастасія Дмитрук худенька на вид, але сильна духом, розповіла про проект «Очі Маріуполя» з яким уже побували в Канаді, Європейських країнах, зараз відбувається турне Німеччиною. Ідея написати книжку виникла з потреби розповісти про тих, хто захищав Маріуполь. Це члени підрозділу Сил спеціальних операцій “Азов” перетвореного на бригаду яка стала третьою окремою штурмовою бригадою Сухопутних військ Збройних сил України. Його історія невичерпна. Досі у застінках ворога знаходиться понад 2 тисячі Азовців. Вони самовіддано боролися за свою державу, прийнявши перші бої з російською армією на території України. Перебуваючи у неймовірно тяжкому становищі, багато Азовців потрапили у полон. Рідні та близькі не втрачають надії на зустріч із своїми синами, чоловіками, а діти – з батьками. Уже сьогодні вони розповідають біографії бійців, оприлюднюють їхні щоденники, діляться спогадами які лягли в основу книжки. Це історії солдат і офіцерів. На часі інші розповіді. А значить і друга книга. Анастасія талановита письменниця. Випустила дві книжки віршів, головним мотивом яких є віра у перемогу ЗСУ. У душах присутніх відбивалися строфи віршів, пронизані не лише болем, а й святою вірою у перемогу.
Особливий гість проекту Артем Слєпухін. Надзвичайно зраділа, довідавшись про те, що Артем тісно пов’язаний з Миколаївщиною. Жив і навчався у школі у Вознесенську, у студентські роки – у Миколаєві. Завжди тяжів до спорту, військової справи, як і його батько. У лихі роки став на захист України у елітному підрозділі Азову захищав Маріуполь. З думками про зустріч із земляком, йшла на захід.
Із замиранням у душі присутні ловили кожне слово одного з мужніх захисників Маріуполя. Артем коротко розповів про свій шлях до військової справи. Ось як це звучить із його вуст: “В школі я завжди малював в зошитах, за що постійно отримував зауваження малював в щоденниках і на стінах, тобто малюю я все життя але підхід був примітивним, я ніколи не розвивав свою майстерність, а малювати любив. Вже будучи студентом університету (юридичний факультет), я почав дивитись уроки з академічного малюнка і розвивати свою техніку. Чи планував я бути художником? Ні.
Пошуки свого «Я» підвели мене до думок про військову службу. В результаті – Академвідпустка в університеті. Строкова служба в армії.
Після служби, у 18 році я поновився в університеті але провчився не багато, вже в кінці 19 року я готувався до війни і служби в елітному підрозділі – ОЗСП АЗОВ, бо те, що я бачив на строковій службі не дало розвитку моєму потенціалу воїна. Я продовжив себе шукати в армії на контракті.
Вільний час я проводив за зошитом де писав лекції, а ще малював. Стара звичка. Коли на мій день народження побратими подарували мені картину за номерами, я вперше за довгий період часу взяв у руки пензля і почав малювати в кольорі. Я відкрив для себе колір!
Бо досі малював лише чорно-білі картини. Подарунок виявився знаковим.
Потім сталась повномасштабна війна, оборона Маріуполя, оточення, Азовсталь і полон… навіть в цих умовах я малював. В обороні я малював на стінах; в полоні я видряпував малюнки на нарах і на столі .
Після того як я повернувся з полону, на реабілітації, я знову взявся за пензлі і вирішив в честь моїх загиблих побратимів зробити меморіальну річ – це була футболка з їх іменами.
Я довго не міг знайти себе у цивільному житті. Зараз мені подобається думка, що моя доля – бути художником. Я про це замислювався в полоні, я про це думав вже на свободі, після повернення з полону. Я все ж таки наважився віддатися цьому повністю. Я малюю на полотні, на речах і роблю татуювання. Я занурююсь в цей процес і він дає мені сили. Сили жити, творити, радіти. За себе і за кожного побратима, який не повернувся.”
Вісімдесят шість днів протистояння озброєному до зубів російському війську у Маріуполі. Потім – Оленівка і Таганрог – ось ті катівні, через які пройшов Артем Слєпухін. Це без їжі і води, медикаментів, нормального одягу. Витримав катування, бачив смерть побратимів. А тепер, перебуваючи на волі завдяки обміну полоненими, їздить світом щоб розповісти правду про російських вбивць та сподіваннями витягнути хлопців з полону.
Продовжується російсько-українська війна. Ворог знищує дитячі лікарні, кінотеатри, Будинки культури, музеї, приватні помешкання. Робить те, що й попередні роки – знищує культуру великого народу. Це червоною ниткою проходить через фільм «Будинок Слово» про події столітньої давнини. Розповідь про представників Розстріляного відродження -письменників, які жили у збудованому для творчої еліти харківському будинку. Настроями, які панували у 1933 році перейнялися гості з України і члени німецько-українського товариства, які разом переглянули фільм.
А потім була дискусія. Ведуча надала слово в першу чергу мені, як члену правління Національної спілки письменників України. Говорила про те, що болить кожному письменникові у цей нелегкий час, про те, що слово і сьогодні вступило у боротьбу проти кремлівських завойовників, про те, яку роль відіграє книга у боротьбі з ворогом.
І знову моя думка повернулася до виставки «Книги, знищені росією». Підпалені книжки, немов розповідали присутнім про варварство окупантів, я чула їх мовчазний крик про те, що нищиться наше слово, наша культура. Наверталися сльози, коли тримала в руках понівечену культурну спадщину нашого народу. Особливо книгу Тараса Шевченка. Закипала злість у душі. Чи буде кінець невігласам. хто і коли їх зупинить!
І гості і присутні на заході українці віддавали належне важливості збереження нашої культурної спадщини.
Дуже хотілося щоб разом з нами були також і німці, щоб якомога глибше занурилися у давню історію і сьогодення. На жаль, Анастасії Козак, голові товариства не було для кого перекладати, бо запрошені нею політики, вчителі гімназії та учні не прийшли на зустріч, не почули розповідь про імперське зло російсько-української війни. Власне, більшість українців також не поспішали на зустріч.
Книжку перекладено німецькою. Її у дарунок отримала від Анастасії Дмитрук мер Гайльбронну з питань культури Агнес Крістнер. Також буде подарована бібліотеці міста. Саме там планується відкрити «поличку української книги» . Проте ми не складаємо рук і будемо продовжувати інформувати про події в Україні, доносити болючу правду до народів світу, в тому числі і жителям Гайльбронну.
Віра Марущак,
письменниця, журналістка
