Міністр навколишнього середовища Польщі Марцин Королець призначив на посаду директора Біловезького національного парку д-ра Мирослава Степанюка, підляського українця, заступника голови Союзу українців Підляшшя та голову товариства «Спадщина Підляшшя».
Фото Юрія Гаврилюка
Мирослав Степанюк – родом з підляського села Шостакова у ґміні Чижі Гайнівського повіту. Він за освітою географ, 2009 р. захистив кандидатську роботу в Інституті географії та просторового облаштування Польської академії наук у Варшаві. Кільканадцять років працював у Білостоцькій політехніці, від 2007 р. – голова і директор бюро Локальної групи діяння «Біловезька пуща» в Гайнівці.
М. Степанюк активно діє в різних громадських організаціях. Був, зокрема, одним із засновників Союзу українців Підляшшя та ініціатором створення 2004 р. товариства «Спадщина Підляшшя», яке реалізує, зокрема, проекти українського характеру. Як член та голова різних організацій, він є автором великих проектів, присвячених не лише темі охорони довкілля, але також збереженню матеріальної та духовної спадщини реґіону, серед них – концепції реґіональних туристичних продуктів, як-от «Підляський лелечин шлях» чи «Країна відкритих віконниць», пов’язаний з популяризацією традиційної підляської архітектури. Він – автор суто українських проектів, серед яких «Охороняймо нашу мовну спадщину – будування свідомості збереження говірки української мови на Підляшші».
Наприкінці липня 2012 р. М. Степанюк брав участь у конкурсі на посаду директора Біловезького національного парку.
– У липні минулого року мені виповнилося 50 років, тому я вирішив щось змінити у своєму житті, – пояснює д-р Степанюк. – Подумав: може, мені вдасться зробити щось таке, чого досі не робив – може, стати більш наполегливим, може, зайнятися іншими справами, піти в іншому напрямку, маючи багаж 50 років життя? З’явилася дещо неочікувана нагода – саме був оголошений конкурс на посаду директора Біловезького національного парку. Признаюся, що сам я не був упевнений, але за намовою інших подав документи до Міністерства навколишнього середовища в останній момент та взяв участь у конкурсі. І так сталося, що мене вибрали.
На посаду директора парку претендувало четверо кандидатів. Як ствердив М. Степанюк, конкурс не був простий. Крім дотримання формальних вимог, слід було представити і концепцію управління парком.
«Думаю, що новий директор досконало справиться з завданнями, які перед ним», – цитує М. Королеця вебсайт Міністерства навколишнього середовища. «Це особа, яка не тільки доволі добре ознайомлена з питанням охорони природи, але також від початку своєї наукової кар’єри пов’язана з Підляшшям і Біловежею».
Біловезький національний парк, початки якого сягають 1921 р., є одним з перших у Європі національних парків. Відомий охороною найкраще збереженої частини Біловезької пущі – останнього у Європі фраґменту незайманого лісу, де живе на волі значна кількість зубрів, винищених в інших місцях Європи. На цей момент він займає одну шосту польської частини пущі.
Останніми роками багато конфліктів довкола парку пов’язані з поступовим розширенням його меж. Проти цього виступають місцеві жителі, самоуправління, а також деякі політики, які арґументують, що збільшення охорони природи має вплив на ліквідацію місць праці для людей, внаслідок чого щораз помітнішою стає міґрація автохтонного білоруського й українського населення.
– Сьогодні з пущі в такій формі, у якій вона є, люди не виживуть, не будуть розвиватися, – пояснює новий директор. – Тут уже є обмежене вирубування дерев, нема шансів, щоб розвиток ішов у «тартачному» напрямку, який використовує багато сировини. Забудьмо про те, це нереальне, тому мусимо шукати нових напрямків.
– Головним пріоритетом є вихід з парку назовні, – представляє свою концепцію М. Степанюк, – тобто зробити його більш відвертим для локальних громад і різноманітних організацій, не лише екологічних. Ідеться про те, щоб парк був партнером у різних проектах, заходах, які реалізуватимуться не тільки в його межах. Найважливішою справою є те, щоб люди почали його сприймати як щось, що не є бар’єром, а як щось, що допоможе в розвитку, що буде гордістю, чим буде можна похвалитися. Це ж єдине у Європі таке природниче надбання.
На думку М. Степанюка, пуща може стати магнітом для оживлення реґіону. Шанс новий директор бачить у ширшому розвитку туризму.
– Насамперед треба переконатися в тому, що пуща – настільки важлива і цінна, що притягне туристів та інвесторів ззовні, завдяки яким можна буде робити щось, чого не зможе зробити саме населення через брак фінансів або можливостей. Звісно, за тим мусили б іти конкретні дії – щоб мати туристів, треба підготувати для них конкретні туристичні продукти, які їх притягнуть і затримають. Це вимагає великих фінансових затрат, але теж переконання, що це можливе, що можна жити з туризму.
З погляду українців Підляшшя, обрання директором Біловезького національного парку пов’язаної з українським середовищем людини добре віддзеркалиться на всій підляській українській громаді.
– Якщо хтось почуває себе українцем, то певні справи робить, можна так сказати, мимохіть, – запевняє д-р Степанюк. – Думаю, що буде нагода встановити ширшу співпрацю з парками в Україні, які займаються охороною зубрів, парками, які є подібні – мають схожу площу, схожі проблеми. Знаю, що такі парки є на Волині та в інших реґіонах України. Можна також розвивати співпрацю українських реґіонів з теренами Біловезької пущі. Це такі зовнішні зв’язки. Та, крім того, це добра нагода, щоб пов’язати охорону довкілля з іншими питаннями, оскільки парк – то не лише природа, але також багато справ, пов’язаних хоча б з історією пущі, її колонізацією. Тут треба показувати, як це фактично виглядало.
Реґіон Біловезької пущі є місцем, де зустрічаються два автохтонні етноси – білоруський та український. Попри те, протягом багатьох років українські питання на цих теренах були дещо марґіналізовані. Обрання директором М. Степанюка дає надію на деякі зміни.
– Напевне можна буде говорити про мову: українські і білоруські говірки реґіону Біловезької пущі, – продовжує думку новий директор, – про те, звідки взялися люди, які там живуть. Це справа очевидна. Безперечно, можна буде ввести більше культурних ініціатив, близьких нашим традиціям. Будемо відображувати і зміцнювати об’єктивну дійсність, показувати її в такому масштабі, у такій пропорції, у якій вона тут дійсно є. Хочемо, щоб не було так, що під час культурних подій у парку рекламувалася тільки якась одна культура. Треба тут так само звернути увагу на українську традицію. Не залишимо того, принаймні я не маю тут жодних сумнівів, що це важливе.
Людмила Лабович
