Йосиф Сірка
Поясню, чому мова буде про нетрадиційний патріотизм, який я називаю подвійним патріотизмом. Людей, які зберегли свій патріотизм до рідної землі батьків та демонструють його і до країни, яка надала їм притулок та нагоду жити і працювати, зберегти свою мову і релігійну притналежність, незабувати свою мову, культуру – можна назвати нетрадиційними патріотами. Їхню любов до рідної країни, чи країни батьків і любов до країни поселення, можна б порівняти з любов’ю до матері, яка нас народила та з любов’ю до батька, який дбав про наш розвиток, нашу безпеку.
Дехто може заперечувати таке поняття патріотизму, але я переконаний, що зможу його довести на прикладі родини Михайла Бойка – одного з багатьох тисяч еміґрантів-українців – жертв 2-ої світової війни, які були змушені покинути рідну землю з найрізноманітніших причин. Набільша кількість української післявоєнної еміграції опинилася в США та в Канаді, а ще раніше тисячі опинилися в Бразилії, Арґентині, а зараз українці вже порозкидані по інших кутках Азії, Европи та Південної Америки. Повсюди були важкі умови, але працьовитість українців спричинилася до того, що вони, від самого початку, свого поселення плекали свої звичаї в родинах, а ті, що закладали нові родини – шукали до пари поміж своїми одноплемінниками, які організувалися навколо своїх церков.
Михайло та Ірена Бойко були жертвами нацистської війни, але втікати з рідної землі прийшлося перед «визволителями», які вже 1944-45 рр. нищили не тільки українські села та міста, але й людей, які зазнали німецьку окупацію, що вже вважалося злочином у комуністичній імперії.
Розпочата фашистською Росією війна проти України 2014 р., яка – 24-ого лютого нинішнього року, переросла у повномасштабну, пригадала багатьом ураїнцям страждання під час та після Другої світової війни. Вже перший місяць інтенсивних боїв російських загарбників, показує, чому українці боялися менше окупанта-німця, ніж, нібито, «свого» совєтського «визволителя».
Сучасна неоголошена війна Росії проти України стала найкращим доказом звірств московитів, які вдаються до традиційного методу московської імперії – ГОЛОДОМОРУ, яким вони вимордували, від 1654 року до сьогоднішнього дня – десятки мільйонів українців. Нащадки царської імперії і сьогодні демонструють свої, понад 300-літні, звички, які зокрема демонстрували ще у боротьбі з Гетьманською, потім совєтською Україною, а зараз у Маріуполі – блокадою та постійним бомбардуванням.
Саме мільйони втікачів з України – знов, перед «визволителями» – після 78 років, нагадують батьом про страхіття поневіряння на чужині, яке самі зазнали, але більшість знає про це лише із спогадів батьків та знайомих.
Михайло та Ірена Бойки з 9 мясячною Оленкою зазнали життя втікачів ще 1944 р.. Михайло закінчив ще за Митрополита Шептицього Богословську Академію і належав до освічених молодих людей зі знанням кількох мов. Володів він і знаннями німецької мови, що для комуністичного режиму було, вже саме по собі, «злочином». Знаючи вже «визволителів» Галичини з 1939 р., молодий абсольвент Богословії, який вже був одружений, але ще не висвячений на священика, змушений був запрягати коней, навантажити запаси сухарів та харчів і вибратися на далеку дорогу до Німеччини під кінець 1944 р.
Перша дочка Оленка, вже на дев’ятому місяці свого життя, змушена була на руках мами Ірени вирушити у далеку дорогу. Бойкові вдалося на власному возі доїхати аж до Баварії, де вони потрапили під бомбардування села, через яке хотіли переїхати. Збігом обставин, коли задзвонили дзвони, що попереджали бомбардування, вони сховалися до найблищої стодоли, яка була відкрита. Оскільки Михайло міг пояснити господарям – хто вони, то ті проявили співчуття, гостинність на кілька днів, а потім вирушили далі.
Наступною зупинкою Бойків стало містечко Дізенбах (Diesenbach), де родина поповнилася другою дочкою Лідою 1945 р., а ще три роки пізніше, вже у таборі для втікачів у місті Реґенсбурґ, бідну, але щасливу, молоду родину доповнив синочок Богдан 1948 р.. Мати троє малих дітей і бути втікачем у чужому світі – вимагає не тільки терпеливости, але й енергії та віри, що все пройде, все минеться, а добро переможе.
Михайлові дуже в пригоді була його освіта в Богословській академії Львова та його віра, що з Божою допомогою йому вдасться «вивести дітей у люди». Звичайно, дружина Ірена була йому в цьому неймовірною помічницею. Знаючи німецьку й англійську мови, Михайло влаштувався на працю в гуманітарній організації YMCA (Young Men’s Christian Association), яка й допомогла Бойкам емігрувати.
Щоб виїхати до США цілою родиною, то знадобився спонзор, яким став отець Антін Борса греко-католицької катедри Св.Михаїла із Нью Гевен (New Haven, Con), куди вирушили Бойки із табору для втікачів в Реґенбурзі з щестирічною Оленкою, 4-річною Лідусею та дворічним Богданчиком. Історичною датою залишився для них день 29.12.1949 р., який закінчив не тільки поневіряння родини втікачів з трьома малими дітьми, але й започаткував новий шлях для всієї родини Бойків, які полюбили свою нову країну.
В Нью Гевен Михайлові Бойкові прийшлося виковувати різну працю, щоб сплатити довг спонзорові , якому він був вдячний за те, що міг подбати про родину, щоб діточки могли відвідувати садочок та школу, а потім і університет. Оленка пішла до школи, де дуже швидко засвоїла анлійську мову, а Лідуся та Богданчик починали вже в садочку з її вивченням, бо ж вдома панувала українська мова.
Ірена та Михайло Бойки від самого початку свого нового життя у США шукали контактів з такими ж емігрантами, якими були й самі. Михайло був пластуном, тому свою любов до України і США передав своїм дітям, які успішно закінчували школи, коледжі та університи, здобуваючи різні професії. Олена Бойко закінчила Університет в Конектікет (University of Connecticut) і здобула Диплом фармацевтки.
Ліда здобула освіту педаґоґа у шведському місті Упсала (Upsala), а маґістерський диплом у Кейн Коледж Н. Дж. (Кaen College, N.J.) і дуже любила свою працю.
Богдан вже з дитинства виявися обдарованою дитиною до музики, завойовуючи увагу професійних музикантів через надзвичайний талант. Свідченням визнання його таланту були й його студії у відомій Бостонській консерваторії. На жаль під час літніх вакацій, через нещасний випадок на будівництві (де підробляв на студії та прожиття), не зміг більше грати на скрипці і змушений був змінити професію. Він зазнав успіху зокрема у будівельній індустрії – на ділянці екологічної ізоляції. Зрештою, вже майже у пенсійному віці, став визнаним фізіотерапевтом. Він, як наймолодший член родини Михайла та Ірени Бойків вирішив зараз полетіти до Польщі, щоб не тільки перенести деякі, конче потрібні ЗСУ «дарунки», але й надати допомогу та поради як визнаний і досвідчений фізіотерапевт українськитм біженцям.
В родині Бойків завжди панував український дух, незважаючи на те, що вони стали гордими громадянами США. Професійне життя та чоловіки «чужинці» (неукраїнці) не були перешкодою для сестер і брата, щоб утримувати контакт з українською громадою у містах, в які їх закидало професійне, чи сімейне життя.
Олена, Ліда та Богдан були добре обізнані з життєвим шляхом батьків – задля сповнення мрії батька – хоч довідатися безпосередньо про життя родичів та близьких в Україні, вже 1970 р. Олена з Лідою поїхїали в Україну вперше. Для Олени це були перші відвідини країни, де народилася, а для Ліди – перші відвідини батькіщини батька й матері. Їх тут чекали: бабця, 7 вуйків та низка інших родичів. Почуття єдиної родини було настільки сильним, що вже щерез два роки – 1972 р. Олена з мамою та Богданом вдруге їде у рідну країну. Зустріч мами з бабцею Олени, тобто, з мамою мами, зап’яталася на завжди.
Зрештою, 1991 р. Михайло Бойко сам наважився полетіти в Україну, а для Олени відвідини України стали, мовби, приємною звичкою. Оскільки Михайло завдячував саме Богословській академії свій життєвий успіх, то він намагався чимось допомогти відновленій Греко-Католицькій Богословській Академії, першим ректором якої був пізніший Патріарх Й.Сліпий – улюблений професор Михайла. Олена настільки перейнялася прагненням батька, що й досі утримує контакти з Католицьким університетом у Львові, якому на розвиток Богословського факультету вже пожертвувала понад 500 тисяч доларів.
1998 р. Ліда поїхала з батьком в Україну, щоб Михайло взяв участь у вперше організованій зустрічі випускників Богословської Академі у Львові. Незважаючи на те, що М.Бойко у Празі (під час подорожі) потрапив до лікарні – інфаркт, який затримав його на кілька днів, але не перешкодив полетіти далі.
Туга за рідним краєм передалася від батька дітям, які саме зараз своєю активнистю допомогти воюючій Україні докладають свої зусилля, фінанси та енергію, щоб активізувати американців на допомогу Україні. Обидві сестри й брат активні не тільки щодо вихідців з України, але й до решти громадян США, які співчувають українцям, які героїчно обороняються.
Щоденні телевізійні та газетні репортажі про злочини російського війська проти мирного населення – гвалтування жінок, вбивство дітей та пенсіонерів, руйнування шкіл, лікарень, церков, синаґоґ, житлових будинків – спонукають громадян США до жертв, щоб допомогти героїчній боротьбі українців у нерівній боротьбі проти ґеноцидної війни Росії проти України.
Початок широкомасштабної війни Росії проти України 24.2.22 р. та картини бомбардування українських міст та сіл було шокуючою вісткою для Олени, Ліди та Богдана . Вони вже з перших днів брали участь у протестних демонтстраціях та в акціях збирання коштів на допомогу Україні. Щоб не обмежуватись лише українцями, яких у місті Норт Порт, на Флориді, живе понад 5000, то вони організували у Ліди два дні відомі Garage Sale, куди декотрі сусіди приносили свої речі, щоб гроші за них пішли на допомогу Україні.
Акція була дуже сумлінно підготовленою Лідою, Оленою сусідами та знайомими. На столі перед ґаражем лежали листівки з мапою України та стислою інформацією про неї, а також інший лист зі світлинами про американсько-українську харитативну організацію, яка скерована на допомогу інвалідам російської війни проти України 2014 р.. Люди приїздили з різних кінців міста – дехто купував виставленеі речі, дехто просто приходив і кидав у кошик 10-20-40 доларів, але були й такі, що дарували по 1000, 2000.
Відвідувачі акції Garage sale проявляли надзвичайний інтерес до України і висловлювали своє захоплення героїчною боротьбою українців проти московського монстра, який нехтує будь-які угоди (навіть задокументовані власними підписами), міжнародне право та порядок, будь-які цивілізаційні норми співжиття.
Щоденні картини розбомблених житлових будинків українських міст, які показують усі телеканали США, викликають засудження американців поведінки не тільки кровожадного московського недоімператора, але й тих пілотів та військових виродків, які свідомо вбивають цивільне населення бомбами, гарматами, ракетами, нешануючи навіть невинних дітей, які вже сотками поплатися життям та здоров’ям за брутальну зневагу московитів самої цивілізації, демонструючи варварську поведінку та садизм в Маріуполі.
Перше покоління українських емігрантів Бойків в особах Олени, Ліди та Богдана показує нам, що добробут не вплинув на їхні почуття справедливости, яке їм прищепили батьки. Картини війни російської фашистської держави проти українського народу пригадали Бойкам війну 1939-1945 р., яка загнала їх за багато тисяч кілометрів від України, але не позбавила їх милосердя, почуття справедливости та любови до неї. Олена, Ліда, Богдан Бойки, крім того, що самі вже з перших днів вклали значні пожертви на допомогу Україні, активізували сусідів та людей доброго серця, які таким чином допомогли скласти суму 13 тисяч 200 доларів на гуманітарну допомогу Україні.
Стосовно ж нетрадиційного патріотизму – саме на прикладі дітей Михайла та Ірени Бойків можемо переконатися, що «подвійний патріотизм» – тобто любов до новоприбраної та історичної батьківщини не можна відокремити одне відного – так як не можна відкремити любов до матері й батька в нормальній родині! Олена Бойко вважає, що «якщо не можемо покласти своє тіло за Україну, то, хоча б, свою душу їй дамо і матеріяльнц допомогу»!
29.3.22 р.
