Недавно у США у невеликому містечку Клифтон, штату Ню Джерзі, відійшов у вічність Ярослав Федун, український націоналіст, суспільно громадський діяч зокрема Українського конгресового комітету Америки, кооператор, пластун. Риси націоналіста і пластуна були основою його характеру. Щоби схарактеризувати його у кількох словах можна хіба сказати дуже просто: Ярослав Федун був порядним, чесним, дуже принциповим, працьовитим, і не менш безпосереднім. Був він таким чи подобався комусь він чи ні. Він був у своєму життю такий безпосередній, що певне образив кількох осіб менш порядних чи принципових. Довший час він хворів на рака, різного роду одначе прожив до 88 року життя. Його довголітня хвороба здавалося не проявлялася у його громадській праці, настирливості чи сухому гуморі.
Останнього разу розмовляв я з ним по телефону не більше кілька місяців перед його смертю. Розмову як звичайно зініціював і почав він. Я не хотів його турбувати знаючи про його фізичний стан. Він говорив виключно про громадські справи та ситуацію в Україні, війну, вибори, тощо. Кілька разів я питав його про його хворобу, що не була таємницею. Він відповів коротко що ця хвороба, а зокрема лікування виснажує його енергію, не дозволяє відповідний відпочинок і тому перешкоджає у громадській праці.
Ярослав Федун залишив дружину, троє дорослих дітей, внуків. Він також мав старшого брата Ореста (псевдо Ікар) який загинув у рядах Української Повстанської Армії у засідці з червоним московським ворогом вже після Другої Світової Війни у 1946 році. Фактично смерть була власною ампулою, щоби не попасти у руки ворога та не зрадити побратимів. Ярослав обожнював свого брата, до тої міри, що назвав свою першу дитину доню – Ореста. Часто наші розмови були про його брата, до речі навіть в останній розмові він його згадував, хоча Орест згинув майже 75 років раніше. Ярослав не жив минувшиною, він завсігди думав про майбутнє свого народу, але минуле і героїв свого народу, тим більше з власної родини, він ніколи не забував.
Для Ярослава війна також не закінчилася у 1945 році. Як багато з його покоління, він був остаточно змушений покидати рідну землю, став біженцем, а врешті опинився у США. Тут треба було починати нове особисте життя але і продовжувати боротьбу яка не вгасала на Рідних Землях. Для покоління Ярослава Федуна ця боротьба не вгасала і у діаспорі. Він заклав родину як основу продовження свого українського роду та пірнув в суспільно громадську та політичну діяльність на місцевому та все-американському рівнях, а також подавав ініціативу і виявляв творчість своїм національно господарчим хистом.
Покоління українців котре виростало між двома великими війнами на кров’ю зрошені землі немає, мені здається, рівного чи навіть подібного. Не всі були такими як Ярослав Федун але дуже багато було йому подібними. Для цього покоління яке присвятило себе своєму народу і фактично багато не віддаючи свого життя за свій народ на полі бою віддали своє життя, бо вони жили для того народу і для його мрії встановити незалежну державу на землі яка своєю красою і багатством була дана їм самим Богом. Вони цю землю покинули але не забули.
Багато добрих, порядних і чесних людей відходять з цього світу кожного дня з якими я знайомий. Чому я пишу зокрема про Ярослава Федуна і його покоління. Бо я уважав Ярослава Федуна своїм старшим другом і просто не міг надивуватися його невтомністю, настирливістю та просто неймовірною спроможністю відкладати власні клопоти, щоби допомагати своєму народові і своїй громаді. Також бо життєвий шлях Ярослава Федуна і багатьох з його покоління заслуговують на нашу увагу та подяку, тобто вдячного народу та повинно служити прикладом до наслідування моєму поколінні та майбутнім. Самопосвята, зрозуміння переваги загального добра над своїм власними потребами чи бажаннями, принциповість, чесність, порядність це риси які не так часто проявляються у людських істотах зокрема у наших часах. Переважно перемагає власний інтерес, амбіції, використання нагоди слабості других для власного збагачення.
В США американський журналіст Том Брокав ще більше двадцять років тому написав книжку про американське покоління котре виростало між двома світовими війнами, називаючи це американське покоління “найкращим”. Немає порівняння з нашим українським “найкращим поколінням”. Американське відчуло перемогу ще 1945 року, вернулося додому де йому дякував ввесь американський народ та різними пільгами проявив свою вдячність. Наше покоління такої перемоги ніколи не відчуло, треба було будувати нове життя на чужій землі та продовжувати боротись. І навіть сьогодні ця боротьба не завершена. Не дивно, що наш український поет Іван Франко писав “Лиш боротись, значить жить!”
Ще одне речення про Ярослава Федуна. Мені здається, життя показало, що Ярослав Федун не менш заслужений перед Україною та українським народом ніж його старший брат герой Орест. Різниця? Орест вмер за Україну. Ярослав для України жив! Вічна Йому Пам’ять!
10 серпня 2019 року Аскольд С. Лозинський
