Розмова з новим головою Об’єднання українців у Польщі Мирославом Скіркою
Христина Заник: Як почалося ваше знайомство з Об’єднанням і діяльність у цій організації?
Мирослав Скірка: Це сталося ще за часів Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), тому що тоді це була єдина форма діяльності, яка дозволяла нашій громаді розвиватися. Мій батько був активним членом УСКТ, а ми, діти, продавали «Наше слово». Це були 70-ті роки. Дехто боявся купувати газету, хтось не хотів. Треба було переконувати людей. Мій батько відчув, що це потрібно робити, а найкращими в цьому були саме діти.
Пізніше були зустрічі з громадою на концертах та різних подіях.
Якщо говорити вже про Об’єднання українців у Польщі (ОУП), то я довгий час був священником у греко-католицькій церкві. Ми постійно пересікалися з цією організацією, бо працювали з однією громадою. У мене були дуже добрі контакти з усіма попередніми головами ОУП. До сьогодні я тісно співпрацюю з Юрієм Рейтом. Мав добрі відносини зі св. пам. Мироном Кертичаком, а зараз – із Петром Тимою. Ми з діячами Об’єднання співпрацювали, коли треба було зробити щось на місцях; у це також активно залучені мої сестра з братом. Ми відчуваємо необхідність громадської роботи для української меншини, це частина нашого світогляду. Може, тому, що і мій батько, і дідо завжди були активними в українському житті. Діда розстріляли більшовики ще у 1941 році, а до війни він був дуже відданим діячем. Мабуть, це залишилось у генах: відчуття зв’язку, потреби співпраці з громадою. І в цьому сенсі Об’єднання завжди було для мене важливим партнером. Я розглядав цю діяльність як громадську активність. Так я її сприймаю і до сьогодні. Хочу бачити ОУП як ефективний інструмент для того, аби допомагати громаді в Польщі жити і розвиватися.
Ваша діяльність була пов’язана з організацією ще з дитинства, але, здається, дотепер ви не були в керівних органах ОУП.
Я ніколи не працював в структурах Об’єднання, не був членом гуртка чи відділу.
То як так сталося, що ви вирішили висунути (точніше, погодити) свою кандидатуру на посаду голови?
Я погодився на це, бо до мене зверталися люди і говорили, що хочуть, аби я долучився до Об’єднання, адже в мене є досвід роботи в громадських організаціях. Зараз я також працюю у «Фонді Лідери змін» в програмі «Study tours to Poland». Я постійно контактую з громадськими організаціями. Це доволі специфічний досвід, бо вони є окремою групою інституцій. Тут діють процедури, які мають іншу логіку, ніж логіка бізнесу чи державних адміністрацій. Тому мій бекграунд може бути корисним, і люди переконували мене в цьому. А громада завжди була для мене цінною і цікавою, тому я погодився.
Розкажіть, що ви хотіли би привнести в Об’єднання зі свого досвіду в цій польсько-американській організації і взагалі з попередніх робіт.
Громадських структур у Польщі дуже багато. Люди відчувають, що можуть задовольнити якісь свої потреби, гуртуючись, збираючи навколо себе тих, хто зацікавлений певною темою. Так творяться різні групи: від маленьких ініціатив у містах до великих загальнопольських громадських організацій, які мають десятки тисяч членів. Їх об’єднує певна спільна мета, те, що вони вважають цінним і важливим. Організація стає інструментом для реалізації цього. Це і називається громадянським суспільством: люди мають змогу говорити про свої ідеї, очікування та втілювати їх в життя.
ОУП – це інструмент для побудови спільноти всередині української національної меншини в Польщі. Він має відповідати на очікування цієї громади, допомагати їй їх реалізовувати. І тепер наше завдання – відповісти на питання: чого хочуть ці люди? Чи маємо ми знаряддя, щоби їхні очікування втілювати в життя? Для нашої меншини це пов’язано з тим, чим вона є історично: її представники мають спадщину, яку хочуть берегти. І вони мають на це право. У громади також є очікування щодо майбутнього – це питання того, як вона буде розвиватися, виховувати наступні покоління, які інституції будуватиме. Чи потребує вона домівки, культурних подій в ширшому масштабі – регіональному, загальнопольському? Чи зможемо ми їх створити? Це і є праця громадської організації: відповідати на потреби людей, які єднаються для спільної ідеї. І так я бачу свою місію в Об’єднанні. Люди в ОУП завжди були лідерами громади. Членів організації ніколи не було сотні тисяч, але вони все-таки хочуть задовольняти очікування меншини.
Ви говорите про лідерів. А якою зараз є сама українська громада, як вона змінилася порівняно з минулими роками?
Я не можу дати на це вичерпну відповідь. Я усвідомлюю, що спільнота – дуже різноманітна, вона специфічна і відрізняється в регіональному аспекті. Члени меншини в Перемишлі чи Сяноці, в Ярославі, Мокрому чи на Лемківщині не будуть схожими; різнитимуться вони біля Вроцлава, Щеціна чи у Варшаві. Чому? Тому що до Варшави з’їхалося дуже багато людей, які тут побудували кар’єру. До столиці була скерована природна міграція, нові жителі осідали тут, бо бачили перспективу розвитку. Хтось приїхав, а потім залишив Варшаву, а хтось добився успіху. Тому місцева громада значною мірою – це спільнота успішних людей, які мають трохи інші очікування. Вони хочуть чогось іншого, ніж, наприклад, мешканці Мазур, для яких проблемою є те, що молоде покоління виїжджає, а демографічна ситуація змінюється. Тож ми маємо цілий спектр різних людей. Те, що їх єднає, на мою думку, – це потреба утвердити свою національну гідність. Їм важливо, що ми як українці в Польщі, маючи свою історію, потенціал, цінності, які важливі для нас і були такими для наших предків, хочемо передати їх своїм дітям. Ми хочемо, щоби це шанували. Не дозволимо, щоб нас принижували. І тому в нашій розповіді треба показувати, що ми – громада успіху. Ця історія повинна бути для нас поштовхом до того, аби спокійно дивитися у майбутнє і бачити перспективу. У нас є дуже багато таких прикладів.
Звучить досить оптимістично. Однією з проблем є менша активність молодих людей. Чи є у вас стратегія їхнього залучення до роботи?
Поки що я не маю якихось чітких планів. Ми мусимо почати говорити про це відкрито. Нещодавній з’їзд відбувся онлайн. Я хотів би подякувати всім його учасникам за те, що вони присвятили свій час – половину неділі – на сидіння перед комп’ютерами. Це означає, що організація для них важлива. Я сподіваюся, що ми працюватимемо разом, будуючи стратегію роботи з молодими людьми. З’їзд показав мені одну річ – я бачив в основному молоді обличчя. Я не хочу перебільшувати, але здається, що 80% учасників – це люди 30-40 років. З’являються також молодші. Було також декілька старших, заслужених осіб. Це означає, що статистично, можливо, у нас і більше старших людей (які, наприклад, читають «Наше слово»), але вони мають дітей, внуків, а, може, й правнуків, які також хотітимуть проявляти активність. Наше завдання – дати їм можливість це зробити, тобто показати, що Об’єднання є місцем для діяльності нового покоління. Дозвольмо їм здійснювати свої мрії – те, що вони хочуть робити як молоді українці в Польщі разом з нами.
Або ще одне запитання: у чому ми можемо їм допомогти? Бо не бачу іншої можливості співпраці, окрім як вивільнити потенціал, який є в молоді. Це освічені люди, які знають світ, не бояться та вміють говорити про себе. І ми будемо намагатися дати їм реалізувати те, що вони вважатимуть найкращим і потрібним.
Ще одна ознака теперішніх змін – це велика кількість мігрантів з України. Інколи їхні цінності співпадають з цінностями людей з громади, інколи – ні. Яким ви бачите співробітництво з ними?
У 20-х роках минулого століття дуже багато наших предків виїхало до Америки, до Канади. Їхали туди не від кращого життя. Економічна ситуація була скрутною, і вони шукали роботу. Сьогодні завдяки цьому ми маємо сильну українську громаду в Америці. Після ІІ Світової війни була нова хвиля української еміграції. Серед них також були різні люди, вони не завжди розуміли одні одних. Але сьогодні люди з цих двох хвиль еміграції та їхні нащадки, по суті, вже творять одну діаспору. І завдяки цьому вона стала сильнішою. Дуже багато моїх знайомих, людей з покоління 70-80-х років, виїздили до Америки, Канади, Європи. Вони сьогодні активні у тамтешніх спільнотах. Я вважаю, що так звана економічна міграція не є чимось поганим, а радше закономірним у нашій частині світу. І ми маємо розглядати цей процес та ситуацію українців у Польщі як шанс. Ми бачимо людей, які приїжджають сюди з різних причин. Хтось – заробити грошей і повернутися, хтось збирається залишитися. Є такі, яким усе байдуже, які вважають, що потрібно якнайшвидше асимілюватися. А хтось переконаний, що зберігатиме свою ідентичність. Яке відсоткове співвідношення між цими групами, я не знаю, але такі люди точно є. І наше завдання – знайти до них підхід.
Я бачу роль Об’єднання у тому, щоби заохочувати, допомагати об’єднуватися з мігрантами. Я усвідомлюю, що цей процес не буде простим через різниці в очікуваннях. Думаю, що перша річ, від якої ми мусимо відійти, – це порівнювання себе (що я помічаю інколи у ставленні наших людей) з приїжджими з України та переконання, що вони чимось гірші. Це абсолютно неправильне мислення. Адже можна проаналізувати історію української міграції у всьому світі. Сьогодні кожен має право обирати місце для проживання та роботи, а ми маємо використати це як шанс.
По-друге, мені здається, що у Польщі виникатиме або вже виникає низка українських мігрантських організацій, які будуть враховувати різноманітність цих людей. Відмінність інтересів, зацікавлень, може, регіонального походження. Нам треба це підтримувати. Ми будемо сильними там, де станемо організованими. Можливо, за деякий час цих товариств буде вже кільканадцять. Може, у майбутньому нам вдасться створити конгломерат, федерацію громадських організацій автохтонних українців у Польщі та тих, які створили приїжджі з України. Ця структура зможе вже формулювати якісь очікування: і щодо польської держави, і щодо української; щодо освітньої політики і так далі. Нам це буде потрібно. Я бачу це як потенціал. Ми мусимо сконцентрувати свою увагу на тому, щоб якнайбільше цим людям допомогти та «притягнути» їх до себе.
Був дуже цікавий момент під час з’їзду, коли один із делегатів (не пригадую його імені) розповів про успішний досвід співпраці з мігрантами, який почався з того, що вони проводили курси польської мови для українців.
В Мястку.
Так, дякую. Він розповів, що такі курси зацікавили людей, які приїхали до Польщі, а потім частина з них почала відвідувати заходи Об’єднання. Проте, як ви, мабуть, помітили, багато делегатів відреагували негативно, мовляв, це не наше завдання – популяризувати польську мову. Дуже добре заявляти про намагання співпраці, але на конкретному прикладі виходить, що більшість не підтримує таку ідею. Що ви про це думаєте?
Знову ж таки, ми повинні подивитися на роботу Об’єднання як на діяльність громадської організації. Дуже багато схожих польських структур займаються мігрантами, допомагаючи їм в процесах легалізації, вивчення мови і так далі. Вони роблять це тому, що хочуть, а при нагоді хтось заробляє якусь копійку. Я вважаю, що ми мусимо застосувати такий самий механізм. Ми, українці з Польщі, можемо допомагати мігрантам, наприклад, у вивченні польської мови, бо ми її знаємо краще, ніж українську. Також ми краще орієнтуємося у різних ситуаціях, реаліях, пов’язаних із життям у цій країні. Це і є той потенціал, який треба використати, «притягуючи» людей. Я думаю, що досвід Мястка є абсолютно позитивним. Треба йти в цьому напрямку. Варто показувати людям, що є ті, хто їм допоможе і, можливо, з групи, яка скористається цією допомогою, 10% залишаться з нами. Вони не обов’язково стануть членами ОУП, але будуть його прихильниками: відвідуватимуть наші зустрічі, братимуть участь у подіях, може, ходитимуть до церкви чи ще кудись. Тобто вони знайдуть місце для себе в цьому середовищі. Я вважаю, що це правильний підхід. Ми мусимо перестати розглядати себе як організацію, яка має сповідувати якусь ідеологію; маємо мислити про себе як про громадську структуру, яка будує громадянське суспільство і розвиває спільноту. Це – наш пріоритет.
Наступне запитання дуже важливе для наших читачів. Ви вже згадали, що в дитинстві розповсюджували «Наше слово», а пізніше, мабуть, читали газету. Розкажіть, як зараз бачите її як видавець. Які зміни потрібно ввести?
Я вважаю, що, по-перше, «Наше слово» потрібне. І для того, щоби воно було таким і надалі, газета мусить постійно змінюватися: пристосовуватися до очікувань і потреб громади. Це означає не критику, а нормальний адаптаційний підхід до процесу. Ми мусимо створити такий механізм роботи, при якому люди хотітимуть брати і читати «Наше слово», тому що воно з багатьох причин буде для них цікавим. Як збільшити кількість читачів? Тут потрібна їхня відповідь: чого би вони хотіли. Дуже важливий баланс між тим, що локальне, місцеве, і тим, що загальнопольське. Мені здається, що «Наше слово» буде успішним тоді, коли розповідатиме про людей, процеси в меншині, її зусилля, які дають результат в громадському та професійному житті. Тобто коли будуватиме історію успіху. Це не означає, що ми маємо закривати очі на проблеми чи невдачі, бо про них також треба писати як про частину природного процесу. Але їх треба показувати у ширшому контексті розмови про нас. Я бачу «Наше слово» як функцію – таку майже математичну функцію громади. Вона має свої очікування, потреби, а видання є інструментом, який може ці потреби зчитати і знайти відповіді на деякі запитання. Вони можуть стосуватися поточних проблем – наприклад, пов’язаних із освітою чи історією. Але також треба писати про те, як ми можемо використати свої можливості на рівні самоврядування. Або чому, наприклад, в сусідньому місті вдалося провести дуже гарну українську подію? Це може бути ключем – розповідь про те, як щось зробити. У цьому сенсі ми мусимо спільно будувати «Наше слово».
Зараз поставлю, якщо можна, трохи особисте, але частково пов’язане з роботою питання. Чимало наших читачів і навіть деякі працівники дуже добре пам’ятають вас у ролі священника. І мають дуже позитивний досвід спілкування з вами в ті часи. Багатьох цікавить – як відбувся цей перехід до світського життя і професії?
Це історія моєї любові. Я дуже цінував свою залученість у духовну діяльність. Мені здається, що люди також були задоволені моєю роботою. Але настав такий момент, коли я просто закохався. І постав вибір. Не можна бути і тут, і там одночасно.
Громада українців у Польщі є доволі консервативною. Мабуть, був важкий період, ваше оточення критично сприйняло це рішення?
Думаю, що так. Я абсолютно погоджуюся з цією критикою. Я вважаю, що громада має право ставитися саме так до вибору, який я тоді зробив, із багатьох причин. І я також повністю усвідомлював, що у моїх відносинах зі спільнотою чи з парафіянами сталося щось, що, може, не було найкращим. Але я опинився у ситуації, коли мав вибрати, чи розвивати наші почуття з людиною, яку я покохав, чи буду я пробувати, так би мовити, бути нечесним. І я вирішив, що не можу дозволити собі «подвійну ситуацію», бо так зашкоджу всім. Я був і залишаюся дуже лояльним до своєї церкви, ніколи не робив нічого, щоб дискредитувати чи нашкодити їй, глибоко вірячи в те, що це дуже важлива Божа справа. А з іншого боку, я хотів бути чесним перед людьми і перед тим почуттям, яке з’явилось.
І тепер, коли минуло вже багато років, чи ваші близькі, колеги, загалом оточення прийняли ваше рішення повністю? Чи є люди, з якими ви не спілкуєтеся досі?
Я спілкуюся з тими, які хочуть це робити. А ті, які не бажають, не спілкуються зі мною. Є дуже багато і тих, й інших. Я їх розумію. Не маю ні до кого претензій. Усвідомлюю, що люди могли очікувати іншої поведінки, і були розчаровані. Я поважаю їхні почуття.
А скажіть, ви ще не розчаровані тим, що вирішили стати головою Об’єднання? Минуло 2 тижні вашої роботи на цій посаді (розмова відбувалася 15 квітня – ред.). І ми знаємо, що є дуже багато проблем. Як ви зараз почуваєтеся?
Я не сподівався, що тут буде «пахуче поле троянд», що гратимуть оркестри і все буде супер. Я знав, що будуть проблеми,з якими треба буде якось давати раду. Але говорячи з людьми з Об’єднання: з Головної управи, з іншими членами організації, я відчуваю, що вони радо відповідають, включаються в розмову. Бачу, що є певна перспектива розвитку та комунікації, а проблеми можна вирішити. Це для мене основне. Бо якби було так, що я мав би сам відповідати на всі виклики, я одразу ж змінив би роботу. Натомість у мене є відчуття, що ми можемо говорити одне з одним та разом розв’язати багато питань. Саме так я бачу свою роль – людини, яка допомагає вирішувати проблеми. Не тому, що я все знаю, а тому, що ми можемо спільно знайти якийсь розв’язок. Поки що це вдається. І маю надію, що так буде і далі.
А як це виглядає практично? Бо ви не залишили свою основну роботу в Польсько-американському фонді. Скільки часу ви присвячуєте Об’єднанню?
Я усвідомлюю, що замало. І, маючи обмежену кількість часу, я повинен працювати краще, більш ефективно й організовано. Я стараюся це робити, як можу. Моя перша чи друга робота також має гнучкий графік. Ми працюємо не на години, а на результат. Є певна кількість завдань, домовленостей. А як саме я буду ними займатися – це вже інше питання. Я маю так організувати свій графік, порядок життя, щоби мати час для сім’ї, для дружини, яка має свій бізнес, для Об’єднання і для іншої роботи. Поки що мені це вдається.
Авторка: Христина Заник. Джерело: Наше Слово, Варшава
