У останньому числі «Патріярхат» появилася кривдяча стаття речника Українського Католицького Університету др-а Анатолія Бабинського написана під заголовком «Останній Листопад Володимира Янева (до 30-ліття відходу у вічність)» «на честь» великого українця, націоналіста, християнина, приятеля Патріярха Йосифа Сліпого та довголітнього Ректора Українського Вільного Університету. Стаття тим більше трохи шокуюча бо співпраця між УКУ і УВУ існувала від початків, тобто заснування УКУ Патріярхом Йосифом та продовжується по сьогоднішніх день. Між заслугами Патріярха також і допомога для УВУ, а може і навіть збереження його.
Автор статті чомусь вирішив зовсім не науково зайнятися сплетеннями, які не тільки зробили кривду Ректору Яневу, але і українському націоналістичному рухові. Очевидно, про інтенцію автора може говорити тільки автор, але кривда заподіяна дуже ясна, і на мою думку, як і часто буває з кривдами, зроблена примітивно, немов навмисне це було зроблене, і зроблено надзвичайно не науково, а немов на злість. Бабинського я запрошую до відповіді, до підсилення, то і до публічної дебати. Честь Ректора УВУ і українського націоналістичного руху цього вимагає.
Під окремим заголовком «Від Савла до Павла» автор робить таке твердження: немов Володимир Янів був Савлом, поки він не став рівноапостольним Павлом, коли він
раптом навернувся до Христа. Ось слова автора статті:
“Його (Яніва – А.Л.) ангажування в діяльність ОУН у 1930-их
роках було так само цілковитим і відданим. Тому у червні 1933
року під час свята «Українська молодь-Христові» у Львові він був
між тими, що жбурляли каміння в молодь, яка зібралася на
релігійно-маніфестаційний прохід. Ті, що знали його ближче,
свідчать: усю свою повоєнну діяльність на церковній ниві він
тлумачив як направлення кривди, завданої Митрополитові
Андреєві Шептицькому вчинками, скоєними в часи приналежності
до націоналістичного підпілля”.
Мушу сказати, що, як правник, я ставлюся з великим недовірям до
тверджень так званих науковців, які покликаються на свідчення чи
балачки не названих осіб. Одначе, йдучи слідами Бабинського, одначе
з поданням джерела, я наведу слова одного чоловіка, який теж
знав Володимира Яніва, а це мій колега з Мюнхену, а сьогодні з
Києва – Андрій Гайдамаха згадує:
“Мені відомо, що після його арешту німецькими нацистами-гестапівцями й
увязнення у відомій краківській тюрмі Монтелюпіх ( це сталося після
проголошення Акту 30 червня у Львові з відновленням самостійності
України), Яніва після допитів звільнили у 1942 році. Він тоді погодився
відмовитися від публічної політичної діяльності, переїхав до Берліну й там,
з цілою групою інших членів ОУ, як Б.Кравців, продовжував студії – вивчав
історію, соціологію та психологію. До речі, його дипломна праця була
присвячена саме переживанню у вязниці! Про це, здається, він інколи
прилюдно згадував. Я знав проф.В.Яніва з Мюнхену, як Ректора УВУ, він
близько спілкувався зі Степаном Ленкавським, Ярославом Стецьком,
Гр.Васьковичем, та іншими членами ОУН, які були однодумцями й творили
епоху УВО-ОУН 1929-1941 років. Він, зокрема, один з ініціяторів щорічних
відзначень студентами Бою під Крутами. Щоб він відрікся свого минулого
до моменту арешту в 1941 р, – такого мені невідомо. Його активна
підтримка студентів та сумівців у післявоєнні роки говорять протилежне.
Так, він очолив Український Християнський Рух, але це не суперечить його
націоналістичним переконанням і діям.”
Крім своєї роботи на громадській і науковій ниві Володимир Янів писав
також поетичні твори. Вже після війни, а саме у 1951 році, вийшла його
збірка поезії п.н. «Шляхи». Там знаходяться такі рядки:
“Тобі з незлобним усміхом дитини
Святі я почування нелукаві,-
Тобі зложив у дані, Україно.
Як у вогні кривавились батави,
Як падали герої в тінях стягу.
Як виступали на степах могили,
Просив для рицарів я в Бога сили,
Щоб ворогів перемогти ватагів.”
Мені здається, що це у жодному відношенні не є відхиленням від
націоналізму, чи можна вважати осудом націоналістичного підпілля.
Академік Леонід Рудницький, рік після смерті Володимира Яніва, написав
статтю для журналу «Патріархату» ( ч.2(254) 1992) про свого попередника
на посаді Ректора УВУ в Мюнхені:
“Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш
усього муравлиної повсякденної праці…що на першому місці мусить стояти
прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом…”
Далі Академік Рудницький описує працю Яніва на церковно-громадському
рівні. Це, зокрема, етап Українського Християнського Руху і змагання за
Патріярхат. Він виступав проти релігійного переслідування в радянській
Україні, вимагав звільнення мученика за віру й нашу Церкву Митрополита
Йосифа Сліпого, та пізніше – закликав до встановлення і визнання
Патріярхату УГКЦ Ватиканом. А при тому В.Янів – як Ректор і професор
УВУ в Мюнхені, тісно співпрацював з УКУ, заснованим Патріярхом
Йосифом Сліпим у Римі. Вся ця праця носила як церковний, так і
національний зміст.
Тому моє питання і коментар до д-ра А. Бабинського з УКУ а також до Редакції «Патріархату» яка відповідає за зміст журналу: про що Ви говорите? Не треба робити ведмежої прислуги великому Українцеві, висуваючи якесь шепотіння, що пішло гуляти по селу.
9 лютого 2022 року Аскольд С. Лозинський
Голова Фундації УВУ
