Йосиф Сірка
(Доля одного з понад 2-х з половиною мільйонів)
Я не певний, що в Україні знають, коли розпочалося німецьке ґвалтування української молоді з метою допомогти німецьким хліборобам та промисловості, які втратили німецьку робочу силу. Здорові й працездатні німці в уніформах Вермахту займалися завойовуванням нових територій. З впевненістю можу ствердити, що серед перших підлітків, яких забрали німецькі окупанти від батьків початком 1942 р., був Василь Шаран. Йому було всього 17 літ – найстаршому з-поміж 5 дітей Анни та Йосифа Шаранів, що проживали в Комарниках, на Бойківщині. Ніхто не просив у його батьків згоди, ніхто й не цікавився думкою самого Василька, бо ж на окупованій території москалями цього не було, то й німецькі окупати нікого не питали – їм потрібно було здорових молодих людей, які б на них працювали. Згідно з німецькими джерелами з України вивезли до Німецького Райху протягом воєнних років 2,5 мільйона підлітків, жінок та чоловіків.
Якщо сьогодні забирають неповнолітніх від батьків, то це називають кримінальною справою. Але це зараз, у мирний час. А як нам назвати тих злочинців, які українських підлітків забирали від батьків, виривали з родинного кола, до якого більшості ніколи не вдалося повернутися? Деяким довгожилам вдалося на старість зустрітися хоч з кимось із найближчих. Може у когось закрадеться думка підозрювати мене у перебільшенні, бо я ж кажу про підлітків, тобто тих які досягли п’ятнадцяти-сімнадцяти років. Їх часто прирівнюють до таких, які: від села відійшов, а до міста не доїхав. Тобто, вже дитиною не був, але ще й дорослим не став.
Після довгорічної окупації України Росією, яка тримала в колоніяльній залежності країну, прийшла не краща заміна окупанта. Різниця полягала хіба в тому, що нацистський окупант був значно цивілізованіший і депортовані українці замість холодного Сибіру, російської Азії, опинялися в европейській Великій Німеччині. Німеччина потребувала робочу силу в тилу, бо ж тут була індустрія і сільське господарство, які також працювали на армію. Оце й була одна з основних причин, чому Німці не визнали Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р.. Коли б ця держава існувала, то німці не змогли б вивозити українських хлопців і дівчат на примусову працю до Німецького Райху.
У Словаччині, де фашистська партія Й.Глінки, за згодою Гітлера, проголосила Словацьку державу – не зазнали примусового вивозу робочої сили. Не було такого й у союзників Гітлера – Угорщини, Румунії – сусідів України. Саме це забувають вороги української держави згадати, коли звинувачують українських націоналістів у «коляборації» , якої, в дійсності, не було. А це підтвердив і розвиток подій після арешту усього українського уряду на чолі з Я.Стецьком через тиждень після проголошення Української Державності. Після відмови ОУН виконати ультиматум Гітлера – скасувати Акт проголошення відновлення Української державності, Ґестапо арештувало увесь провід ОУН на чолі з С.Бандерою та 300 членів, з яких 15 розстріляли. Перехід у підлпілля і збройна боротьба УПА проти окупантів – нацистського і московського – є доказом не коляборації, але українського патріотизму.
Час примусового збирання працездатних українців , включно з підлітками, був найболючішим для ОУН та УПА, бо керівництво сиділо в концентраційних таборах Німеччини, а німці показали, що вважають українців, як і євреїв, циган – унтерменшами (неповноцінними недолюдьми), які годяться лише для праці, але не для того, щоб мали власну державу. За наївну віру, що націонал-соціалісти можуть бути людяними до українців розплачувалися націоналісти своїми життями та арештами.
Нацисти скоїли кримінальний злочин не тільки проти людяности, у стосунку до євреїв та циган, яких мордували в газових камерах, але й проти українців. Українці повинні були стати живими роботами, а це було порушенням цивілізаційного закону – вириванням, ще не цілком зрослих, сформованих, зрілих дітей з родинного кола і віддаванням їх на безплатну працю у далекій Німеччині. Самі німці визнають, що таких Zwangsarbeiter-ів – примусових працівників, було понад 2 з половиною мільйона! А це було терпінням понад 10 мільйонів батьків, братів, сестер, дідів та бабусь, які були певні, що вже ніколи не побачать своїх синів, дочок і мало хто з них їх побачив.
Сьогодні ми знаємо, що із тих понад 2 з половиною мільйона вивезених українців лише невелика кількість повернулася до дому. По-перше, ті, які думали, що повертаються на батьківщину – опинились в Сибіру, або на Далекому Сході. До них ніколи більше не було довіри, бо вони зазнали й інший ніж «соціалістичний» світ. По-друге, ті, хто не повернувся – залишилися назавжди «ворогами», бо боялися більше совєтського «раю», ніж цілковито невідомого життя на чужині без мови, без грошей.
17 річний Василь Шаран 1942 року потрапив не до Німеччини, але до міста Мурау, в Австрії, яку «приєднав» Гітлер 1938 р. до Райху, бо він «збирав «німецькомовних». 76 років пізніше його приклад повторив Путін в Криму й на сході України. Різниця лише у методі – Гітлер не дозволив референдум, а Путін – окупував Крим і надав „допомогу” провести його за найкоротший час в історії референдумів – трохи більше тижня, притім, навіть російським солдатам-окупантам було дозволено голосувати.
Потрапив Василь до фармерської родини, яка малих дітей не мала і втішилася, що має хоч якусь поміч, бо, хоч Василь був здоровим хлопцем, ростом ще довго нагадував підлітка. Кінець Другої світової війни вже зустрічав 20-річний юнак, якому прийшлося самому приймати рішення – як далі. Спочатку було велике бажання побачити рідних – батьків, братів, сестру і вже був не далеко від такого рішення – повернутися. Коли ж пригадав, що принесло „приєднання” і його села Комарники до СССР 1939, як наслідок угоди між Гітлером і Сталіном, то задумався – він не міг пригадати щось приємного, доброго.
Василеві пощастило, що потрапив не до совєтської зони «визволителів», але до американської. Тут він потрапив до табору втікачів у місті Юденбурґ, де були й старші краяни, які знали, яка доля чекає на тих, що повернуться. Василь Шаран, по інтуіції, вирішив, що не буде повертатися. Це було болюче рішення, бо він собі здавав справу з того, що може вже ніколи більше не побачити своїх рідних. З іншого боку, йому пояснили, що коли й поверне, то, по-перше, його відправлять на «перевишкіл» кудись на Сибір, а, по-друге, рідним будуть завжди закидати, мовляв, член вашої родини жив у капіталістичній країні і вони також не матимуть спокою.
Після прийнятого рішення, Василь записався до школи і заробляв на хліб насущний. У школі йому вдавалось – німецьку він опанував настільки, що навіть після 70 років він вільно розмовляє нею, аж сам дивується. На післявоєнні роки припадає і активна діяльність UNRA (організація ООН, з 1948 р. IRO), яка допомагала біженцям харчами, одягом та допомагала емігрувати у різні країни світу. Отак Василеві пощастило вже у червні 1948 р. через німецьке портове місто Бремергафен пароплавом відрправитися до Канади – до Нової Шотландії, міста Галіфакс.
З Галіфаксу Василь поїздом добрався до Отави, де, згідно з контрактом, прийшлося працювати на фармі, щоб заплатити кошти за корабель та інші витрати, пов’язані з еміграцією. 1949 р. Василь Шаран влаштовується на працю в готелі, де протримався 4 роки. На той час ще не було різних машин, які б допомагали мити посуд, склянки, ложки, вилки, ножі, підлоги, які б в зимі відгортали сніг, у літі замітали подвір‘я та коридори – все потрібно було робити ручно і вважати, щоб не розбити, але виставляти до вжитку та залишати супер-чистим. Як потрібно було себе напружувати, якщо пригадати, що лише в кухні працювало 16 шефів-кухарів та десятки людей обслуговуючого персоналу – офіціянтів, прибиральниць та інших.
Оскільки власником готелю був українець, то він і допомагав влаштуванням на працю українцям. Це створювало певну родинну атмосферу, що полегшувало новим емігрантам пристосуватися до нових умов в Канаді, до повільного вивчення англійської. Місцем проживання Василя став готель, за який платив невелику суму, що йому давало можливість заощадити перші центи та долари, бо на праці у фармера працював на сплачення довгу, який сплатив у 1949 р..
Оттава на той час була малим містом, а Василь знав, що у Торонто є велика українська громада. Українці залишилися для нього найближчими вже від табору для втікачів в австрійському місті, вони стали дня нього родиною. Зрештою, людина вже так виростає – довіряє більше своїм, мріє про щось, хоч мрії не завжди сповнюються. Тому й мрія, що у світі щось зміниться, що він заробить гроші і поверне в Україну – залишилася мрією. Дійсність була іншою. Василя притягали до Торонта не тільки українська громада, але й його перша любов, з якою він познайомився ще в таборі в Юденбурґу – Анна Мазурик.
Отак скінчилося парубоцтво Василя Шарана. Разом з дружиною, купують першу хату, а позику сплачують, бо працюють обоє. Отримати працю не було проблеми, якщо ти хотів працювати. Перші три роки в Торонто він важко працював у фабриці – там у вогняних печах топилося не тільки олово, але й залізо. Після 3-х років важкої праці влаштовується на фабриці по виробництву фарб, що не було важким, але приходилося працювати у масці, через шкідливі випарювання. Тут він провів 2 роки.
На цей час Василь Шаран вже володів добре не тільки українською й німецькою мовами, він вже повністю опанував англійську – усно й письмово. Після довгих років важкої праці, він прийняв рішення зайнятись продажем нерухомості. Звичайно, в той час працівники-рітейлори не заробляли таких великих грошей, як це бачимо сьогодні, але можна було спокійно прогодувати себе й дружину. На цій праці Василь пробув 10 років, а потім, разом з дружиною, вирішили придбати Grocery store (малу крамницю з харчами), де були обоє зайняті від ранку до вечора. Вже після року крамницю продали, бо вона не сповнювала уяв подружжя, бо ж не можна було від бізнесу звільнитись навіть на кілька днів.
Шукати іншу працю, де не ти вирішуєш, що робити, де починати, коли кінчати, Василеві не хотілося. Він вирішує, що Giftshop (крамниця з сувенірами, дарунками), де не буде проблеми з постійними свіжими харчами, буде тим місцем, де можна працювати і він купив таку крамницю. Вона була приємнішою працею після харчів, бо й люди приходили, щось приємне купити собі, чи близьким, знайомим, друзям. Отак і пройшло наступних 6 років, коли появилася нова ідея, а з нею і нагода – придбати мотель на відомій Янґ стріт в Річмонд Гіл з 10 кімнатами. Та мотель виявився старим, його прийшлося зруйнувати і поставити новий на 40 кімнат. Тут Шарани пропрацювали до 1980 року, коли продали його і пішли на пенсію.
Я перерараховую усі оці життєві зупинки Василя Шарана, щоб показати не тільки його принциповий харатер, його енергію до праці, але й до нових ідей. Його працьовитість ще підлітком в Австрії, працівником на фармі в Оттаві, в готелі, сталеварні, в крамниці, мотелі, його терпеливість до труднощів, є рисами завзятости бойка. Та він ніколи не забував про те, як допомогти ближнім, родині дружини та українській громаді. І саме тут я відкрив у Василя не тільки риси послідовності, братерства, але й риси глибоко віруючої людини, які спираються на любов до ближнього.
Саме його релігійне переконання, життя, яке він не уявляв окремо від своєї церкви, заслуговує на те, щоб його пригадати. Вже після свого приїзду до Торонта, В.Шаран активно включився у громадське життя при парафії Св. Євхаристії. Після закриття церкви на Кінґ-Стр., він став головою парафіяльного комітету, який взяв на себе відповідальність за побудову нової церкви по вулиці Бродв’ю.
Василь Шаран перевершував свої обов’язки, як голова парафіяльного комітету протягом 14 років. Він вкладав у побудову церкви Св.Євхаристії не тільки увесь свій вільний час, працю, але й значні кошти. Завдяки турботам пароха Борецького, який згодом став епископом та старанням Василя Шарана новопобудовану церкву Св. Євхаристії приїхав посвятити 1976 р. Патріарх Греко-Католицької церкви Йосиф Сліпий. Він гідно оцінив внесок у побудову церкви Василя Шарана, що й висловив у своєму Благословенні та вітанні Анні та Василеві Шаранам з нагоди їхнього 25-річча шлюбу.
Благодійна діяльність Василя Шарана не закінчилася на побудові церкви Св. Євхаристії, він був щедрим і при побудові греко-католицького храму в Турці. Його щедрість відчули й комітети, які займались будівництвом пам’ятників Т.Шевченкові у Вашинґтоні, Вінніпезі, Львові.
Та не менш інтенсивно він спонзорував і спонзорує появу „Літопису Бойківщини”, який сам і досі розповсюджує в Канаді, хоч друкують його вже в Україні. Довгі роки Шаран був представником Бойківського товариства США та Канади в Торонті, оскільки основна частина Товариства була у Філадельфії. Він був учасником не тільки усіх Бойківських фестин, але й Світового Конґресу Бойків.
Не забував Василь і своїх рідних в Україні. З ними він утримував зв’язок за СССРу так, щоб їм не нашкодити, бо всякий еміґрант з України, який проживав на Заході, вважався ворогом СССР. Батьків так і не вдалося більше побачити живими, а першою з родини побачив сестру Розалію, яку „викупив” від брежнєвського режиму (потрібно було заплатити за освіту) і спровадив в Канаду разом з двома дітьми. Хто займався спонзоством з України ще за СССР, то знає скільки це коштувало клопотів, часу, грошей та нервів, але старший брат це зробив з любов’ю. Щоправда, від коли сестра осіла в Канаді, то зв’язок з братом загубила.
Василь Шаран завжди відгукувався на прохання допомогти, це стосувалося не тільки фінансової допомоги на будівництво церков, пам’ятників, Майданів, АТО, хворих та поранених, але й тих, які ще залишалися у різних таборах для втікачів після закінчення Другої світової. Крім спонзорства сестри, він був спонзором ще 42 особам, що дуже промовисто вказує на його любов до ближнього.
На третій рік незалежної України він таки не витримав і поїхав вже 73-річним у рідний край. Важко описати почуття радості, що їдеш до рідних, яких залишив 60 років тому в окупованій Україні, де московську окупацію замінила німецька, а большевицьку диктатуру -нацистська. На жаль, батьків живими більше не побачив, а замість малолітніх братів прийшлося зустрітися з братами- дідами, які мали 9 дітей, а їхніх внуків вже й не рахував.
В Україну Василь їздив ще чотири рази, але ентузіязм щодо проґресу в Україні зникав. 1996 р. дружина Анна, яка ділилася з Василем турботами і радощами протягом 50 років відійшла у вічність, коли вони проводили відпустку у США. Важко було самому переставлятися на «самостійне» життя, бо ж подружжя провадило спільно не тільки «бізнес» у крамницях, в мотелі, але й завжди проводило спільно відпустки.
Кажуть: самітність може бути гіршою від смерті. Отак і Василь Шаран після відходу у вічність дружини міг переконатись, що самітність пригнічує, навіть у власній хаті. Співчуття та розраду він знайшов у вдові свого друга Михайла Столярчука, якого знав ще з табору для біженців. Галина, з дому Байдужих, родилася вже в Канаді, незважаючи на четверо дітей, також опинилася самітньою. 2004 року Василь та Галина побралися і зараз вони долають самітність разом, а розрядкою для них бувають не часті відвідини дітей Галі та родина дружини Анни.
Василь Шаран не є типовим українським еміґрантом. Він не був в УПА, в Дивізії Галичина, націоналістичним керіником, не був політичним втікачем, він навіть не був дорослим, коли його «відірвали від рідного кореня». Його дитиною забрали німці, але він не став яничаром, як це трапилось з багатьма його ровесниками в Україні, які повірили у злиття націй, у зникнення мов і запанування на планеті російської. Він зберіг свою любов до України, до своєї малої батьківщини Бойківщини.
Василь виявився «впертим» бойком, який і в найскрутніший час пам’ятав про своє рідне коріння. Він протягом 80 років вивчив німецьку, англійську і вдосконалив українську у чужому середовищі. Він не цурався важкої й брудної праці, бо керувався тим, що праця облагороднює людину, бо тільки тварини не вміють працювати. Він не став мільйонером лише тому, що увесь час допомагав українській громаді, церквам, організаціям, хворим і жертвам московської аґресії, потребуючим допомоги, а їх були сотки.
Василь Шаран ще у свої 92 років певно стоїть на своїх ногах, сам собі шоферує, щонеділі їздить на Службу Божу до церкви Св. Євхаристії, читає українські газети, не пропускає й український фестиваль (так можна назвати щорічну культурну програму) на відомій фармі Городинського. Він цікавиться не тільки українським життям Великого Торонта, але й щотижня через телефон отримує найсвіжіші новини від родини та друзів з України. Сприємнює життя Василеві Наталка, племінниця покійної дружини, яка, незважаючи на свою працю, родинні турботи, завжди знаходить час поцікавитись, чи все гаразд з вуйком Василем.
Я переконаний, що віра в Господа та віра в те, що Україна переможе ще колоніяльну адміністрацію й русифікацію і очиcтиться від яничар та зрадників, є тим, що йому надає сили в боротьбі з невірою, яку сіють вороги, з проявами хвороб, які «люблять», причіплятися до людей без поваги до віку! Ми йому бажаємо ще дожитися часу, коли він у повному здоров’ї отримуватиме лише позитивні новини від рідних, знайомих, коли до лікаря потрібно буде йти лише для перевірки та відновити рецепт на ліки.
Торонто, 30.1.17 р.
