Війна в Україні принесла багато біди та випробувань, але водночас об’єднала десятки мільйонів людей, розкиданих по всьому світу, ніби в один велетенський живий організм. І той тепер із кожним своїм подихом та кроком прагне наблизити перемогу.
Українські діти при цьому – невіддільна (частина/ознака) й дуже вагома частинка цього «організму». Сьогодні саме особисті щоденники дітей, які пережили окупацію, розповідають всьому світу правду про цю війну, а також малюнки саме юних художників із різних куточків країні щодня мотивують дорослих та військових не зупинятися й продовжувати боротьбу.
Один з малюнків, що дивує і змушує замислитись водночас намалювала юна Аліна О‘Конер. Вражає він тим, що за свої 9 років його авторка ніколи не жила в Україні. Дівчинка майже не розмовляє українською, але разом з тим відчуває себе приналежною до України.
Вона була у Києві лише кілька разів, бо народилася та проживає в Австралії. Востаннє Аліна приїздила буквально за кілька тижнів до початку війни, у січні, на Різдвяні свята до рідних. Її батько – австралієць, а мама – українка. А дідусь дівчинки узяв зброю до рук та вступив до лав ЗСУ із перших днів війни, ставши на оборону столиці. І хоч ця війна від Аліни, звалося б, за тисячі кілометрів, вона проживає її як свою, зізнається Україні в любові та безапеляційно впевнена у перемозі.
Таким феноменом єднання українців і найменших українців, зокрема, по всьому світу, певно, не може похвалитися більше жодна країна.
Загалом, наші діти, застані зненацька війною, демонструють небачене життєлюбство і патріотизм. Тільки один з публічних художніх проектів «Війна очима дітей» https://vseosvita.ua/no-war зібрав, наприклад, вже майже 8 тис. дитячих малюнків.
Їх автори – різного віку, із різних міст та селищ України. Усі ці роботи не по-дитячому сповнені мудрісті, віри і щирих мрій про повернення додому. https://www.instagram.com/
Ірина Макарова
