Коли нардеп від ПР Вадим Колесніченко «діяв на випередження» і заявляв, що з Канади на огляд Тимошенко прислали простих лікарів замість «професорів», він говорив щиро. В уявленнях української еліти лікар, котрий лікує простих людей це лузер і лох. Настоящих пацанів, бо лікують професори в елітних учрєжджніях. По простоті душевній пацани думали, що так скрізь. Звідси зробили висновок: якщо лікарі практикуючі значить – підстава. І лохонулися. ТЕКСТИ зясовували, як працює канадська медицина.
Я не знаю лікарів, які приїхали обстежувати Тимошенко – ані як людей, ані як професіоналів. Знаю одне: як визнані і практикуючі лікарі, вони цілком мають право (і здібності) ставити діагнози. Розумію, що дехто сприймає Юлю як богиню чи там демона, але у фізіологічному плані це звичайна людина. І якщо лікар здатен поставити правильний діагноз сотням мешканців Торонто, то цього цілком достатньо, щоб оцінити стан української жінки середнього віку. Щоб працювати з пацієнтами – не обов’язково бути професором столичного вузу (хоча деяким депутатам ВР у це важко повірити).
Колісніченко дивується, що лікар з Канади пише слово “доктор” перед своїм іменем (“ Питер Куйтан, который ставит перед своей фамилией приставку “доктор”, хотя работает семейным врачом “ ). Але у Канаді і США це загальне правило. Людина, яку визнано лікарем, отримує звання MD (Medicinae Doctor). Відповідно, підписується не Mr White, а Dr White. За тим самим принципом, у Квебеку та франкомовних країнах адвокатів та нотаріусів називають Maître (на приклад Maître LeBlanc). Звертатися до лікаря “доктор” (“метр” до адвоката) – ознака поваги і правило доброго тону.
Медичне обслуговування у Канаді безкоштовне – у сенсі, що за нього платить держава. У кожній провінції – своє міністерство охорони здоров’я, яке й займається “медичними” питаннями, зокрема й фінансуванням медичних установ. У кожній провінції ситуація дещо різна, але усюди кожен громадянин може звернутися до лікаря, не дістаючи гаманця.
Томас Дуглас, колишній прем’єр Саскачевану і один з “батьків” безкоштовної медицини у Канаді, посилався на власний досвід. У дитинстві він захворів на остеомієліт і йому мали ампутувати ногу. На щастя, його випадком зацікавився відомий хірург і прооперував його “за просто так”. Ногу вдалося врятувати. Пізніше Дуглас писав: “Нога чи життя жодного хлопчика не моють залежати від здатності його батьків зібрати достатньо грошей щоб привести першокласного хірурга”.
У Квебеку багато хто пам’ятає часи, коли у разі серйозної хвороби люди мали закладати хату чи землю, щоб заплатити за лікування. Син сільського лікаря пригадує, що в татових пацієнтів іноді просто не вистачало грошей, щоб заплатити за візит – і вони давали натомість то курку, то ще щось.
Тепер (принаймні у Квебеку) податки пропорційні доходам людини. Тобто “багаті” платять багато, “бідні” – мало, і всі разом мають доступ до медичного обслуговування і недорогої освіти.
На практиці, на жаль, лікарів не вистачає. Медичних сестер – також. У лікарнях – великі черги. Ще гірше у сільській місцевості: лікарі не хочуть їхати у віддалені регіони.
У Квебеку є такий жарт. Хлопчик пропонує дівчинці “пограти у лікаря”. Дівчинка каже: “Гаразд! Сідай на стілець і чекай 10 годин”.
Дехто пропонує дозволити й платну медицину (паралельно із безкоштовною): в людей з регулярними доходами буде можливість швидше потрапити до лікаря. Тоді б держава зекономила на платні лікарям та на медичному обладнанні. Але багато хто проти: лікарів і так не вистачає; якщо ж частина з них перейде до приватної практики, то державна система ризикує остаточно поринути у кризу.
У принципі, частина лікарів вже зараз працює у власних клініках, але платить їм все одно держава: просто замість зарплатні (як у лікарні) вони отримують гонорари за кожного пацієнта.
Деякі медичні послуги не оплачуються державою. Зокрема – послуги дантиста, окуліста, хіропрактика, фізіотерапевта. Ліки у аптеці – теж за рахунок пацієнта.
Якщо треба лягти до лікарні, можна отримати койку у двомісцевій чи навіть індивідуальній палаті за додаткову плату. Цю суму може покрити страховка (якщо вона в вас є).
Крупні роботодавці забезпечують співробітникам медичну страховку (за яку вираховують гроші з заробітної платні). Така страховка – зазвичай – покриває частину витрат на ліки та цілу гаму послуг – від підбору протезів до психологічних консультацій. Інколи вона покриває й витрати на дантиста. В багатьох випадках така страховка практично обов’язкова.
Студенти теж мають медичну страховку, але від неї можна відмовитись – і, відповідно, зекономити кілька десятків доларів за семестр.
Люди із добрими доходами, які не мають страховки, повинні сплачувати додатковий податок.
Деяких іммігрантів з Європи дивує, що у Канаді неможливо викликати лікаря додому. Якщо ти хворий – йдеш до поліклініки чи лікарні і чекаєш. І там і там черги.
Щоб покращити ситуацію, уряд Квебеку запровадив службу Info-Santé – медичну консультацію по телефону. Кваліфіковані медсестри цілодобово відповідають на дзвінки. Багатьом людям вони зекономили уйму часу і нервів – не треба йти до лікаря; а якщо таки треба – то хоч знаєш, що приблизно з тобою.
Якщо вже зовсім на можеш рухатись – викликаєш швидку допомогу. Швидка допомога, як правило, працює якісно і професійно.
Щоб потрапити до спеціалізованого лікаря (не приклад, кардіолога), треба спершу отримати направлення від лікаря загальної практики. По ідеї, в кожного канадця має бути сімейний лікар. На практиці, за сімейними лікарями черги, як в СРСР за імпортними кросовками. В “безлікарних” громадян – один шлях: до загальних лікарів державних чи приватних клінік (а ті вже пропишуть ліки чи направлять на додаткові обстеження).
Біля мого будинку у місті Квебек була одна така клініка. Якщо вона відкривалася о 8 ранку, то о 7:45 збиралася невеличка черга. Біля 11 секретарка оголошувала, що на сьогодні запис пацієнтів закінчено (хто не встиг, той запізнився).
Канадські та квебекські лікарі бувають різні. Є чудові професіонали, а є й лікарі посередні. Пацієнтів багато, лікарі втомлені; тому канадські хворі – найздоровіші у світі. Тобто у багатьох випадках лікар каже: “В Вас все гаразд. Йдіть додому, пийте багато води, прийміть тиленол. Якщо за тиждень не перейде – приходьте ще”. Як правило, за тиждень усе переходить.
Якщо дуже погано – люди йдуть до лікарні, до прийомного відділення (французькою – “Urgence”, англійською – “Emergency”). Тих, кому зовсім вже зле, привозять туди швидкою допомогою.
Там кожного страждальця оглядає медсестра. Вона міряє температуру, тиск, перевіряє симптоми. Далі сортує. Чим важча ситуація, тим швидше пацієнт потрапляє до лікаря.
У квебекських лікарнях колосальні черги: якщо приходиш по обіді, можна потрапити до лікаря у першій годині ночі (і це не найгірший варіант). Хоча усе залежить від лікарні, міста, регіону – та й сезону. Кажуть, що краще за все йти до лікарні на католицьке Різдво: людей майже нема.
В Україні лікарня – це місце, куди “лягають”. У Канаді теж. Але більшість тих, хто прийшов до Urgence, повертаються додому відразу після обстеження.
Канадські лікарі – люди забезпечені. Коли щось коштує забагато, людина може сказати: “В мене не лікарська зарплатня, щоб таке купувати”. Лікарі почувають себе елітою – так до них і ставляться у суспільстві.
Як я вже казав, лікарі бувають добрими і не дуже – як усюди. Але усі вони мають добру медичну освіту – на медичних факультетах канадських університетів не сачкують. Та й хабарів тут не беруть.
Якщо ж лікар іммігрував до країни, то, щоб мати право на роботу, то він має скласти такі іспити, що мало не здасться: лікарі з багаторічним стажем здають їх з другої чи третьої спроби (якщо пощастить)
Саме місце роботи лікаря аж ніяк не говорить про його здібності. Лікар з маленького містечка може бути чудовим, а столичний лікар – звичайнісеньким; ну й навпаки, зрозуміло.
До речі, той-таки депутат Колесніченко мене посмішив: Міссісога в нього “маленьке містечко” (“в небольшом городке Мисисауга“), хоча насправді це – фактично – частина Торонто, найбільшого міста Канади із населенням коло 8 мільйонів. Але невігластво депутатів – тема окрема. Тим більше, що географія, як казала мати Мітрофанушки, «извозчичья наука».
Про те, як стають лікарями в Канаді цікаво розповіла одна з дописувачів Української Правди Ірина Константюк:
Довожу до відома пана Колесніченка деяку інформацію про канадських лікарів, якою досить добре володію, тому що працювала як в українському, так і в канадському університеті.
Вступити в медичну школу в Канаді надзвичайно складно. Туди потрапляють найкращі. Необхідно мати ступінь бакалавра – 4 роки навчання, – бажано в природничій сфері, отримавши дуже добрі оцінки, потім скласти екзамен на вступ до медичної школи MCAT та пройти інтерв’ю.
Бути зарахованим одразу до медичної школи майже неможливо. Деколи цей процес може затягнуться на роки. Щоб не гаяти час, багато студентів дістають ступінь магістра – ще 2-3 роки навчання – або отримують певний фах та пробують вступити знову й знову.
У випадку зарахування, студент навчається 4 роки в медичній школі. Після чого він стає сімейним лікарем – який, як вам відомо, є абсолютно універсальним, тобто може приймати пологи, оперувати, працювати з дітьми й дорослими.
А якщо сімейний лікар воліє стати лікарем-спеціалістом, то повинен додатково навчатися ще 4-5 років, у залежності від спеціалізації.
Студент-медик поєднує теорію із практикою протягом усього свого навчання, постійно працюючи на швидкій та в лікарні. Він має доступ до найсучаснішого обладнання, інноваційних технологій та новітніх фармацевтичних засобів. Тобто медичну школу він закінчує висококваліфікованим фахівцем.
Але до Тимошенко приїздили кращі з кращих
Конгрес Українців Канади оприлюднив послужний список одного з лікарів:.
Доктор Христина Держко професор Торонтського Університету . Вона
автор понад 70 наукових праць в області гінекології, акушерства та ендокринології, багато років є постійним урядовим консультантом при Міністерстві охорони здоров’я Канади, членом багатьох міжнародних медичних та освітніх організацій, відома як висококваліфікований викладач і практикуючий лікар.
Держко має багато нагород, серед яких премія Колін Волф за досягнення у області ракової медицини у гінекології, в 2004 році визнана найкращим викладачем медицини в міжнародній IMG Program. В 1994 році професор Христина Держко була запрошена до Києва для навчання українських фахівців.
В організації також здивовані заявами представників влади України щодо вільного володіння канадськими лікарями українською мовою.
“Потрібно пригадати, що у Канаді мешкають понад мільйон українців, та українська ідентичність та мова користуються повагою, і деякі депутати канадського парламенту, прем’єри провінцій, члени різного рівня урядів, а також багато професіоналів та членів загальної українсько-канадської громади добре зберегли і знають українську мову, мабуть краще, ніж деякі представники української влади”, – заявляє Конгрес.
Автор: Євген Лакінський
