Раз на рік ця вода набуває вираженого зеленого кольору, коли її спеціально фарбують до відзначення Дня святого Патріка. А ось минулої суботи річка стала синьо-жовтою. І для цього не треба було шукати спеціальної фарби. Тому що у дзеркальній гладі води відбивалося блакитне небо та жовтогаряче сонце, які пробивалися поміж сірими хмарами, і сотні, кілька сотень синьо-жовтих прапорів. Ті кольори, такі дорогі серцю кожного українця, заповнювали собою увесь простір довкола. Їх не можна було не помітити. І не можна було не звернути увагу на кількатисячну колону демонстрантів, яка рухалася по Michigan avenu, розпочавши свій хід на Congress Plaza Garden і завершивши на мальовничому березі річки у середмісті Чикаго. Вони не просто ішли – хлопці, дівчата, старші і шановано поважного віку панове, батьки із зовсім маленькими дітками. Вони уособлювали собою Україну. Ту, про яку сьогодні знають на всіх континентах земної кулі. Ту, яка сьогодні відстоює своє місце під синім небом і жовтогарячим сонцем.
Саме таку форму відзначення 32-ої річниці Незалежності України обрав цього року Український Конгресовий Комітет Америки, відділ Іллінойс, організувавши мегамарш «Незламна Україна». Це було справді грандіозне видовище. Це була велика праця у його підготовці, але воно того коштувало.
Ми ішли, щоб знову і знову нагадати про себе, щоб не згасав інтерес до нинішньої ситуації в Україні, а разом з ним і бажання та необхідність допомагати тій сміливій, мужній і незламній нації, яка захищає ідеали свободи і демократії без перебільшення для всього світу.
Ми ішли, щоб подякувати Америці за допомогу і наголошували, що війна триває.
Ми говорили про те, що росія вбиває українців, уже не вперше в нашій історії знищуючи генофонд нації.
Ми промовляли устами і серцями, що росія викрадає наших дітей. Що росія скеровує ракети у школи, лікарні, театри і зухвало бреше, що її ціль – виключно військові об’єкти. Що росія у своїх кровожерливих намірах сама не зупиниться. Її треба зупинити. Разом. Усім світовим співтовариством. Бо Україна самотужки може не впоратись, тому й просить про допомогу.
Ми ішли з прапорами, з піснями, з усмішками. Красуні-дівчата у національних строях несли оберемки розквітлих соняшників і дарували їх перехожим. Так, ми даруємо квіти, бо ми – миролюбна нація. Ми не збираємось і не збиралися ні на кого нападати, як це намагається подати росія, щоб виправдати свій напад на Україну: мовляв, мусила нас випередити.
Брехня. Багато брехні. І безмір жорстокості та цинізму. Це те, що уже роками демонструє наш північний сусід. А від лютого минулого року сповна показав своє істинне обличчя – хиже, криваве і ненависне. Тому ми будемо боротися. Ми будемо розповідати про жахи війни на увесь світ, щоб світ і далі хотів нам допомагати. Щоб якнайшвидше вибороти перемогу. Щоб уже наступна річниця нашої Незалежності відзначалася спалахами мирних феєрверків над українською землею, а не спалахами смертоносних ракет.
Цього щиро бажав українцям на старті мегамаршу «Незламна Україна» конгресмен, співголова Конгресового Кокусу зі зв’язків з Україною Майк Квіглі. Говорили про це і ведучі мітингу – президент УККА, відділ Ілінойс, Марія Дмитрів-Капеняк та віце-президент із зовнішніх зв’язків Ігор Дячун. А віце-президент з державних та громадських справ Марія Коркач-Грошко зачитала Прокламацію губернатора штату Іллінойс Джея Пріцкера до 32-ї річниці Незалежності України, у якій, зокрема, зазначено: «Звертаюся із проханням до всіх мешканців штату Іллінойс приєднатися до відзначення цієї важливої річниці та знову взяти на себе зобов’язання допомогти українській нації відновити повний суверенітет над її міжнародними кордонами, пам’ятаючи героїв, які пожертвували своїм життям заради забезпечення свободи і щастя майбутніх поколінь».
Про них, про героїв, говорила у своєму зворушливому виступі і громадська активістка Ліля Попович: «У багатьох народів є герої в книжках, у піснях, у фільмах. А імена моїх героїв збережені в моїй телефонній книзі. Декому я пишу повідомлення: що я можу зробити, щоб ви якнайшвидше повернулися додому? Декому більше не пишу, бо… знаю, що не отримаю відповіді. Але я точно не буду видаляти ті контакти зі свого телефону. Тому що я чекаю того дня, коли все одно напишу їм: “Ми перемогли! Ваша жертва не була марною!”»
Десятки імен загиблих героїв були написані на великому синьо-жовтому полотнищі, де здалека виднілося і сокровенне: «Україна – понад усе». Понад усе вона була для тих, хто загинув. Понад усе вона є для тих, хто сьогодні воює з ненависним ворогом. Понад усе вона повинна бути і для нас, хто не на війні, хто повинен максимально працювати на перемогу там, де зараз перебуває. Бути достойним тилом нашому достойному фронту – ця думка також звучала на мітингу. Про це говорили і Генеральний консул України в Чикаго Сергій Коледов, і наші друзі-білоруси, які ішли в колоні з українцями, – ті білоруси, які здатні тверезо оцінювати події, що відбуваються, які добре розуміють, з яким ворогом бореться Україна: слово на мітингу мав Павел Шурмей – білоруський весляр, учасник двох Олімпіад, володар декількох світових рекордів на веслярському тренажері, який від початку війни служить добровольцем на боці України у білоруському полку імені Кастуся Калиновського.
Так, мегамарш був високопатріотичною акцією, але непозбавленою емоцій і переживань, які чулися у кожному слові промовців, у кожному виступі концертної програми, до якої долучилися солісти Ольга Цвинтарна, Лідія Окілко, гурт «Тріода», юні вихованці вокальної студії «Елегія». А над усім тим дійством розвівалися по вітру синьо-жовті знамена. Знамена нескореної України, яку росія планувала захопити за три дні. Але ми тримаємо оборону уже більше 550-ти днів. І будемо тримати. Будемо іти крізь терни до зірок. Бо іншого нам і справді не дано.
