Йосиф Сірка
„Вона мене за муки покохала.
А я її – за співчуття до них”.
В.Шекспір (1564-1616) „Отело,
венеціанський мавр”.
Люди вивчають різні мови з різних причин, але, здається, найчастішою причиною є сама країна, яка завжди отожнюється в відповідним народом. Прикладом цьому може бути японський 26-річний робітник з Токіо Юсуке Кашівагі, який протягом року вивчив українську. Звичайно, що до цього спричинилося його знайомство з українським студентом в Японії, який, розмовляв українською.
Сам Юсуке вже чув про Україну до знайомства з українцем, а „живий українець”, який став його приятелем, лише послужив стимулом до вивчення української. „Ви живете у надзвичайному краї, у вас родючі землі, чисті водойми, працьовиті люди, душевні пісні та гарні дівчата. Жодну людину у світі не може залишити байдужою така багата краса. От і я – закохався в Україну назавжди”, каже Ю. Кашівагі.
Сьогодні молодий японець вже вільно володіє українською. Звичайно, що за один рік він „вивчив” мову – щоб її далі вдосконалювати. Це забрало йому наступні чотири роки, в чому йому допомогли українські пісні, які він вивчав напам’ять, бо граматика та і вся структура мови цілковито відмінна від японської. Він бачив переваги української – в її азбуці, яка нараховує 32 літери, а не понад 2000 японських письмових знаків.
Звичайно, японець не перший і не останній чужинець, який вивчив українську. Мені приходилося зустрічати німців, німкень, французів, іспанців (каталанців), темношкірих американців, які вивчили українську з поваги до свого, чи своєї дружини. І це далеко від України, ще в часи, коли існував лише „один совєтський народ” і панувала одна російська мова на всій території комуністичної імперії. Коли російською мовою видавалися постанови ЦК, чи Політбюра КПСС на заборону і ліквідацію української мови.
В історії України є й такі випадки, коли член іншої етнічної групи цілковито захоплювався красою української мови, яка стала для нього не тільки рідною, але й джерелом його наукової, чи письменницької діяльності.
Найкращим прикладом любові до української мови і її історії я вважаю, одного із засновників ВУАН, визначного українського орієнталіста, письменника (псевдонім А.Хванько), історика української мови й літератури, дослідника фолкльору Агатангела Кримського (1871-1942), вихідця з кримсько-татарського народу. Цей великий вчений здобув вищу освіту в Москві, де й працював 18 років професором арабської філології та історії Сходу, він володів 60 мовами, але в українську „закохався”, мов оцей молодий японець в Україну – назавжди. Завдяки своїй любові до української мови, її історії А.Кримський буде вічною зіркою на українському науковому небі.
Іншою зорею українського наукового неба став американець з індіянським корінням Джеймс Мейс (James Mace, 1952 – 2004). Цей науковець дійшов до вивчення української через студії терпіння української нації під час її нищення Голодомором-Ґеноцидом. Дж.Мейс покинув країну США – мрію багатьох українських заробітчан – щоб остаточно переселитись в Україну і служити їй при розбудові й утвердженні української держави. До Дж.Мейса можна перефразувати слова Отела з відомої траґедії В.Шекспіра „Він її полюбив за страждання. А вона його прийняла, мов сина”.
Автор численних праць, які остаточно довели злочинну політику Кремля по відношенню до України зазначив: „Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем». Саме такої «калькуляцвї» дотримуються і сьогодні не тільки в Кремлі, але й в урядових інституціях та на міністерствах України – українофоби та приховані вороги української держави.
Минулого року в столиці Словаччини Братиславі відзначила 100-літній ювілей інша зірка українознавчої науки – чеський, словацький та український літературознавець, іноземний член НАНУ Микола Неврли (Mikuláš Nevrlý, 1916). Цей науковець народився в Ростові-на-Дону, батько був чеським залізничником, а мама українка. 1932 р. батькові вдалося виїхати в Чехословаччину (як чехові). Неврли закінчив Празький університет, остаточно оселився в Братиславі, але потяг до української мови, літератури та історії став його пріоритетом, що він навіть у сторічному віці документує своїми науковими розвідками.
Звичайно, список визначних науковців, політиків, письменників та просто людей, які закохалися в нашу мову, історію можна було б продовжити, але обмежимось лише цими прикладами. Йдеться про те, щоб довести, що українську можуть вивчити і чужинці, мова яких значно відмінна від української. Це підтверджує ту істину, що всякі дискусії про «двомовність», «другу державну» – базуються не на потребі, а на підступних планах колишнього й сучасного окупанта – через мову знищити державність, бо без української мови не може бути української держави.
Ніяк не вкладається у голові, чому в Україні нема програми – як швидше запровадити державну мову у всіх сферах державного життя? Чому не проводяться дискусії щодо швидшого запровадження державної мови? Чому не довести людям до відома, що саме з українською мовою пов’язані не тільки незалежність, але й добробут усього населення країни? Прикладів цього повно а Европі навіть у тих найменших країнах. Чому дискусії про двомовність (по радіо, телебаченню), а не дискусії про потребу і доцільність державної української?
Замість дискусії про потребу державної мови, висувають теорії «реґіональних» мов (навіть «нової української), щоб під цю назву приховати імперську мову. Українці ніколи не забороняли інші мови на своїй території, українську в Україні забороняли не тільки царі та царські службовці, але й комуністи, які носіїв цієї мови не тільки розстрілювали, вивозили на «освоювання» Сибіру, але й голодом винищували, що довів не українець-націоналіст, але американець з корінням індіянського племені черокі.
Я переконаний, що українські добровольці, яких історично позбавили можливості виростати з мовою своїх предків, пішли на фронт проти російських загарбників не тому, що хотіли двомовність, а тому, що Україна їхня Батьківщина. Вони не почували й непочувають себе «соотєчественніками» Путіна, але вільними громадянами України. Те, що вони розмовляють російською, є не їхньою виною, але виною політиків в Україні, які досі не збагли в якій країні вони живуть.
Письменниця Л.Ніцой зазначає, що російська мова для української еліти стала «рідною». Оце й є найбільшим недоліком Евромайдану, що він не зумів «поміняти» еліту на українську, бо вже міг бути мир на сході і Крим на повернені додому. Здається в історії нема прикладу, щоб у країні, яка позбулася колоніяльного ярма, проголосила незалежність, ухвалила Конституцію з державною мовою, а потім дозволила дискусії про відновлення імперської мови. Завдяки цієї імперської мови століттями пригнічувався всякий розвиток національного – культури, мови, історії, літератури. Зрештою, саме ця імперська мова послужила причиною для Путіна окупувати українську територію Крима та східної України. Коли б не Путін, то ніхто не надавав би якогось особливого значення, якою мовою розмовляють на Донбасі, в Криму.
Під сучасну пору, коли ВР України має можливість прийняти новий закон щодо укранської мови, який би цю мову остаточно утвердив – як державну, „заворушилися” противники української мови. З-поміж них виділяються такі як пані І.Богословська, „вічний депутат”, на цей раз від „Опоблоку” та доктор філософських наук, проф., член наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії О.Панич. Вони, у своїх атаках на українську мову, готові створювати „нову українську мову” (Богословська), а пан Панич у законопроєкті „Про державну мову” готовий бачити „практику тоталітаризму”.
Противники української мови (які сидять не тільки у ВР, у різних наглядових комісіях, комітетах, міністерствах) можуть вигадувати всяку всячину, щоб недійшло до Законного утвердження в Україні української ж мови. На щастя, сьогодні в Україні вже існують кваліфіковані науковці, які здатні дати належгу відсіч прихованим друзям „русского мира”. Саме їм спрямована виважена, логічна і обґрунтована думка проф. Національного університету „Києво-Могилянської академії” Лариси Масенко. У статті „Мовні законопроекти. Привід „насильницької українізації” у дискусіях” (Радіо Свобода, 28.1.17 р.) пані Масенко цілковито „розгромила” напади на законопроет „Про державну мову”.
Чомусь у „дискусії”, коли йдеться про українську мову, завжди висувають „небезпеку” – поділу, роздвоєння, примусовості, ґвалтування, недемоктичності т.і., але оминаєтються такі слова як законність корінного народу, відновлення історичної справедливості, демократичні принципи існування цивілізованої країни?
Шкода, що навіть така людина, як пан Панич (з різними титулами) не збагнув суть в законному утвердженні державної мови. Та він не одинокий і пані Масенко дуже влучно звертає увагу на той факт, що: „Зросійщена, розщеплена російсько-українська ідентичність значної частини української людності – це той імперський спадок, який конче треба подолати, щоб збудувати справді незалежну державу. Ніхто не збирається примусити всіх враз перейти з російської мови на українську, як це спекулятивно трактують прибічники «русского мира». Але абсолютно необхідно ввести українську мову в освіту всіх рівнів на всій території країни, забезпечивши національним меншинам право на вивчення своєї мови, але не замість державної, а поряд з нею.»
До цього, скептикам, слід звернути увагу, що Ізраїль майже 70 років тому був ще перед гіршою ситуацією, щодо мови. Тут мало хто розмовляв івритом, але це не перешкодило творцям ізраїльської держави 1948 р. проголосити і в конституції закріпити державну мову іврит, а тим самим її законне запровадження у всіх освітніх і державних установах. Може б на це звернули увагу І.Богословська, О.Панич та їм подібні, тоді й їхні твердження скинуть маску пропаґанди, якою вони хочуть приховати справжні причини – недозволити Україні законного права на державну українську мову.
Допомогти Україні може і погляд нового американського президента Дональда Трампа, як захищати інтереси своєї держави. Д.Трамп хоче позбутися мексиканського криміналу, який торгує наркотиками та нелегальних еміґрантів завдяки стіні, яку хоче побудувати на кордоні довжиною понад 3000 км
В Україні, ще за Яценюка, розпочали будувати стіну, яка мала захистити українців від російських бандитів та кримінальних. Можливо, що зараз цю ідею знов оживлять, але насамперед Порошенко повинен виконати свою передвиборчу обіцянку – звільнити українську територію на сході країни від бандитів. А тоді вже поставити стіну на сході, яка забезпечить і приплив інвестицій із Заходу. В іншому разі будемо читати щодня про «порушення тиші», поранених та вбитих.
Европейський курс на підкреслення і зміцнення національного, який зріз після масової еміґрації в Европі надає українському парламентові не тільки право, але й обо’язок приймати закони, які зміцнюватимуть її національну безпеку й незалежність. А вони поєднані з державною мовою, яку століттями забороняли, невизнавали, заперечували і то мовою, яку дехто хоче накинути як другу державну.
Українська влада повинна керуватися національними інтересами в політиці щодо освіти, ЗМІ та друкованого слова. Не можна допускати на державні посади неграмотних людей – міністрів та інших чиновників, для яких імперська мова залишається не тільки «рідною», але й імперською. Зраджуючи інтереси України, вони не почувають себе винними не тільки на міністерських посадах, але й на військових – цього не можна толерувати.
Не зрозумілою є й діяльність державних структур на усунення з інформаційного простору ворожих Україні ТБ, радіо та друкованого слова. В Москві одиноку українську бібліотеку на РФ цензурують, переслідують, директорку арештують, українські громадські, чи культурні організації ліквідують, нові забороняють, а в Україні – воля пропаґандистам, які поширюють брехню й неспокій. Чому б не перейняти практику – скільки українських шкіл в Росії, стільки російських в Україні, скільки українських телеканалів, радіо в РФ, стільки російських в Україні, це стосується газет, книжок, якими завалені кіоски в Україні, а в Росії української газети не знайти, бо вони «екстремістські».
Україна прагне до зближення з ЕС. Це добре, але слід приглянутись до кожної европейської держави – всі вони мають свої державні мови, які не «зливаються» у одну, а у школах та освітніх закладах панує державна мова відповідної країни. Україні не слід вигадувати колесо, бо воно вже існує, його лише слід відповідно використати. Не можна їхати автом, на якому колеса від воза – так само не можна будувати Українську Державу, де панує імперська мова і імперська ідеолоґія.
Державна мова в кожній країні не підлягає дискусії – вона в конституції, а всякі спроби замінити її є спробою ліквідації держави, яку б сусід міг знов зробити своєю колонією.
Класик української літератури П.Мирний (1849-1920) сказав, що:«Мова — жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування», а це не змінилося і сьогодні. Тому від нас всіх залежить, щоб оцю «схованку» зберегти і для прийдешніх поколінь.
28.1.17 р.
