98-річний український редактор Федор Габелко гідний внесенню до Книги рекордів Гіннеса

Японському довгожителеві Кімурі виповнилося у 2012 році 115 років, рекордсмен народився у позаминулому столітті, був свідком трьох століть, на його очах з’явилися автомобілі, телебачення, а віднедавна – Інтернет. Кімура пережив правління шести британських монархів, п’яти імператорів Японії, двадцяти президентів США, а також московсько-большевицький переворот й падіння комуністичного режиму. Ця людина 40 років пропрацювала на пошті, а після виходу на пенсію до 90 років займалася фермерством. Найстаріша людина в світі була батьком сімох дітей, дідусем 14 онуків, 2513 правнуків і праправнуків. Секрет свого довголіття Дзіроемон Кімура пояснював дуже просто: «Потрібно всього робити в міру. Якою б смачною не була б їжа, не варто піддаватися усім спокусам, що виникають у вас на шляху». Попередній рекордсмен в області довголіття серед чоловіків помер 20 років тому у віці 115 років і 252 днів, ним був датчанин Крістіан Мортенсен. У 2013 році бодібілдер Рей Мун домігся успіху в культуризмі у віці 83-ох років. Крім того, поважних років чоловік виходив і на подіум. 83–річний атлет похвалився своїми м’язами на Міжнародному чемпіонаті Світової фітнес федерації в австралійському місті Мельборні.

Однак під сучасну пору мало хто знає, що якраз у тому ж таки австралійському Мельборні замешкав виданий українець, також поважного віку Федір Павлович Габелко, якому 1 березня 2016 року виповниться 98 років і який у своєму віці дописує до різних часописів, користується Інтернетом, малює картини й… самостійно (!) видає україномовний журнал з дуже промовистою назвою «Прозріння». І подумалось мені вслід за поемою Максима Рильського:

«…Як жаль, що я пройшов немовби півсліпим

Ті роки, майбуттям вагітні величавим!

Але в прозріння день я зрозумів той дим,

Що крив сучасників завоєм кучерявим…»

Три з половиною роки тому я випадково зустрів його у Мельборні, життєвий шлях, працьовитість й патріотизм пана Федора вразили мене до глибини душі. Переконаний, якби у Книзі рекордів Гіннеса або ж хоча у Книзі рекордів України була категорія найстарший за віком редактор (або найстарший художник чи маляр), то уродженець хутора Гуляївка на полтавській Лубенщині Федір Павлович Габелко безперечно потрапив до обох цих знаменитих книг рекордів. Пригадую собі, як вперше побачив невідомого мені міцного, як кажуть у нас на Полтавщині, «дідка» коло собору Української Греко-Католицької Церкви, коли українська громада Мельборну прощалася з інж.Мирославом Болюхом. Той міцний «дідок» глянув уважно мені в очі, міцно потиснув мою правицю й швидко почимчикував до церкви, був одягнений по-спортивному. Мене подивувало його міцне рукостискання, хоча на вигляд йому було, на перший погляд, трохи за сімдесят. Розмови у нас тоді не відбулося, бо він невідомий швидко «розчинився» у юрбі тамтешніх українців, що прийшли на панахиду. Ввечері, гортаючи «Енциклопедію української діаспори», на літеру «Г» я зауважив ґасло «Габелко Федір Павлович, 1918 р.н., .. народився у селі Березоточа на Полтавщині…». Згодом у панства Москалюків, де я тоді замешкав, при вечері у розмові з головою родини паном Антоном Ґралюком довідався, що Федір Габелко був сьогодні в церкві.

Йому має бути дев’яносто чотири роки?!.., – щиро здивувався я. – А таких літніх людей я при церкві не зауважив?
Був-був…, – відповів Антон Іванович і додав, – цікавий чоловік, козак…

Пізніше до Федора Павловича потелефонувала Оля Москалюк й домовилася про мою зустріч з ним у нього вдома. Виявилось, що мешкав він в ошатному будинку, на той час окремо від своєї дружини і у свої 94 роки… видавав циклостилевий часопис «Прозріння», послуговувався чудовою літературною українською мовою, добре володів копм’ютером, не цурався Інтернет-у і… самостійно керував власним автом. А ще Федір Павлович був в курсі усіх подій в Україні, щиро радів моєму візиту до нього, міцно обняв мене, мов рідного, ми розцілувались.

Пильно дивлячись мені в очі, він тихо промовив:

Ніколи б не подумав, що зустріну тут свого земляка з Лохвиці. Я у Лохвиці працював, у Народному будинку, до війни був кіномеханіком у селі Васильки.

Відразу ж розповів він мені випадок: за якийсь час до початку німецько-совєцької війни йому довелося побувати у селі Васильках на Лохвиччині. Каже, що пам’ятає усе досить добре, особливо пригадав, як одна дебела рудувата молодиця, за походженням – московка, коли її привезли до Васильків на поселення була дуже знервована, кричала на тих, хто її супроводжував, мовляв:

Нам гаварілі при пасєлєніі, што тут парядок, дарогі, всьо благоустроєно, а тут – грязь беспросвєтная.

Коли ж мій приятель Іван Москалюк поїхав до своєї мами, ми з паном Габелком залишились вдвох, й довго-довго говорили наодинці. А розмовляв Федір Павлович так, що здавалось ніби й не покидав свій рідний край Полтавщину на довгі десятки років поневіряння по чужинах. І завжди пильно дивився мені в очі. Може, бачив у моїй особі якогось… підмосковського КҐБ-іста? Хтозна?! Але під час нашої другої зустрічі і передачі ним своїх документів його підозри, думаю, остаточно розвіялися.

Хоча й під час першого мого візиту він говорив довго, арґументовано, детально, згадуючи точні назви місцевостей, прізвища, номера полків та з’єднань у лихолітті початку війни, німецькі, швейцарські та чеські назви місцевостей та імена. Я був щиро здивований і захоплений ним!

Як виявилось, народився Федір Габелко 1 березня 1918 року в селі Садчіков Затобольського району Кустанайської області у Казахстані в родині засуджених і висланих царатом в 1905 році в сім’ї Явдохи і Павла Габелків, які відбували покарання відбували в поміщика Садчікова. Після відбуття покарання його батько розбудував своє господарство. У 1924 році, коли совєцька влада хотіла арештувати батька Федора – Павла, той мусив втекти. Все ж згодом, у 1926 році, Совіти конфіскували господарство Габелків, а в їхній хаті відкрили школу. Мама, сестра й Федір замешкали в хаті старшої сестри Солохи, брат працював на побудові Челябінського тракторного заводу. Федір Павлович згадував, що в 1929-1930 роках влада дуже пограбувала місцеве населення, найбільше киргизів, в них забрали всю худобу. Зернових культур ці кочовики не мали, більше як 50 відсотків в час лютої зими померли голодовою смертю. Коли малий Федір був в 4-му класі, влада вирішила вивезти його разом з родиною до Сибіру, але нагодився брат Петро і забрав їх до промислового Челябінська. Звідтіля батько Павло, віднайшовши родину, забрав її з собою і всі разом Габелки виїхали на Кубань, де батько знайшов працю на рибному промислі Крива Коса. Там українській родині бракувало помешкання, мешкали вони в тимчасовій дощаній прибудові. І ось у 1931 році батько Федора з родиною після довгих поневірянь вирішив, насмілився повернутись на Батьківщину в хутір Гуляївка (що був, як казав пан Федір, Гуляй-городом в II столітті), як бувший засудженим московським царатом, а не розкуркулений в Садчікові, де батькові дали працю лісника і забезпечили житлом. Федора у селі Березоточа прийняли в 5-ий клас навчання. Федір Павлович добре пам’ятає, що під час Голодомору 1932-1933 років батько спасав їх та їхніх родичів, ловлячи рибу в річках Сули та Удая та їхніх заплавах. Але Совіти вони всюди Совіти: школярів-піонерів, на хуторі Гуляївка із прилеглою Бабівкою, аґенти бригад хлібоздачі зобов’язували дітей після школи виконувати функцію посильних. Хлопчаки й дівчатка бачили, як вони мучили хуторян, вимагаючи здачі державі хліба, як вони пиячили, жерли, залишки віддавали дітям. Багато ровесників Федора померли, цілі родини повимирали. Ось, наприклад, згадував тоді Федір Павлович: Гапка Гицал з сином задушила приймака і почала з нього варити м’ясо, за цей канібалізм, людожерство совєцька влада її навіть не покарала, але вона сама себе карала: ходила босоніж в люту зиму 15-20 градусів морозу… Це закарбувалося в пам’яті підлітка назавжди. У 1934 році, по закінченню 7-и класів Федір Габелко вступив на Робфак (робітничий факультет) при 4-й річному Лубенському педінституті, а 1938 року він вступив на Хіміко-біологічний факультет. При наборі студентів 1938-1939 навчального року несподівано серед вступників виявився студент із села Садчіков, такий собі Стадниченко, який міг багато розповісти. Аби уникнути переслідувань Федір мусив кидати навчання, боячись, що Стадниченко викриє його, бо ж він був сином українського «багача», що втік із Садчікова. Якраз в цей період по наказу большевицького Кремля почалась ліквідація хуторів. Федір повернувся вже в Суху Солоницю, колгосп «Комунар», куди переселили хуторян-гуляївців й отримав працю рахівника та був завідуючим місцевого клубу.

Восени 1938 року при Совєті народних комісарів СССР було на теренах Союзу зорганізовано дев’ять дворічних Кіноінститутів, один з яких у місті Харкові був український, доповнений із студентами АР Молдавії. Класи навчання були в будинку ВУЦВКу та готелі Тевелів, а адміністративне керівництво на проспекті Сталіна. Цей інститут був добре забезпечений, бо студенти готувались до проведення большевицької пропаґанди.

В 1940 році Федора Габелка призвали лав Красной арміі (РСЧА). Там всіх, хто мав середню й вищу освіту, зобов’язали закінчити 9-місячну школу запасу середнього командного складу («комсостава», як тоді казали). По закінченню цього курсу відбулося призначення по дивізіонах та батареях полку.

У своєму листі під наголовком «За кого проливали кров українці у Другій світовій війні?» майже десять років тому Федір Павлович схвильовано писав: «…Дорогі брати, ветерани окупаційного війська! До вас звертається вояк 135-го полку АРГК 122 мм Красної армії, учасник бойових дій під Равою-Руською і Львовом Федір Габелко. Народився я в Казахстані в українській родині, тепер живу в Австралії. Мені вже пішов 88-й. Багато років болить серце, що мої однополчани і вояки-українці інших частин Красної армії, не зрозуміли, за кого проливали кров. Скільки наших кровних братів пішло з життя, так і не збагнувши, що захищали вони не волю Україну, а московську варварську імперію, яка духовно і фізично нищила нашу Батьківщину. Правда проста: ми воювали проти ворогів Москви і, боронячи своє життя, разом з тим захищали владу московського окупанта. За Україну воювала лише Українська повстанська армія, яку досі не визнала жодна українська влада. Настав час прозріти і сказати московським окупантам: «Геть з України!». Українці тепер мають свою державу, тож долю свою вирішуватимуть самі. Ми були, ми є і ми будемо!..».

Друга світова війни для Ф.Габелка скінчилась в середині 1945-го року і прийшла американська окупаційна влада. З сумом і жалем згадував Федір Павлович про «остарбайтерів», як «…людей із поневолених народів московською комуністичною владою не бажали повертатись «на родіну», вони гуртувались групами. Військова влада США давала їм місце замешкати у військових казармах, в таборах для переміщених осіб Ді-Пі. В м.Реґензбурзі першими пішли просити в казармах місце для українців отець Гнатишин, інж.Тромса, І.Малетич, перекладачем був Руснак. Нам призначили місце. Моя сестра тоді працювала в місті Гановер. Я вирішив поїхати та її забрати до Реґензбурґу, щоб надалі бути разом. Але я запізнився, її вивезли до СРСР. Мене зустріла поліція англійська, німецька і представник СССР. НКВД-ист переконав поліцаїв англійця і німця, що я маю фальшиві документи і, що я є громадянин СССР. І вони повірили. Відвезли в збірний табір для «граждан СССР», а через пару днів англійськими грузовиками сотні таких як я привезли в Чехію в місто Будвайс, в якому був величезний табір, розділений на декілька секцій. Людей не вивозили, бо партизани ще підривали ешелони. Люди Були зовні брудні, їх заїдали воші, турбували шкірні хвороби, а харчування було гіршим, як у концтаборі Мозах. Побачивши, що огорожа й дроти є в один ряд, я вирішив звідтіля втекти. За туалетною ямою згори рудникова вода зробила землю м’якою. Я вигріб землю і під дротами проліз назовні. На протязі тижня я дійшов до міста Пасау у Німеччині. Тут відбулось багато, і то дуже серйозних, пригод. З Пасау приїхав в Реґензбурґ до села Мозґам до того ж фермера, у якого я раніше працював. Фермер пропонував мені залишитись в нього як прибраний син, бо син, напевно, загинув на німецько-совєцькому фронті, жодних вісток про нього не було. А якщо ж повернувся б, то ми вирішимо цю життєву проблему, щоб я міг нормально жити. З цього часу я включився в українське життя, хоч замешкував у бауера...». «Відомо, що на чужині в таборах переміщених осіб, – продовжував Федір Павлович, – група старих українських еміґрантів вирішили видавати газету «Слово», до редакції якої входили С.Довгаль, Є.Маланюк, Самусь, Зозуля, В.Карен був в адміністрації, а я займався експедицією. Це був перший часопис еміґрації по Другій світовій війні. Коли вже із Ді-Пі-таборів стали наші еміґранти від’їжджати в заокеанські країни, спершу було засновано книжкове видавництво «Універсальна бібліотека» дирекція якої складалась із складалась таких осіб: Самусь, В.Карен, І.Малетич, М.Зінченко, а коли і ця дирекція виїжджала, то я заснував видавництво «Дніпро», де друкувались національно-патріотичні твори та переклади англійських письменників. В той час УПА-Захід (Панелик, Грабик та ін.) перейшли кордон Західної Німеччини. В табір їх не приймали через брак відповідних документів. Тоді я, маючи добрі зв’язки з Біґімайстром, виробляв їм всім необхідні німецькі документи, щоб їх таки прийняли в табори ДіПі. В імені УПівців зі мною контрактувавсь інж.Закалюжний. Я ж виготовляв, документи тим, хто звертався, або кого виключили з ДіПі-табора…».

Федір Павлович Габелко є завзятим українським козаком й талановитим малярем. А тих, хто володіє хистом художника, від визнаних майстрів пензля до малярів-аматорів, знають, як «Отче наш»: щоби отримати на полотні, картині, на акварельному малюнку-пейзажі колір травневого лісу чи поля, слід змішати на мольберті дві фарби – сонячну і небесну. «…Пан Федір – козак вільний, – писали про нього українські реєстрові козаки, – Чи думав-гадав у своїй уже далекій юності українець із козацько-полтавського роду Федір Габелко, для якого у життєвих і творчих прагненнях провідними були два кольори – синій (неба, джерельної води) і жовтий (сонця, стиглого хліба), що доля на довгі десятиліття пов’яже його з далеким від рідної Батьківщини Зеленим континентом – Австралією… Усе зроблене Федором Габелком тут на національних теренах важко перерахувати. В Аделаїді видавав церковно-громадський журнал «Наш голос», налагодив театральну діяльність, поставивши на аматорській сцені твір відомого українського письменника І.Багряного «Розгром». Під його безпосереднім керівництвом плідно працювали музична, драматична, хореографічна студії. Був засновником Товариства сприяння Українській Національній Раді, яка діє в Аделаїді і сьогодні. У Мельборні, куди згодом переїхав, ініціював створення театру імені Л.Курбаса, поставив п’єси «Украдене щастя», «Ой, не ходи, Грицю», «Маруся Богуславка» та інші. У столиці Канберрі заснував українсько-австралійське товариство імені М.Лисенка, упродовж десятиліття видавав журнали «Основа» та «Голос громади», популяризуючи українську культуру серед австралійців, організував мистецьке об’єднання Вікторії, став ініціатором створення Товариства українських театралів. Був активним членом місцевих товариств українського козацтва, вступив до Леґіону імені С.Петлюри.

Разом зі своєю вірною супутницею по житті співачкою Філонілою Василівною Габелко за понад шістдесят років подружнього життя провів безліч заходів на культурно-мистецькій ниві. Уже в такому поважному віці Федір Павлович продовжує займатися журналістською, літературною роботою. Активно друкується в українській періодиці Австралії, пише гумористичні твори, мистецтвознавчі статті, замітки на громадсько-політичну тематику. За плідну працю на ниві культури Ф.П.Габелко нагороджений грамотою федерального міністерства еміґрації Австралії. І нині він веде активне листування з українцями у світах, із провідними видавництвами на своїй Батьківщині. Його листи читає керівництво країни, української церкви. Так, під час перебування в Україні мав змістовну розмову зі Святійшим патріархом УПЦ КП Філаретом. А ще, як пішов на пенсію, Федір Павлович повернувся до свого улюбленого малярства. Сьогодні його прізвище відоме не лише землякам в Україні, а й у світі, адже він є автором таких широковідомих, майстерно, з душею зроблених портретів великих українців Тараса Шевченка, Симона Петлюри, чудових пейзажних картин, акварелей, у палітрі яких домінують два провідні кольори авторської долі – синій і жовтий. Так, наш земляк продовжує плідно жити й працювати на Зеленому континенті…».

Та чи не найдорожче дітище Федора Павловича – його альманах «Прозріння», що уже не перший рік виходить у Австралії під його редакторською орудою й має широке тематичне розмаїття. Ось тримаю в руках одне із чисел журналу, який відкривається передовицею редактора «На сповідь до Тараса», написаною до річниці перепоховання Великого Кобзаря на Чернечій горі. До Дня соборності України вміщено звернення «Народе український!» голови Директорії, головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри, датоване 22 січня 1923 року. Воно не втрачає своєї державотворчої актуальності і насьогодні. Допис «По дорозі по кривавій нам іти у світ?» – присвячений черговій річниці героїчної трагедії під Крутами. У часописі можна ознайомитися з матеріалами, підписаними сучасними громадсько-політичними діячами, церковними поводирями, письменниками України. Не оминає журнал «Прозріння» й питань із нашої історії, зокрема українського козацтва. Так, у згаданому номері під спеціальною і гарно художньо оформленою рубрикою «Українське козацтво» вміщено чотири відповідні темі матеріали.

…У своєму електронному (!) листі до мене від 15 лютого 2016 року 98-літній український редактор, маляр й патріот Федір Павлович Габелко писав з Мельборну до Лохвиці: «…Заповіти Тараса Шевченка нашого пророка, поета, ідейно-нацонального мислителя, є длня нас, як ідейно-національний і сутодержавний дороговказ. – А чи ми керуємось ними? Порівняльно можна сказати, що вчення Ісуса і заповіти Кобзаря – Тараса, роблять людину – людиною, – це переграда, яка стоїть в обороні нашої та світової правди, добра, братолюбія-гуманізму. Для нашого сьогодення, це – національно-ідейна філософія для врятування української спільноти від отих націонал-шовіністичних теорій та планів державно-політичних і духовно імперських поневолень. Порівняльно можна сказати, що після десятилітніх перебування Ісуса в Індії та Тібетських Лам, він повернувся на Батьківщину і голосив, що він прийшов для спасіння людства від існуючої деспотичної влади, як державної так і духовної в ті часи. Тарас Шевченко прийшов, щоб збудить отих зіґнорованих рабів, приспаних московсько-державним і духовним космополітизмом, він палким словом – творчістю, своїми заповідями просвічував нам шлях до волі:

«…Моліться Богові одному,
Моліться правді на землі,
А більш на землі нікому,
Не поклонітесь…»

І далі:

«…Свою Україну любіть,

Любіть її….

Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть...»

В своєму посланні поет звертається до мертвих, щоб ми не забували наших славних предків ще із часіи Трипільської культури. Людство ще не оцінило цивілізаційної ролі Трипільської культури, яка була локомотивом історії протягом 3-х тисячоліть, починаючи приблизно 5000 років до Ісуса Христа… До живих, щоб пізнали правдиву історію Руси-України, яка від нас була відібрана, частину присвоїли собі окупанти, а частину закопали в секретну яму злодійних дій. До ненароджених, щоб ми витягли із прокляття вс історичні, науково стверджені теми нашої історії та національні цінності й передали нашим поколінням, щоб вони усвідомили, що:

«…Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього!,..»

Не треба українцям також забувати, що:

«Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!…

А москалі і світ Божий

В путо закували!…»

Як Ісус, так і Тарас жили звичайним мирським життям, борючись за Божу справедливість, вони усвідомлювали свє призначення знаючи, що тільки прозріння народу здатне врятувати Світ. «Обніміть, брати мої…», – благав нас, українців, Тарас. А чи ми обімаємося Якби ж то: «Вдові убогій поможіте, не осудіте сироти..».. Помагаємо? Не засуджуємо? «Учи неложними устами сказати правду». Учимо? Не оббріхуємо на за мовлення? Хоч би таких постатей як В.Чорновіл, Л.Лукяненко, або ж духовних постатей – митр.Липківського, митр.Шептицького, митр.Сліпого… А чи наші державні керівники 4-х каденцій з рамен уряду вшанувалих цих, нам святих постатей…А чи подбали про повернення нашої історії в шкільних підручниках, в ЗМІ? Причина, мовляв, брак фондів. А на оті плакати передвиборчої компанії та підкупи витрачаються величезні суми?! Ще й досі існує недоумкуватість, фальшування нашої історії і усх національних цінностей українського тубільного народу із часів мізинскої культури й до сьогодення. Не поборовши цього зла, ми й надалі зазнаватимемо всіляких невдач. Світогляди Шевченкової душі були такі всеобнімаючі й милі, що справді обіймали світ: від в’юнищанської Мар’яни до мученика праведного Гуса, від молдованина до фіна, від киргизів убогих до фортеці волі – Кавказу.

Замислені Тарасом листи, це Святе Письмо для українського народу, вироблені заповіді в оздобі найсвітлішої мови, з урахуванням українського історизму у тих українських умовах, українського менталітету, прагнень, які стояли за часів життя Поета, які на сьогодення в нашій Українській унітарній незалежній державі не досягли ідейно-національної цінності. Якщо людство на своїх тисячолітніх періодах зазнавало і зазнає тепер стільки поневірянь, воєн, війною спричинених переселень, голодоморів з метою винищення української тубільної нації московським націонал-шовіністичним імперіалізмом, то все це є світове відступництво від гуманітарних законів, Божої правди і відсутності братолюбства – це і є вияв людської духовної недосконалості. Тут і наша біда, що оте малоросійство, яке не може усвідомити сутності отих святих заповітів Пророка, що за них – душоубогих страждав і поневірявся на чужині. Поет писав:

«…Що я —
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю,
А за що, єй-богу, не знаю!
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку…»

Основним ліком всього цьому, ми – українці в еміґрації сущі, що налічується понад 15-ть мільйонів, зобов’язані вимагати від теперішнього Президента, голови Уряду, членів ВРУ і патріотичної еліти, щоб вони урахували терміни антиукраїнізації 300-70-25 років царями, вождями, президентами й запровадять заходи із рамени уряду хоча б 5 років українізацію, подібної біля 2-х років впроваджуваної Скрипником за часів московсько-комуністичної варварської окупаційної системи, за що він поплатився своїм життям. Це стане ідейно-національним ліком для набуття ідейно-національного менталітету, усвідомлення ідейно-національної сутності – стати ідейно свідомим українцем, це стане запорукою, що під час виборів, українці голосуватимуть за українців і за українізованих представників, а не за представників московської аґентури, бувших українофобів з рамен ПР та КПУ, які на сьогодення згуртовані в так званій «опозиції», замість того, щоб за свої злочини сидіть за ґратами.

Щоб осягнути Божої справедливості Тарас Шевченко нам радить:

«…Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!..»

А ось і зовсім нещодавно, 15 лютого 2016 року, 98-річний український редактор Федір Павлович Габелко писав до мене у Лохвицю із далекого Мельборну: «…Пане Панченко, я не належу до професійних публіцистів і мої заклики відносно отих комітетів Мови, запропонувати урядові провести українізацію з рамен Міністерства освіти Це Ви й такі, як Ви – наша еліта повинна розпочати цю акцію. Я вже не вперше писав і пишу до депутатів – все мовчать…».

«…Господи, дай мені прозріти, — ці слова були сказані сліпцем, що звернувся до Бога. Який крик, яке благання?! Скільки болю треба було вкласти в ці слова, з яким сердечним рухом вони були сказані з глибини змученої душі?! Навіщо ж цей крик, такий болісний, був увічнений в святому Євангелії? Нам, які живуть на землі, сповненій всякого роду скорботою, вельми відрадно чути, як брати наші отримують полегшення від злиднів, і не тільки відрадно, але й повчально. Крик єрихонського сліпця перестав бути особистим благанням, він став молитовним благанням кожної скорботної, зневіреної душі. Велике нещастя бути сліпцем, ще страшніше — осліпнути духовно...».

Бо, як мовилось колись:

«…Зійшлись [поети] над морем в вечір цей

І довго й жадібно вдивлялись

У буревісну далечінь,

Неначе в блискавках прозрінь

Їм дальні роки розкривались…».

Тож вітаємо із теренів північної Полтавщини зі славним 98-річчям Федора Павловича Габелка, українського патріота-рекордсмена, який замешкав в Австралії, і який у свої славні дев’яносто вісім літ несе нам, українцям, «блискавки прозрінь» та надихає нас своїм патріотизмом, життєвою позицією, чудовою письменницькою й малярською та натхненною редакторською працею та не дає багатьом із нас «осліпнути духовно! – Многая Літа, дорогий земляче!