Цього місяця представляємо ще один цікавий експонат із фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – скриньку дерев’яну ручної роботи, виготовлену Любомиром-Осипом Пеленським у концтаборі в Караганді 1954 року. Представлення цього предмета є даниною пам’яті одному з багатьох українських патріотів, на долю яких випали важкі випробування тюрмами і таборами окупантів. Саме у травні 23 роки тому Л. Пеленського не стало.
Скриньку принесла до музею донька Л. Пеленського Богдана Фуртак (Пеленська). Їхня сім’я хотіла, щоб ця дорога для них сімейна пам’ятка зберігалася саме в цьому місці. Адже на початку 1950-х років Л. Пеленський перебував під час слідства у тюрмі «на Лонцького». Додаткової цінності додає «тематичність» скриньки – виготовлена політв’язнем у радянському таборі в Караганді.
Дерев’яна скринька ручної роботи, розміри якої 7×23,5×5,8 см, прикрашена вирізьбленими квітами на накривці та бокових стінках. На верхній деці зроблено отвір, закритий ще однією накривкою, на якій за допомогою різьблення зображено карагандинський табір, де впродовж шести років карався Л. Пеленський. Скринька, якій уже понад 60 років, збереглася в ідеальному стані і є пам’яткою людської незламності. Адже навіть у вкрай несприятливих табірних умовах людина енергійна та діяльна продовжувала наполегливу працю, мала потребу самовираження у творчості.
Любомир-Осип Пеленський (8.09.1914 – 10.05.1993) – громадський діяч, член ОУН (з 1929 року), багатолітній в’язень польських та радянських таборів.
Народився в. с.Бандрів у змішаній сім’ї: батько – українець Дмитро Пеленський, управитель школи; мати – полька Анна Овчаж, учителька. Діти – Любомир-Осип та молодша сестра Марія-Єлизавета виховувалися українцями.
Після виходу батька на пенсію, сім’я переїхала до Перемишля, де Любомир навчався в чоловічій українській гімназії. Під час навчання вступив до «Пласту». Від 1929 року став членом ОУН, згодом став провідником ОУН у Варшаві. У 1933 році поступив на юридичний факультет Варшавського університету.
Після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького у 1934 році, як один з організаторів, був арештований і запроторений до табору Береза Картузька. За відсутності вагомих доказів у 1935 році звільнений та продовжив навчання в університеті.
Вдруге арештований 1939 року в справі замаху на Б. Пєрацького і утримувався у львівській тюрмі, відомій як «Бригідки», де перебував до вересня того ж року, тобто до початку Другої світової війни.
Арешт та початок війни перешкодили завершити навчання, диплом Варшавського університету так і не отримав. Усі документи згоріли під час Варшавського повстання. Однак не полишав надію стати юристом і завершив навчання уже в 1960-х роках в радянському Львівському університеті.
Ще до другого арешту одружився з Оксаною Степурою, яка теж навчалася на історичному факультеті Варшавського університету та очолювала жіночу сітку ОУН у Варшаві. Однак їх історія була трагічно коротка. Оксана загинула на Волині у вересні 1939 року в бою з поляками як командир похідного загону.
Під час нацистської окупації Л. Пеленський працював у створеному Володимиром Кубійовичем Українському Допомоговому Комітеті. 1942 року одружився з учителькою Катериною Цебенко, з якою народили двох дітей – доньку Богдану (1943) та сина Олександра (1946). У 1945 році їх дім у Перемишлі був нещадно пограбований бойовиками Армії Крайової, а самі вони переселені до Львова.
Утретє арештований навесні 1950 року за співпрацю з ОУН. Довший час перебував у тюрмі «на Лонцького», потім – у Золочівському пересильному пункті, звідки відправлений до Карагандинських таборів. Його молодша сестра Марія за участь у підпіллі теж була арештована і відправлена до Воркути. Великою підтримкою (моральною та матеріальною) та опорою для них обох стала Любомирова дружина Катерина, на плечі якої лягло виховання і утримання двох маленьких дітей в тяжкі повоєнні роки.
До Львова повернувся 1957 року. Працював фотографом, згодом юристконсультантом на львівському заводі «Кінескоп». Однак, колишньому учаснику українського підпілля легше було знайти роботу за фахом та спокійне життя за межами України. Тому адвокатською діяльністю займався у Челябінській області Росії та Молдавській РСР. Після виходу на пенсію 1974 року замешкав в Одеській області. До Львова повернувся лише після демократичних зрушень 1990 року. Провадив активну громадську діяльність.
—
