Про цю мистецьку подію з великим запізненням, лише наприкінці червня, повідомив Національний центр Олександра Довженка. Кінопоказ же тривав у кінотеатрах міста Мельбурн з 17 червня по 1 липня.
Програма складалася з шести картин, які були створені одеським режисером у різний час і досить широко представляють масштаб творчості Муратової. Австралійські глядачі мали змогу познайомитися з такими стрічками: «Короткі зустрічі» (1967), «Довгі проводи» (1971), «Пізнаючи білий світ» (1978), «Астенічний синдром» (1989), «Настроювач» (2004) і «Вічне повернення» (2012).
Синематека міста Мельбурн у своєму повідомленні під заголовком «Непохитна гласність: зухвалий і химерний світ Кіри Муратової» написала: «Творчість Муратової була майже невідомою за межами Радянського Союзу до 1987 року, коли з приходом гласності її стрічки були зняті з полиць цензорів і отримали визнання на кінофестивалях. Самобутнє, незалежне, унікальне бачення Муратової є безкомпромісним». Картини, представлені в рамках ретроспективи, дали змогу простежити розвиток естетики робіт Муратової, починаючи від її «провінційних мелодрам» до шедевру «Астенічний синдром» і останнього на сьогодні фільму «Вічне повернення».
З точки зору синематеки Мельбурну, Муратова подає нецензуроване, часто нігілістичне бачення буденного життя з усім його потворством і жорстокістю. Відмовляючись від кінематографічних догм і користуючись експериментальними техніками, як наприклад акцентування розбитих на шматки сюжетних ліній з абсурдною поведінкою персонажів і дивними монтажами, Муратова не дозволяє аудиторії бути пасивною.
Українські шанувальники кіно знають Кіру Муратову як унікального режисера. Її творчість завжди стояла осібно, ніби все створене нею призначалося для якогось обраного кола людей. Вона нікуди не вписувалася: ні в Одеську кіностудію, ні в московський ВДІК, ні в західну тусовку, яка свого часу звеличувала її. За словами Муратової, у неї є певна манія величі, але при цьому вона почувається маргінальною фігурою.
Сергій Горицвіт
