Пройшов майже рік з фатального бою. Сьогодні Віталій Григор’єв http://www.peoplesproject.com/vitalij-37-rokiv-likuvannya-trivaye/ вже вдома, чекає на свій час наново навчатись ходити.
Віталій намагався лікуватись в різних клініках, всюди ставили діагноз “ампутація обох ніг”. Він відчував власні ноги живими, на операцію згоди не дав. Дивом дізнався про клініку Ilаya і про сучасну біотехнологію збереження кінцівок напередодні операції по ампутації.
За допомогою небайдужих людей, вдалось зібрати левову частку коштів на лікування. Сучасною біотехнологічною методикою http://www.peoplesproject.com/biotech/ оби дві ноги вдалось врятувати.
По словам Віталія, державні лікарні намагаються не віддавати своїх хворих військових, щоб приховати свої недоліки. Поранених приходиться майже виривати з чіпких обіймів недосвідчених лікарів. Багато бійців навіть не знають про сучасні методи лікування. Нашій медицині набагато простіше ампутувати кінцівку, ніж намагатись вилікувати її…
Мужність Віталія вражає і підкорює водночас. З тим напором, з яким він зараз справляється зі своєю хворобою, півтори роки тому йшов захищати батьківщину:
“Я – доброволець. І всі, хто служив в 6 роті 2 батальйону 93 ї бригади – всі вихідці з батальйону “Донбас”. Нас 150 чоловік перейшли. З нас була зроблена рота добровольців.”
В січні 2015 під час штурму ДАП, бійці намагались здійснити прорив. Перед батальйоном стояла задача – захопити монастир, на той момент він був укріпрайоном. Терористи зміцнились досить добре, користуючись перемир’ям. Розвідка 93ї бригади неодноразово звертала на це увагу. За місяць до штурму бійці повідомили генштаб об укріпрайоні, але Муженко узяв на себе відповідальність стосовно штурму.
Доброволець розказав нам про запеклий бій, в якому він майже втратив ноги, про рокові помилки керівництва і про навмисне замовчування лікарями державних лікарень інформації о біотехнології:
“Коли ми підійшли – на нас чекали. За весь час існування аеропорту, це мабуть був найзапекліший бій. Вони розуміли, що ми йдемо на прорив, тому кинули всі свої сили, щоб не дати нам цього зробити. Був щільний мінометний обстріл, працювали снайпери з їх боку. А в нас були недосвідчені хлопці на танках… З 10 танків – 2 залишилось, інші – розвернулись і пішли.
Прикриття артою не було. Хлопці йшли на штурм. Зв’язку не було ні з ким, глушили. Коли була перша спроба піти на штурм (під прикриттям єдиного БМП) поряд зі мною розірвався снаряд. 12 чоловік накрило. Це теж була помилка командування, не можна було так збиратись. Але наказ – йти всім.
Поранений, я спробував відповзти назад. Хлопці надали допомогу. Потім – другий мінометний обстріл. Нас прикрили тілами багато хлопців, але й це було безглуздо, бо були поранені МИ, а не вони, треба було нами прикриватись. Закинули нас на БМП, відвезли на медіа станцію. Туди звезли всіх поранених. Терористи про це знали – бачили нас, й почали накривати станцію..
Нас повезли далі, до парамедиків Правого сектору, дівчата надали допомогу… Далі вже всіх розвели по різних лікарнях…”
