“Mens Rea” це злочинний намір, переважно необхідний склад будь якого злочину “corpus delictus”, а тим більше найсуворішого злочину-Геноциду. Доказ існування цього складу вимагає будь який кримінальний суд. Цей склад є частиною Конвенції ООН про запобігання і покарання злочину геноциду, і очевидно вимогою Міжнародного кримінального суду у Гаазі. Одначе цей суд, як і інші суди, які повстали після скоєння злочину, не розглядають злочини історії, тобто ті, які були скоєні до формлення суду.
Але для історії, тим не менше, є злочини минулого для осуду громадською оцінкою, а тим більше, такі серйозні злочини як геноциди. Приймім до відома, що за останніх 100 років проти українського народу можна говорити про три геноциди по хронологічній черзі: “Голодомор”, що розпочався і підготовлявся у 1932 році, Акція “Вісла” на етнографічних українських землях 1947 року у Польщі, і сучасний геноцид Москви, який продовжується. Це просто трагічна історія нашого народу протягом менше ста років.
Важливим для окреслення геноциду – це встановлення злочинного наміру посередньо або безпосередньо. Треба усвідомити, що безпосередній злочинний намір дуже важко встановити, бо це залежить від проголошення перед свідками, написання заяви або документу, зокрема, коли йде мова про злочин історичного характеру. Злочинці переважно діють скрито і не проголошують намірів. Намір дуже часто визначається обставинами.
При цьому треба мати на увазі: дуже важливі теми кримінального права не тільки в історичній площині, але зокрема як це проявляється у Міжнародному кримінальному суді сьогодні, бо це може стати більше ніж академічною темою. Цей суд став діючим у 2002 році. Росія підписала Римський договір з 1998 року, який створив суд, але пізніше відтягнула свій підпис. Україна підписала, хоч ще не ратифікувала, але не відтягнула свого підпису. Тобто, злочин який відбувається на території України підлягає МКС. Одначе судочинство діє повільно, хоча над головою Путіна вже зареєстровано акт арешту за злочин проти дітей України.
Міжнародний кримінальний суд розглядає чотири роди злочинів: агресію, воєнний злочин, злочин проти людства та геноцид, між ними найсуворіший це Геноцид. Одначе розглядається не у історичному понятті, а у кримінальному, тобто для осудження та покарання. При цьому розгляд та осудження відбувається тільки по відношенні до особи, а не держави.
Це, очевидно, становить неможливість розгляду судом попереднього. У вище наведених геноцидах МКС може мати відношення тільки до сучасного геноциду в Україні і підсудними можуть бути Путін, Лавров, Кіріл чи будь який солдат чи старшина, але не Москва. Очевидно, що є ще Конвенція ООН про запобігання і покарання злочину Геноциду але ні Голодомор, ні Акція “Вісла” не можуть розглядатися оскільки вони відбулися до Конвенції.
Конвенція накладає обов’язок на держави члени ООН діяти, щоби запобігати геноциду, але тому, що захистом і безпекою у світі займається Рада Безпеки ООН, де Росія має право вето, тут зачароване коло. Тому важливим є також вдаватися до ще одного чинника окрім ООН, МКС, а це суд громадської, а то й глобальної оцінки. Власне про це можна і треба говорити предметно, бо держави суверени діють чи розглядають такі теми тільки коли їм це вигідно політично або під певним примусом.
Коли бракує написаного чи проголошеного наміру, бодай посередні докази складу злочинного наміру конечні для встановлення злочину геноциду. Прикладом проголошеного яскравого безпосереднього доказу проявляється в Акції “Вісла”. Є документ з 16 квітня 1947 році з Варшави під заголовком Проєкт організації операції “Схід” підготовлений Міністерством національної оборони та Міністерством громадської безпеки з приміткою “цілком таємно”, де написане завдання: “Остаточне вирішення української проблеми у Польщі.” Далі слідують п’ять точок, які вказують, як ця операції має виглядати. І влада по сценарію виконала Акцію. Сьогодні Польща — наш союзник, і це питання відповідальності, та може і відшкодування, відкладене.
Злочинний намір чинити геноцид проявляється в більшості посередньо з таких заходів чи проголошення: знецінення групи як не нації, обвинувачення групи за міфічні злочини, дегуманізації (денацифікація) групи, вказання групи як небезпеки для людства, підготовка власного населення до злочину пропагандою і дезінформацією, масові вбивства зокрема мирного населення, специфічні напади на сховища, гуманітарні коридори, бомбардування замешканих околиць, специфічне знищення інфраструктурних засобів та послуг, конечних для життя, напади на шпиталі, клініки, дитячі будинки, ґвалтування, насильне переселення.
Коли глянути на матеріали щодо Голодомору 1932-33, безпосереднього документу проголошення геноциду мабуть немає. До речі радянська влада діяла дуже засекречено, а сам Сталін мав психоз параної. У нього усе засекречувалось. За ввесь час існування СРСР влада, преса заперечували геноцид. Таку саму постанову прийняла влада Російської Федерації, а зокрема Владімір Путін, її очільник від 2000 року.
Були Закон про п’ять колосків з 7 серпня 1932 року, лист Сталіна до Кагановича з 11 серпня 1932 року, та Декрет з 22 січня 1933 року про закриття границь України і Кубані, постанови від 14 і 15 грудня 1932 року за підписом Сталіна і Молотова про припинення українізації, зокрема, за межами України, що прирікало українців Кубані, Нижнього Подоння, Слобожанщини, Поволжя, Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу, Туркестану, Азербайджану, Білорусі на зникнення як нації, бо все українське заборонялося там. Також треба згадати сталінську телеграму від 1 січня 1933 року про вилучення продуктів у населення України за невиконання непосильних планів хлібоздачі.
Що Голодомор призначений для українців — немає сумніву, хоча немає документу про безпосередній намір Сталіна виконати геноцид проти українців чи українського селянства. Окрім цих документів саме число українських жертв від 7-10 мільйонів тоді коли всіх інших було один мільйон вказує посередньо, що був геноцид та він був спрямований проти українців.
З’явилася спільна постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомий у народі як закон «про п’ять колосків». Авторство постанови приписують особисто Сталіну. У листі Сталіна до Кагановича є такі слова “найголовніше тепер- Україна”. Кордони України та Кубані закрито, бо вони найгустіше населені українцями. Є закони, декрети, розпорядження разом з лаянням Сталіним всіх в Україні, включно навіть з речниками комуністичної партії. Тим не менше всі декрети та заходи становлять безперечний посередній документ цього наміру.
До речі подібно із “Голокостом”. У цьому випадку Гітлер і його соратники діяли з наміром геноциду. Вони навіть вказували нашити напис для кожного єврея. При кожній зупинці організували євреїв для розстрілу на самому початку свого вторгнення у Східну Європу. Вони навіть відбули конференцію 20 січня 1942 році у Ванзі з участю соратників Гітлера на чолі з Райнгардом Гайдрихом вказуючи на остаточне рішення, щодо євреїв, але немає одного документу за підписом фюрера, щоби знищити євреїв як націю.
Сучасний геноцид проти українців підносить також юридичні питання, хоча, безперечно, намір Путіна, його соратників Пєскова, Лаврова, Кіріла і навіть багатьох солдатів і їх матерів є доволі ясний. “Стерти українську націю з лиця землі”. Це злочинний геноцидний намір, висловлений безпосередньо Московською церквою, офіційними висловами Кремля особами та публікаціями.
Розстріл мирного населення зі зв’язаними руками — це доказ злочинного геноцидного наміру посередньо. Це може просто бути злочинний намір солдата чи солдатів. Одначе цілити ракетою на дитячий будинок може бути тільки проявом злочинного наміру того чи тих, які дають накази. У Росії остаточно тільки одна людина дає наказ. Це достеменний доказ злочинного наміру геноциду проти Владіміра Путіна, особи яка є об’єктом розслідування Міжнародним кримінальним судом, незважаючи чи Росія відтягнула свій підпис. Цей геноцид відбувається на території держави яка підписала договір і не відтягнула підпису.
Хоч рука МКС не спосібна діяти на території РФ, то вона забезпечує повну ізоляцію цього злочинця. Путін, Лавров, Кіріл не зможуть виїхати, а у випадку, якщо така держава як Китай, погодиться на його чи їх приїзд, вона ставить себе під осуд цілого світу і стає ізгоєм. Це передбачується з запланованим візитом Путіна до Ердогана який спосібний і проігнорувати рішення суду хоча Туреччина його підписала але не ратифікувала.
Сьогоднішній геноцид проти українського народу відбувається майже на екрані телевізора та інших засобів. Свідків та доказів доволі багато. Бездіяльність світового товариства, міжнародних інституцій, таких як МКС чи ООН чи ОБСЄ чи РЄ, не може бути оправданою. Осуд злочинців це не крик тільки української душі але вимога верховенства права і справедливості.
Дискусії щодо геноцидів у модерній добі, які передували Конвенції не є виключно академічними. Бо мораль хоча часто несуттєва у політиці та відносинах між суверенами, не зовсім мертва сьогодні.
Покарання за злочин минулих геноцидів проявилось лише у відношенню до німців та Німеччини, і навіть не щодо геноциду, а тільки воєнних злочинів. Осуд та кримінальне покарання поодиноких осіб відбулось через Нюрнберзький процес, а держава Німеччини під тиском прийняла на себе відповідальність і фінансове відшкодування, що у деяких випадках продовжується до сьогоднішніх днів.
Ледве чи РФ, Польща чи Туреччина коли будь погодяться на покарання у будь якій формі тим більше відшкодуванням. Залишається хіба тільки моральна сторінка, тобто визнання геноцидів державами чи міжнародними організація, наприклад таких як ООН. ООН щороку відзначує Голокост. Ізраїль вперто не визнає будь які інші геноциди окрім свого. Нікого не можна змусити бути гуманним.
Для України і українців одначе важливо, щоби якнайбільше число держав світу запізналися з Голодомором та визнали його геноцидом. Це моральний осуд, не покарання але мабуть відкриває віконце для запобігання майбутніх спроб чинити геноцид проти нашого народу. Конвенція називається “Конвенція про запобігання злочину геноциду й покарання за нього.” У реальній політиці, у якій ми живемо, цього повинно вистарчати.
Тому ми повинні не тільки до цього змагати, але і рівно ж як нація вшановувати пам’ять всіх наших жертв, а для цього треба просліджувати далі події 1932-33, наприклад, дуже важливо — це кількість наших жертв для пошанування, а також для кращого розуміння нашого сьогодення та майбуття. Ми ще не знаємо всього. Кількість жертв це не для встановлення геноциду по окресленні Конвенції, а для морального та історичного контексту. Хоч мораль, на жаль, не є великим компонентом у міжнародній політиці вона повинна бути передовим атрибутом для нас як людей.
Треба відкинути всі намагання так званих самоідентифікованих експертів встановлювати політичні рамці нашої праці, мовляв, давайте не будемо числити кількість наших жертв у час Голодомору бо не дай Боже, щоби ми не визначили цифру більше 6 мільйонів, що встановлено для єврейського Голокосту. Тому, кажуть наші псевдо-науковці, які ніколи не бачили радянського архіву, або бачили дуже мало, приймаймо цифру менше 4 мільйонів що було встановлено радянськими вислужниками ще з радянських часів. Відкиньмо цих експертів.
Ми не у конкуренції з будь якою нацією. Ми співчуваємо трагедіям усіх народів, а найбільше переживаємо долю свого власного. Тому обчислюємо наші жертви, щоби відповідно вшанувати пам’ять кожного, бо він чи вона кожен на це заслужили. А їх було за сучасними вказівками експертів яких я визнаю та шаную — 10 мільйонів.
Встановлення розміру злочину також вимірює звинувачення проти злочинців та є уроком для сьогодення та майбуття. Бо у нас так, хіба географічно, що вчорашні злочинці виявляються за національним походженням та культурі, як по натурі сьогоднішніми, та будуть, на жаль, якщо не буде чуда, і майбутніми.
Кількість жертв також дає зрозуміння як змінились наші області. Тобто голодом заморили наших селян на Донеччині та на їх місце завезли москалів. Це не політичні міркування, це основа геноциду. Подібно Козак Харків не міг збагнути усі перетворення. Це була столиця Радянської України. До речі інтелектуальна столиця навіть сьогодні. Тут стільки університетів. Уявіть собі як убити націю.
Це більш емоційна тема. Давайте просто будьмо науково поставлені. На території України і трохи поза нею, де жили українці, старались ту націю знищити. Вимордували аж 10 мільйонів. Але нація витримала. Цього вистарчає як для науки, так і для зрозуміння народом.
5 лютого 2024 року Аскольд С. Лозинський
