Відсвяткувала Україна свій чверть столітній ювілей. І це тішить, хоч війна засмутить будь-яке свято, а вона триває і надалі, стримуючи поступальний розвиток нашої держави. Але нині не про війну, а про загальмовану декомунізацію, що розпочалася з голосних заяв, а тепер тихенько сходить на маргінеси під виглядом нестачі грошей, неусвідомленої необхідності частини вузьколобих громадян та чиновників.
Я переглянув назви вулиць найбільших міст України і жахнувся від дрімучості і того, як ще далеко тут до українського поступу і українського духу!
Чинна влада багатьох міст, підспівуючи маргіналам, не спішить змінювати назви вулиць і прибирати пам’ятники – мегаліти, та знімати меморіальні таблиці одіозним суб’єктам.
Поки що успішно діє і п’ята колона, яка підбурює, залякує, обіцяє… І тому ідоли стоять, а вулиці красуються табличками старої назви. Я вже неодноразово писав про київську арку дружби, що стала символом старої епохи і красувалася на екранах телевізорів в часі військового параду на День Незалежності. Більшого анахронізму нема в цілій Європі! Уявімо собі, що десь в Парижі чи у Варшаві, стоїть арка дружби з великим німецьким народом періоду Другої світової війни, а біля неї у величавій позі застиг фюрер чи Геббельс… Сам пам’ятник біля арки – типове і довгорічне приниження України, бо ж тут стоять «зачаровані на схід» українські посполиті та козаки і щасливо вдивляються в обличчя «визволителів» вловлюють кожне слово боярина Бутурліна. Після цього «щастя», так званої переяславської ради, Україна від рук цих «цивілізованих» варварів втратила мільйони своїх синів та дочок. Ідеалізація московських вандалів триває, а вони продовжують руйнувати Україну і вбивати українців. Кличу живих!!! Керівництво і депутати Київради теж, очевидно, «зачаровані на Схід», на ясні зорі Кремля, бо ж нема більшої ганьби для кожного національно свідомого українця, ніж ходити під цим коромислом національного приниження. Треба було демонтувати цю арку швидше, ніж усі 9 пам’ятників Іллічу, що так довго красувалися у нашій столиці.
Декомунізація – це гостра ідеологічна боротьба і вона повинна, з боку нинішньої влади, проходити жорстко і рішуче, а влада не повинна прислуховуватися до одіозних осіб чи нафталінових політиків, навіть якщо вони молоді за віком. Біда в тому, що у нас ще діє державна система, що збудована за московським зразком, долаймо і те, що за лаштунками демократії, явно чи приховано активно діють вороги України, вогнища сепаратизму на сході, інформаційний тиск з ворожої нам Росії і т. д.
Ще не пройшла Україна свій Рубікон в питанні зростаючої національної свідомості, щоб всі ці комуністичні ідоли і ворожі назви мали бути знесені за одну ніч. Так, як це зробили поляки чи прибалти.
Я частково переглянув назви вулиць і пам’ятників та меморіальних таблиць, які прикрашають найбільші міста України. І жахнувся!
Понині йде боротьба за пам’ятник Щорсові в Києві, тобто здійснюється те, що я писав вище. А зносити треба вже і негайно, незважаючи на ніякі реєстри, адже і пам’ятник вождеві сталіністи вважали унікальною пам’яткою мистецтва. Та його знесли і Київ став світлішим і добрішим. Навіщо нашій столиці вулиці Бабушкіна, Ватутіна, Барбюса, Біломорська, Нестерова, Сікорського, Островського, учасників Січневого повстання та десятки інших, що принижують національну гідність українців. Щодо Сікорського, то прошу прочитати мою статтю про цього запеклого російського шовініста у Фейсбуці.
Харків. Тут змін майже немає. Радянською історією в назвах вулиць аж зашкалює! А судді хто?! Харків красується вулицями: Благовіщенською, Бугурусланською, Аральською, Астраханською, п’ятьма Біробіджанськими перевулками. Отже, в Харкові можна вивчати географію Росії. Очевидно, без тиску зверху, Україна тут не скоро переможе!
Одеса. В Одесі знайдете вулиці всіх радянських маршалів. Очевидно, назвали ці вулиці за те, щоб замазати ганьбу втечі перед румунами, за те, що тут безглуздо загинуло сотні тисяч радянських вояків, за те, що чекісти наказали скидати в море тисячі поранених разом з машинами. В Одесі ще знайдете вулицю нещасного Ванцетті. Та особливо красується Вулиця 25-ї Чапаєвської дивізії. Добре, що хоч 8 суворівських провулків замінили на 7 Налічних! Не зле, Одеса любить готівку! Чекають на зміну три Першотравневі провулки, т. ін.
Дещо менше примітивних назв в Дніпрі, хоч і тут вулиці рясніють більшовицькими назвами, зокрема: 30 Іркутської дивізії, 8-го березня, 9-го січня, всіх академіків, Амурська, Бєлгордська, Героїв панфіловців , яких ніколи не було, Дарвіна, Єнісейська, Далекосхідна, Забайкальська, Куликівська та ін. Веселі назви для українців! Правда? Очевидно, тут ще діє теорія Дарвіна.
Звичайно, Галичина давно ліквідувала всі ці одіозні назви, але і тут ще можна знайти комуністично – більшовицькі «перли» у назвах вулиць. Наприклад, ще маємо вулицю Таманську Львові, що названа на честь червоної Таманської дивізії, що пройшлася по тилах білих. При трасі Львів –Золочів, в селі Велика Вільшаниця, стоїть пам’ятник загиблим комсомольцям, які тероризували місцеве населення. В сусідньому селі Трудовачі повстанська СБ вислідила цих садистів і знищила. Хочеться вірити, що Золочівська райдержадміністрація невдовзі вирішить цю ганебну проблему.
Пам’ятників тоталітаризму ще величезна кількість на теренах України і вони є ідеологічно ворожими та несуть негативний вплив на українську молодь. Все залежить від вищого і місцевого керівництва. Якби вища влада у Києві виявила рішучість – через кілька днів цих ідолів чи назв не стало б ні в одному місті. Так підказує здоровій глузд! Маневрування пам’ятниками викликає в українських патріотів лише недовіру та зневагу до посадових осіб. Безнадійна архаїка має бути негайно ліквідована! Тут не може бути політкоректності! І місцеві діадохи мають бути покарані за це гуманітарне невігластво.
Я співчуваю Володимирові В’ятровичу. Боротьба з тоталітарними символами більшовицької епохи Ф- це його Фермопіли. Але ми віримо, що при підтримці патріотів він вистоїть! Маргінали приречені на небуття!
