12 січня виповнилося 50 років від початку хвилі масових арештів українських дисидентів, відомої як «великий» або «генеральний погром». Упродовж січня-лютого 1972 року радянська влада заарештувала найвідоміших представників національно-демократичного руху в Києві, Львові, Харкові, на Полтавщині, в інших регіонах УРСР. У секретних документах КДБ операція з масових арештів дістала назву «Блок». Із 1975 року, за пропозицією В’ячеслава Чорновола, 12 січня відзначають День українського політв’язня.
Мордовські табори – кара Кремля за правду і прагнення бути вільними
30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС ухвалило рішення про початок акції проти самвидаву. Попри те, що компартеліта УРСР на чолі з Петром Шелестом підтримала цю ініціативу, Москва використала ситуацію проти тодішнього київського парткерівництва. 26 травня 1972 року Петро Шелест був звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ, його місце посів Володимир Щербицький. За короткий час команду Шелеста усунули від влади в УРСР. Їхнє місце зайняли повністю лояльні до Москви чиновники.
Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 громадянина Бельгії, члена «Спілки української молоді» Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон фотокопію «Словника рим української мови» Святослава Караванського, тоді вже політв’язня. Перед тим Добош у Києві зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. У КДБ його примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Добош виступив із каяттям по радянському телебаченню, його відповідну заяву опублікувала радянська преса, після чого його вислали за кордон СРСР.
Тоді були заарештовані, зокрема, Василь Стус, Іван Світличний, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Іван Коваленко, Олесь Сергієнко, Данило Шумук, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура. Також в Івано-Франківській області арештували Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира). У лютому за ґрати кинули Юрія Шухевича та Миколу Холодного, а під час наступної хвилі арештів у квітні-червні 1972-го були заарештовані й Іван Дзюба, Надія Світлична, Ігор Калинець та інші. «За прагнення бути вільними Кремль карав суворо: майже всі отримали 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання — й виселення за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Тих, кого режим боявся найбільше, відправлено до психлікарень», – зазначає Українська гельсінська спілка з прав людини. За даними Харківської правозахисної групи, у 1972-1974 роках, починаючи з того самого 12 січня, в Україні проведено тисячі обшуків.
Упродовж цього періоду було заарештовано загалом 193 людини, з них 100 – за антирадянську пропаганду та 27 – за релігійні переконання. «Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (публікації, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним», – пише «Історична правда». Та попри те, що «генеральний погром» 1972 року припинив розвиток руху шістдесятників, він водночас став підґрунтям нової доби в історії руху опору. Навіть в умовах репресій тоталітарного режиму українські патріоти продовжували боротьбу за вільну Україну, яка увінчалася здобуттям Незалежності.
Їхнє життя пов’язане з Полтавщиною: Євген Сверстюк і Лідія Гук у жорнах КДБ
Серед тих, хто опинився у кадебістських лещатах операції «Блок» – філософ, літературознавець і дисидент Євген Сверстюк. Він уродженець Волині, але його життя і діяльність пов’язані з Полтавою. З 1956 по 1959 роки Євген Сверстюк працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту.
Перед цим, у 1952 році, закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом – аспірантуру Інституту психології, та до захисту кандидатської дисертації його не допустили. Завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів. У 1960-ті Євген Олександрович організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, які мали напівлегальний характер і вважалися небезпечною антирадянською діяльністю. У самвидаві поширювали його есе «З приводу процесу над Погружальським», «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза» та інші. 14 січня 1972-го був заарештований. Через рік за свої твори та виступи засуджений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. «Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв — правда, честь, обов’язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть з безстрашнiстю дослiдника — без ґарантiї повернутися», — казав Євген Олександрович у «Останньому слові» на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві. Відбував термін у Пермських таборах, де брав участь у численних акціях протесту, голодуваннях і страйках. На засланні у Бурятії працював столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим самим фахом, та за п’ять років позбувся і цієї роботи — бо по поверненні знову брав участь в усіх протестних акціях. З 1989-го — активний учасник національно-демократичного руху в Україні, редактор православної газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. 1993-го захистив докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція» у Вільному Українському університеті в Мюнхені. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук у США. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка 1995 року, кавалер ордену Свободи. Входив до Ініціативної групи «Першого грудня». Автор книжок і численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської. До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю та коментував для преси дражливі питання сьогодення.
У жорна кадебістських репресій 50 років тому потрапила й уродженка Полтавщини, поетеса, екологиня-правозахисниця Лідія Гук (дівоче прізвище Півень). Майбутня політв’язень радянського режиму, одна із фундаторок Народного Руху України народилася 1938 року у селі Сенча (нині Миргородський район Полтавської області).
Її бабуся походила з давнього козацького роду. Батько, Ларіон Півень, помер, коли Лідії було 10 років. «Пам’ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, – згадувала Лідія. – Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. … Не пам’ятаю, щоб ми наїдалися – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі». 1960 року вступила до Київського медичного інституту, де склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Не боялася вимагати у парткому, деканату й ректорату, щоб викладання велося українською мовою. Читала і розповсюджувала серед студентів поезії Василя Симоненка та самвидав. Була однією із організаторок студентського колядницького гурту. Щороку , 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, разом із іншими студентами-однодумцями приходила до пам’ятника Кобзарю у Києві. Це було проявом неабиякої громадянської мужності, оскільки учасників пошанування Тараса Шевченка кадебісти відстежували і переслідували. На вечорах Клубу творчої молоді заприязнилася з шістдесятниками Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Олесем Шевченком. Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого. «Він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення, що це система така. І що один із її винуватців – Сталін. Навіть є фотографія, де я спалюю портрет Сталіна», – розповідала Лідія Ларіонівна.
1967 року отримала роботу санітарним лікарем санепідемстанції міста Скадовськ на Херсонщині. І тут Лідія відстоювала національні права. У себе вдома влаштовувала літературні вечори, поширювала самвидав. Документи писала винятково українською, що спричиняло постійні конфлікти з головлікарем.
1971-72 – роки випробувань. Помирає чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. У помешканні Лідії Гук КГБісти вилучили два мішки «сумнівної» літератури. Про допити пригадувала таке: «Михайло Литвиновський допитував мене у кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом – портрет Сталіна. Якось лущив горіхи і сказав: «От, якби пальчики сюди». 1973 року Херсонський обласний суд виніс вирок: один рік ув’язнення в таборі загального режиму. Термін відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку розташували в улоговині неподалік доменних печей. За ніч зона суцільно покривалася блискучим металевим пилом, яким ув’язнені мусили дихати. Після утворення Української гельсінської групи увійшла до її складу. Як еколог-правозахисник встановила, що вирощування рису із застосуванням отрутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці спричинило зникнення бичків, креветок, камбали. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач, вирощування рису за цією технологією в Скадовській зоні в кінці 80-х заборонили. Затока почала відроджуватися.
У 1989 році Херсонський облсуд реабілітував Лідію Гук. Наприкінці 1989-го року брала участь в Установчому з’їзді Народного Руху України, відродженні «Союзу українок». Створила й очолила районний осередок Суспільної служби України, який допомагав пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт. Домоглася початку будівництва храму Української автокефальної православної церкви в Скадовську. Храм спорудили вже після смерті правозахисниці. У 2002 році вийшла друком збірка поезій «Серце моє – Україна. Поезії».
«…І він вмочає руки в кров,
Вже на Дністрі від вбивств шаліє,
Кричить він про свою любов,
А ненависть і злобу сіє». («Московський шовініст»)
Померла 14 липня 2011 року у Скадовську.
Методи КДБ успадкувала влада Путіна на окупованих українських територіях
Як нагадують в Українській гельсінській групі, комуністичні методи боротьби з інакодумством і волелюбністю нікуди не поділися – їх уповні наслідує російська влада, в тому числі на окупованих Росією українських територіях. «Після тимчасової окупації Криму та розпочатої збройної агресії на сході України там розгорнувся справжній терор проти українців і кримських татар. Режим Володимира Путіна безупинно працює на створення атмосфери страху, безсилля і безнадії, кидає за ґрати активістів, правозахисників, переслідує за релігійною та національною ознакою, вчиняє масово воєнні злочини, брутальні порушення прав і свобод, нехтує людською гідністю, втілює агресивну доктрину «русского мира», займається тотальною пропагандою, яка не має жодного зв’язку з правдою… Сотні політв’язнів зустріли Різдво у російських тюрмах або у підвалах тимчасово окупованого Кремлем Донбасу», – нагадують в Коаліції на захист бранців Кремля.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами інтернет-джерел та офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті)
