Лариса ГРОМАДСЬКА, фото автора
З Віталієм Редьком ми зустрілися на Майдані Незалежності. Розмовляючи, ми ходили вулицями Інституцькою, Хрещатиком і Лютеранською, де, здавалося, ще вчора стояли барикади, а в повітрі витав їдкий сморід від палаючих шин і розірваних гранат…
Яка до болі знайома блакить очей! І позивний «Князь» — гордий і дорослий як для 21-річного юнака.
Князь (у верхньому ряду третій зліва) з побратимами. 30 травня 2014
Дорога на Майдан
Віталій, мешканець села Красилівка Броварського району, на Майдан прийшов не зразу, а лише у перші дні лютого 2014. Хлопцю було ніколи… Працювати ж почав ще підлітком з 13 років (показує, що втратив частину пальця, встановлюючи пластикові вікна). Йому треба було заробити на себе і молодшу сестричку, допомагати бабусі, яка опікувалася двома сиротами. Важкою працею минулої зими на будівництві він заробляв досить немалі гроші (понад 7 тисяч на місяць). Та соціальна несправедливість, новини по ТБ, розповіді знайомих змусили приїхати хлопця до Києва і на власні очі побачити, що ж там відбувається. Спочатку Віталій пішов на Антимайдан; його обурило, що люди отримують гроші, багато мітингувальників «під кайфом». Потім прийшов на Майдан, де його вразили зовсім інші обличчя, світлі і радісні. «Мені стало цікаво: як це так, що людям не платять гроші? — розповідає мій співбесідник і показує, де на Лютеранській, біля храму, стояла їхня барикада. — І я, разом із своїм другом залишився на Майдані, у 28 сотні Самооборони, яка складалася переважно з офіцерів-відставників.»
Молодий боєць пригадує, що на Майдані він постійно був у жовтій курточці. Старші чоловіки йому говорили, аби не носив яскравий одяг, щоб не був мішенню для снайперів. На що Віталій жартома відповідав, що «навпаки цілять у того, хто у камуфляжі, бо я для нього дуже легка мішень». А ранок 19 лютого біля Будинку профспілок був для Віталія найважчим днем, випробуванням на мужність. Хлопцю, який поряд з ним підкидав у вогонь шини, снайпер прострелив голову… «20 лютого ми були на Інститутській, коли поряд падали від куль хлопці. А моєму другові з Хмельницька у мене на очах розривна куля потрапила в ногу (він лікувався декілька місяців у Польщі). Я після того дня майже три доби спав, — розповідає і показує дерево, яке врятувало йому життя. — Саме тоді, на Майдані, коли я вперше побачив смерть, і минув страх…»
Тоді вони, молоді хлопці, стали дорослими, отримали справжнє бойове хрещення перед початком війни на Донбасі. Юнак пригадує, що коли лунав Гімн України на Майдані, всі співали гуртом, а сльози самі текли по щоках…
Вижити на війні допомагають дитячі малюнки
І хоча Віталій не служив в армії, 15 березня один із перших він пішов захищати Україну, у складі І добровольчого батальйону Національної гвардії України ім. Кульчицького. Спочатку були вишколи, тренування. Сам генерал Сергій Кульчицький навчав хлопця стріляти з АК і снайперської зброї. Наприкінці квітня батальйон вирушив до Павлограду, а потім — на Харківщину. В ніч на 1 травня їх попередили, що їдуть туди, звідки не всі повернуться живими, давали вибір. Та відступати ніхто не хотів. Того ж дня вони вирушили до Слов’янська. «Ми зайняли блок-пости сепарів. У кожного був лише боєкомплект з 4 магазинів набоїв, АК, бронежилет, і навіть не було гранат… Ми півтора-два тижні пили воду і чай, їли солодкі сухарі. Нам повезло, що сепаратисти залишили цілий мішок сухарів! — розповідає доброволець. — Дідусю, який нам привіз двічі молоко і дещо їсти, бандити переламали ребра… Це вже згодом, коли місцеве населення зрозуміло, хто ж ворог насправді, нам почали приносити продукти харчування. Зараз вже люди знову втратили надію на краще. Вони живуть тільки для того, аби хоч якось прогодувати дітей, аби залишилися рідні живими…» Він щиро вдячний волонтерам, завдяки яким бійці одягнені і нагодовані, бо «без них війна б уже закінчилася не на нашу користь.»
Довелося також побувати молодому воїну і в Красному Лимані, і в Дебальцевому, і в Станиці Луганській… Сьогодні він — командир зенітного розрахунку.
«Наш батальйон несе із собою на Донбас дух Майдану. Наше завдання — не просто визволяти свою землю від ворога, а й вести роз’яснювальну пропагандистську роботу серед людей, розповідати про українські цінності, правдиву історію, про єдність України. І де б ми не були, люди починають нам вірити,» — ділиться.
У свої юні роки Віталій Редько зрозумів, що означає «побратим»: «Це більше, ніж друг. Розумієте, коли їси з ним з однієї ложки і миски… Коли знаєш, що він прикриває від куль тобі спину, а ти прикриваєш йому… Побратим — це людина, якій ти довіряєш своє життя.»
За словами хлопця, вижити на війні допомагають дитячі малюнки! «Дивишся, що малювала дівчинка 9 років свої мрії про мирне небо, і доносиш до своєї підсвідомості про те, що діти — наша надія, наше майбутнє. Хто ж, як не ми, захистить дитячі мрії?» — впевнено говорить боєць.
Князь Броварський
Під час чергових навчань бійці розмовляли на різні політичні та історичні теми. Віталій Редько розповів досвідченим чоловікам, офіцерам, як можна відновити виробництво підприємств у Броварах, підвищити людям зарплати, навести кругом лад і підняти район за пару років. Його запитали, яку він освіту має. Але коли почули, що закінчив лише 8 класів, а потім — вечірню школу, то були дуже здивовані. Тож і нарекли юнака Князем.
Віталій мудро розмірковує не по роках. Говорить, що багато читає, щоб знати більше, адже вищої освіти не має. «Читаю перших 20 сторінок, і якщо бачу, що з книги можна щось почерпнути, — тільки тоді читаю далі,» — розповідає. Найбільше захоплюється правознавством, військовою справою та історією. Після перемоги мріє здобути вищу освіту, удосконалити свої знання в юридичній галузі, щоб відстоювати права простих людей у рамках закону. Для своєї 12-річної сестри юнак намагається бути і наставником, і старшим братом, і батьком, і матір’ю; вчить її надіятися лише на власні сили.
Багато розчарувань
«Приїхав додому тільки тому, щоб рідних побачити. Але тут зовсім нерадісно, — говорить Князь. — Кожному треба змінити свою свідомість, не бути байдужим, намагатися щось робити для спільної перемоги. Прикро, що я постійно чую від багатьох знайомих: «Воно тобі треба?» Це справді пригнічує…» Хлопцю болить те, як живуть старі люди на мізерну пенсію, як закони захищають лише чиновників і олігархів. «Якби хоч хтось із міністрів чи депутатів побачили реальне життя людей. Нехай би хоч хтось з них подивився, як старі бабусі рахують кожну копійку у магазині, купуючи хліб,» — додає. Він переконаний, що штучний обвал економіки, війна, переманювання молодих патріотів за кордон або на високооплачувану роботу, аби тільки вони залишили бойові позиції, — все робиться для того, щоб знищити українську націю. Та все ж, впевнений Князь, українці — нащадки козаків, які найбільше цінують волю і не зраджують рідній землі.
Побувавши на навчанні на Львівщині Віталія вразила привітність людей, порядок на вулицях. Йому прикро було за Броварщину, яка потопає у смітниках, за негативне відношення значної частини земляків до армії, за байдужістю одне до одного…
«Найперше, ми боремося за свободу! Ми знаємо, що за нашими спинами — українці, які хочуть, щоб юнак із дівчиною вийшли спокійно ввечері погуляти по вулиці, щоб діти вночі спокійно спали, щоб можна вільно висловлювати свої думки… Розумієте, якщо ворогу віддати сьогодні Донбас, то він піде далі! Чому ми повинні віддавати свої землі? Наші воїни хочуть іти вперед, перемагати, а не здавати свої позиції! — переконливо доводить Віталій Редько. — А те, що й сьогодні відбувається у тилу, зовсім не додає оптимізму…»
Влада потребує очищення
Розповідає боєць, що земельні ділянки на Броварщині роздають лише вибраним. Адже він ще півроку тому написав заяву на землю, але відповіді так і не отримав. «Прикро, що депутати у радах різних рівнів представляють інтереси не людей, а власного бізнесу. Пересічна людина до них достукатися не може. А у владних кабінетах сидять ті ж самі чиновники, переважна більшість яких повинні пройти люстрацію. Потрібно, щоб нові чесні люди прийшли до влади, особливо на найвищі посади правоохоронних органів у державі.»
Не має до цього часу Віталій Редько і статусу учасника бойових дій. Говорить, що статус отримують високі чини, які декілька хвилин побували в зоні АТО.
Спілкуючись з Віталієм, я зрозуміла, що у нас виросло нове покоління гордих українців, які ніколи не будуть рабами на своїй землі.
