СКУ-інформ

Перепоховання видатних українців відбувались і раніше, завдяки окремим ініціативам міст або громад. Так, наприклад, у січні 2017 року вдалося врятувати тлінні останки поета Олександра Олеся: термін оренди його могили в Чехії добіг кінця, і без втручання вона просто зникла б. Але все це були точкові, розрізнені дії.

За слова голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова, на сьогоднішній день ситуація принципово інша, адже до процесу залучені Офіс Президента, Міністерство закордонних справ, Міністерство у справах ветеранів та УІНП.

“Це вже державна стратегія”, – зазначає Алфьоров й додає, що ще до того, як президент публічно оголосив про пантеон, підготовча робота вже велася: аналізувалася законодавча база, оцінювалася поточна ситуація, опрацьовувалися можливості перепоховань у різних країнах.

“Це надзвичайно складне завдання. Найважливіше зараз – не заговорити процес. Якщо одразу перейти до наказів і розпоряджень, це створить ризик бюрократії та маніпуляцій. Спершу має бути кропітка фахова робота, і лише потім – формалізація на рівні рішень і законів”, – додає голова УІНП.

Що стосується самих перепоховань, то за церемоніями стоїть складна й часто бюрократично виснажлива робота: кожна країна має власне законодавство і правила щодо поховань і цвинтарів, розповідає Алфьоров. “Немає прикладу, який би задовольнив усі абсолютно випадки”, – додає голова УІНП. “Кожне перепоховання – це окрема дипломатична і юридична історія”.

Тими, хто десятиліттями зберігав пам’ять і доглядав могили українських діячів за кордоном, були українські громади. Вони брали на себе відповідальність за поховання, зберігали архіви, видавали книжки, утримували бібліотеки – за власної ініціативи та власним коштом, аби забезпечити безперервність української присутності поза межами держави.

Місця поховань стали одним із ключових вимірів цієї роботи. У країнах, де осідали хвилі еміграції, громади опікувалися могилами: оплачували оренду, доглядали за ними, організовували панахиди. Українські організації брали на себе відповідальність за їх збереження, коли родичів уже не залишалося. Без цієї тривалої й часто непомітної роботи значна частина поховань просто не збереглася б, каже Алфьоров.

Голова УІНП наголошує, що перепоховання не заперечує роботу громад, а радше змінює її формат. Алфьоров окремо відзначає тих, хто роками доглядав за могилами: “Україна дуже вдячна тим, хто доглядає за могилами”.

Разом із тим він пропонує ширше розуміти культуру пам’яті, не обмежуючи її лише простором кладовищ. Могила залишається важливою формою вшанування, однак не єдиною.

“Спільне завдання і держави, і громад – виходити за межі кладовищної пам’яті та, спираючись на підтримку України, ініціювати в містах і містечках меморіалізацію іншого рівня. Йдеться про простір, де можна вшанувати людину й зберегти її пам’ять, куди можна привести дітей, де звучатимуть стрілецькі й вояцькі пісні”, – каже Алфьоров.

Голова УІНП також повідомив, що на початку липня з України вирушить експедиція істориків і фахівців, зокрема за участі самого Алфьорова, Вахтанга Кіпіані, Юрія Юзича та співробітників УІНП. Група проїде кількома європейськими країнами для дослідження кладовищ, де поховані українці – борці за незалежність.

Паралельно з перепохованнями постає значно ширше питання – як зберегти українську спадщину за кордоном, що її десятиліттями формували громади поза радянським і пострадянським простором. Йдеться не лише про архіви чи бібліотеки, а про цілу паралельну інтелектуальну Україну, яка жила й розвивалася тоді, коли в самій країні це було неможливо або обмежено.

За словами голови УІНП, показовим для нього став випадковий візит до Музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери та Архіву ОУН у Лондоні, якими опікується відомий історик та архівіст Геннадій Іванущенко. Усередині – полиці з книжками, виданими в еміграції впродовж десятиліть.

“Я побачив, що ці книжки писалися на ті теми, дослідження яких в Україні лише починаються. І зрозумів, що незалежна Україна продовжувалася за кордоном – в мистецтві, науці, освіті. Насправді Україна там жила”, – каже він.

Це інша траєкторія української інтелектуальної історії – не доповнення, а безперервне продовження державності в умовах її відсутності.

У фіналі розмови голова УІНП формулює те, що для нього є не просто позицією, а осердям усієї роботи.

“Звично вважати, що політика пам’яті – це темні барви, атмосфера трауру. Але це хибне розуміння. Пам’ять охоплює понад тисячолітню історію держави – Русь, козацтво, боротьбу за незалежність, сучасну війну.

“Мертві” у Шевченковому сенсі – це не лише ті, кого було замучено. “Мертві, живі і ненарожденні” – це гіганти, на плечах яких ми стоїмо, а ненарожденні – це наші нащадки, яким ми маємо передати цю пам’ять.

Бути в обороні пам’яті – це шлях у нікуди, це шлях до поразки. Сьогодні ми маємо відвойовувати нашу пам’ять”, – зазначає він й говорить про реконкісту: повернення Русі, яку привласнює Росія, і козацької спадщини, яку намагаються звести до карикатурного образу.

“Національна пам’ять – це не про біль і втрати. Це про гіперстрибок у майбутнє”.