Леонтій Шипілов
Традиційно, у третій тиждень липня, вільний світ у шістдесят шосте відзначав Тиждень поневолених народів.
Схвалення Конгресом США Публічного закону 86-90 не було випадковістю. Це результат фундаментальної законодавчої перемоги, коли Конгрес США 17 липня 1959 року ухвалив Спільну резолюцію (Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution). Цей документ, головним ідеологом якого був українець Лев Добрянський, став юридичним визнанням того, що СРСР не є монолітною «росією», а є «тюрмою народів», яка утримує силою Україну, країни Балтії, Польщу, Угорщину, Чехословаччину та інші поневолені нації.
Ця законодавча перемога не далася легко. Американська зовнішня політика у ХХ столітті пройшла шлях від ізоляціонізму до розуміння своєї провідної ролі зі світовим комунізмом. Саме комунізмом, але не імперською росією. Здавалося, це є самоочевидною річчю, що комунізм – це лише чергова фаза і форма московського імперіалізму, але не це довго не було (й, визнаємо чесно) не є константою для північноамериканської дипломатії.
Як зазначає В. Головченко, із початком «холодної війни» підходи США до українського питання, як і раніше, визначались ситуативністю: воно тлумачилось не крізь призму існування в центрі Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду можливих ускладнень у глобальних міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках із Кремлем та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Білий Дім ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Аналітика, якою забезпечували Уряд США виходила з радянологічного підходу, де через цілком логічне ототожнення СРСР та росії, ставився знак рівняння і між «радянським народом» та «російським народом».
Радяноцентричний підхід американських адміністрацій вдалося надламати (про злам не йдеться й донині) завдяки проактивній позиції Українського конгресового комітету Америки (УККА). З 1949 р. УККА ввів у обіг практику направлення делегатів на національні конференції республіканців і демократів. А вже у 1959 році віце-президентом Республіканського програмового комітету з питань національної безпеки та миру став багатолітній президент УККА, професор економіки Джорджтаунського університету Лев Добрянський.
Саме його невтомна праця, зокрема й на позиції радника Президента США Дуайта Ейзенхавера, і призвела до прийняття закону. В червні 1959 року Л. Добрянський передав підготовлений ним законопроект (у вигляді резолюції) про поневолені нації сенаторові-демократу від штату Іллінойс П. Дуґласу і сенаторові-республіканцю від штату Нью-Йорк – Дж. Джавитсу. Резолюція майже одностайно була ухвалена обома палатами Конгресу, а після підписання 17 липня 1959 pоку Президентом США Д. Ейзенхауером вона стала Громадським законом 86-90 про щорічне відзначення «Тижня 46 поневолених націй» в третій тиждень липня.
Саме в ухваленні цієї резолюції Конгресу ми бачимо фундаментальний злам у світогляді американського істеблішменту. Це не просто декларативний акт — це переосмислення самої природи протистояння в холодній війні, де неросійські народи перестають бути лише пасивним об’єктом, а постають як самостійні, стратегічно вагомі чинники глобального порядку. Визнавши ці народи заручниками російського комуністичного режиму, офіційний Вашингтон на найвищому виконавчому рівні фактично легітимізував їхню боротьбу за визволення.
Цей закон став безпрецедентним тріумфом української політичної думки в еміграції. Вперше українська діаспора, завдяки послідовній і фаховій роботі своїх представників, зуміла досягнути результативного впливу на доктринальну зміну американської зовнішньої політики. Україна переставала бути “білою плямою” на карті інтересів США, перетворюючись на дієвий інструмент: відтепер глобальні політики формуються не лише в кабінетах великих держав, а й за активного інтелектуального та політичного залучення тих, хто прагне вибороти власну державність. «Тиждень поневолених народів» для Кремля, словами Лева Добрянського був «червоним нічним жахіттям»: Хрущов та його наступники лютували, адже ця резолюція підривала їхній головний міф про «добровільний союз» та «визволення трудящих».
Впродовж десятиліть «Тиждень поневолених народів» був чимось набагато більшим за протокольний захід. Це був рух. У рамках тижня проводилися масові мітинги у Вашингтоні та інших великих містах, молебні у церквах за звільнення поневолених, академічні симпозіуми в університетах, де викривалися механізми радянського колоніалізму, та постійні кампанії лобіювання в Конгресі. Антибільшовицький блок народів (АБН) відігравав тут ключову роль, об’єднуючи діаспори поневолених націй у єдиний фронт. Ці акції демонстрували, що вільний світ пам’ятає про своїх братів за «залізною завісою» і не визнає законності комуністичного панування.
Як ми зазначили, Public Law 86-90 зобов’язує президентів США в Тиждень поневолених народів видавати прокламації про поневолені народи до їх остаточного звільнення. Першим був Дуайт Ейзенхауер. Кожен наступний Президент продовжував щороку видавати ці документи, роблячи їх частиною офіційної американської політики. Рональд Рейган, який правильно розумів мову сили, надав цим проголошенням нового звучання, використовуючи їх для ідеологічного тиску на «імперію зла». Ця традиція не перервалася і в XXI столітті. Сучасні Президенти США, продовжують підтримувати цю інституційну практику, хоча часто вони перетворюються на формальність, позбавлену того бойового духу, який закладав Лев Добрянський.
Як зазначав Добрянський, свобода не є дарунком, вона — результат виснажливої боротьби. Сьогодні, коли «тюрму народів» знову намагаються «стабілізувати» за рахунок життя українців, ми повинні повернутися до концепції активної політики визволення. Це не просто наш обов’язок перед нащадками — це єдиний спосіб забезпечити безпеку для всього вільного світу.
