Садиба-музей_В.Г.Короленка
Його возвеличено в назвах вулиць, у назві Полтавського національного педагогічного університету. Йому поставлено пам’ятник в обласному центрі. У Полтаві функціонує музей зрадника…
Музей російському шовіністу в Полтаві “щиро запрошує”…
На офіційній сторінці Управління культури Департаменту культури, молоді та сім’ї Полтавської міської ради опубліковано ліричну статтю під назвою “Полтавський літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка”. Починається так: “Садиба видатного письменника-гуманіста, демократа, правозахисника Володимира Галактіоновича Короленка щиро запрошує полтавців та гостей міста. У мальовничому куточку старої Полтави, на самому початку вулиці Короленка під номером 1 (стара адреса: вулиця Мало-Садова, 1) стоїть одноповерховий білий будиночок із просторою дерев’яною терасою. Це обитель письменника широкого та яскравого обдарування Володимира Галактіоновича Короленка, який, маючи українсько-польське коріння, став класиком світової літератури… Початком діяльності музею можна вважати 1928 рік… І ось уже майже 90 років двері короленківського дому гостинно відчинені для всіх охочих”. Комуно-російський окупаційний режим творив в Україні культ Короленка багато десятиліть. Пригадую, як розпливалася в пошанівку до нього наша шкільна вчителька російської мови, коли ми в 1970-х вивчали його “Дети подземелья”. З проголошенням Самостійної України ситуація не змінилася – всі покоління міської влади Полтави культивували виняткову пошану до Володимира Короленка, ставили його у приклад для наслідування. Що ж він доброго зробив для України? Як його оцінювали видатні українські діячі, які жили з ним в одну епоху?
“Зрадникам мого народу руки не подаю”
Розгорнемо книгу “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”, яка стала “Книгою року” у 2021-му (автори Роман Коваль і Юрій Юзич).
Микола Міхновський
Ось розділ “Зрадникам мого народу руки не подаю”. У передмові до нього ми з Юрієм Юзичем зазначаємо, що це згадка Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Володимирові Короленку. Шелухін писав, що подія ця відбулася надвечір 30 серпня 1903 р. в полтавському театрі під час вшанування Івана Котляревського з нагоди відкриття йому пам’ятника у Полтаві.
У листі до редакції віденської газети “Соборна Україна” під назвою “Пропаща душа” в січні 1922 р. Сергій Шелухін звернув увагу, що Короленко “стояв осторонь од українського настрою [радості з приводу відкриття пам’ятника Котляревському], як чужинець, як літературний плянтатор, як представник «державної народности» (росіян. – Ред.), що в особі полтавського Губернатора провадила московську політику і душила український рух до відродження так, що заборонила на культурному святі українського письменника і слово говорити по українські”.
Сергій Шелухін
Шелухін також помітив, що “Короленко, багатий на протести проти нелюдяности в не українських справах”, ніколи не протестував проти політики російщення України. “Він явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи, – писав Шелухін. – Внаслідок сього тоді ж на вечорі Міхновський одмовився подати йому руку, і зробив се публічно, демонстративно… Коли Короленко простяг руку для знайомства, Міхновський, сховавши руки за спину, відповів: «Я зрадникам мого народу руки не подаю»”.
Полтавський губернський комісар народної освіти у 1917 – 1918 рр., діяч “Просвіти” Віктор Андрієвський зазначав, що вчинок Міхновського обурив більшість його ліберальних земляків, але меншість (переважно молодь) були захоплені, бо “це ж був гідний наслідування вчинок українця націоналіста”. Андрієвський вважав, що Міхновський мав рацію, адже Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: “Моя родіна – вєлікая русская літєратура!”.
Євген Чикаленко
Євген Чикаленко як людина лагідної, делікатної вдачі в конфлікті неделікатного Міхновського і Короленка став на боці останнього. Чикаленко вважав, що Міхновський своєю нетактовністю відштовхнув Короленка від українства. Тож, публікуючи цей спогад, ми з Юрієм Юзичем дали такий коментар: “Хоч упорядники цієї книги щиро шанують Євгена Чикаленка, але в описаній ситуації ми цілком на боці Миколи Міхновського, бо привертати до української справи російських шовіністів-русифікаторів – марна справа”.
Теліга Олена
Такої ж думки була й поетеса Олена Теліга. У статті “Партачі життя”, опублікованій у 1942 р., вона, захоплюючись вчинком Міхновського, зауважила важливу деталь: “[Міхновський] глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертав до цього випадку і почав цікавитися українськими справами”. Олена Теліга назвала вчинок Міхновського “цивільною відвагою”, а Міхновського поставила в один ряд з Тарасом Шевченком, Іваном Франком та Оленою Пчілкою, які також мали “цивільну відвагу”.
“Постaвився вороже до укрaїнського військa”
Сотник Армії УНР Борис Монкевич у спогадах “Похід Болбочана на Крим” засвідчував, що навесні 1918 р. Короленко “постaвився вороже до укрaїнського військa й виступaв у місцевій пресі проти «шовіністичного нaстрою» (вислів Короленка. – Ред.) Зaпорожців”, які визволили Полтаву від російських більшовиків-окупантів.
Борис Монкевич
Чи дивуватися, що коли через кілька місяців у Полтаві ліберальна російська інтелігенція влаштувала для Короленка ювілейне свято (65 років. – Ред.), то всі українці (без різниці партій і напрямків) демонстративно проігнорували цю подію? (свідчення Віктора Андрієвського). Проігнорували, бо знали, що Короленко – русифікатор, ворог українського відродження, української державності.
“Нащо ж ви говорите між собою по-українському?”
У книзі “Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” є ще одна прецікава публікація, яка проливає світло на Короленка як на російського шовініста. Це спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким випадково зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року.
Короленко розповідав Чикаленкові: «Кілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок… і ми так з нею зжилися, що вона стала нам як рідна, наче член нашої родини. Після того як ми оселилися в Полтаві, вона вийшла заміж за гімназіяльного сторожа (педеля) (наглядач за студентами в вищих навчальних закладах. – Ред.), що має власну хату на передмісті Полтави. Коли в неї народилася дитина, вона запросила мою жінку в куми. На хрестинах ми застали у них багато гостей – рідню та зо скілька товаришів її чоловіка. Як і завжди, Маруся та її чоловік говорили з нами «по-русски» (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а «галицьких». Я й кажу Іванові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?».
Навіщо говорити рідною мовою, коли ти знаєш “русскій язик”? Так сказати міг тільки огидний шовініст-русифікатор.
Іван відповів мудро: “А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою по-русски?”.“Бо це моя рідна мова, – відповів Короленко, – я змалку нею говорю і люблю її”. А Іван йому: “Отак і ми. Українська мова – наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її”.
“Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а «галицькою»… – продовжував шовініст. “Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті «Рада», яку ми в складчину передплачуємо». “Але ж ви добре розумієте «русскія» газети?..”
І знову вилізло рило російського шовініста! Мовляв, якщо є російські газети, навіщо читати українські?!
Про майбутній музей Миколі Міхновському
У Чернігові добрі люди вирішили перейменувати обласну бібліотеку, названу на честь Короленка, й обговорити нові варіанти назв: на пошану видатного педагога Софії Русової або українського байкаря Леоніда Глібова…
Хочу поставити питання руба: чи є в Полтаві серед української інтелігенції люди, які мають “цивільну відвагу” почати кампанію з вимогою повернути вулиці Короленка історичну назву (Малосадова) та закрити музей “зрадникові українського народу”?
Час перейменувати й Полтавський педагогічний університет, дати йому ім’я Миколи Міхновського (нагадую, що 31 березня ц. р. йому виповнюється 150 років. Ця дата є у постанові Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022 – 2023 роках”, які мають відзначатися на державному рівні).
Час на кошти платників податків громади, які спрямовуються на музей, де звеличують російського шовініста Короленка, відкрити музей “апостолові української державності” Миколі Міхновському, який у Полтаві, у будинку засланого сюди російським царатом подружжя просвітителів і патріотів Олександра та Софії Русових 19 лютого 1900 року проголосив «Самостійну Україну»!
Геть російських шовіністів! Слава Миколі Міхновському!
Роман КОВАЛЬ, письменник, історик, президент історичного клубу «Холодний Яр»
Дж.: Андрієвський В. “Нарис суспільно-політичної біографії” М. Міхновського // Визвольний шлях. – 1974. – Ч. 4.
Коваль Р., Юзич Ю. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). – С. 145 – 146.
Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Спогади сотника Армії УНР та його бойових побратимів / Упорядник, автор передмови Р. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Наш формат”, 2014. – С. 81.
Теліга О. Збірник / Упорядник О. Жданович. – Детройт – Нью-Йорк – Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977. – С. 112 – 113.
Чикаленко Є.. Щоденник. Том 1 (1907 – 1917). – Київ: Темпора, 2004. – С. 220 – 222.
Шелухін С. Пропаща душа. Лист до редакції “Соборної України” // Соборна Україна (Відень). – 1922. – Ч. 5 (17). – 1 лютого. – С. 1.
Книга про Миколу Міхновського:
