У той знаковий для нашого підрозділу вечір я мав бути з ними. Там, на краю навпіл окупованого Ірпеня, в тій першій бойовій вилазці нашого добровольчого спецбатальйону, я повинен був бути з ними. Але мене з ними не було…
«Засцяв капітан, – напевне, посміхаючись говорить побратимам «Салат», – всрався депутат». А я мушу стояти тут, на блокпосту біля будівлі Верховної Ради і пояснювати вже майже годину бійцю УДО, що я – ніякий не диверсант, а просто забув вдома паспорт. Та я за цих пів місяця боїв під Києвом, численних перевірок на блокпостах навчився з паспортом ходити не лише в магазин на сусідній вулиці, але і з кухні в туалет власної квартири. Прапорщик виявився «пильний» і йому нудно стояти цілий день між Парламентом і офісом Президента, так і не впіймавши ще жодного диверсанта. «Ось, дядечко, ти і попався!» Скільки йому не пояснюю, що я з тероборони Київщини, залишив документи в кишені свого однострою, коли перевдягався в цивільне; що вертаюся з вулиці Ярославів Вал від побратимів із іншого батальйону на бульвар Лесі Українки додому, бо там залишив камуфльований однострій, а з ним документи; що метро їздить дуже нечасто; що це найкоротша дорога; що я в цьому Парламенті свого часу пропрацював майже цілих 3 скликання. Це все аж ніяк не діє. Чекаємо на старшого. Нарешті, той приходить. На щастя, я його впізнаю, і він мене теж.
– Що ж Ви, Михайле Ярославовичу, біля будівель, де розміщується вище керівництво держави, без документів гуляєте? Тут і з документами стороннім прохід заборонено, – питає старший.
«Доручено провірити вашу пильність», – не моргнувши оком, жартую я, – «в звіті вашому керівництву доповім, що пильність на блокпостах УДО на належному рівні». Старший вірить–не вірить, що без паспорта я тут опинився випадково, проте відпускає мене, при тому коротко розповівши, як їм вже двічі довелося відбивати напад ворожих ДРГ саме тут в урядовому кварталі. Я поспіхом прощаюсь і майже стрімголов скочуюсь Кловським узвозом у бік бульвару Лесі. Забіг до квартири, швидко перевдягаюсь у військову форму й поспішаю на базу, благо, вона тут неподалік. Ще перед входом до штабу помічаю відсутність машини «Душмана» і «фольксвагенівського» мікробусу, що закріплений за мною. Черговий підтверджує – годину тому група раптово вирушила на «бойові» в район Ірпеня…
І ось я сиджу за столом із тими, хто тільки що повернувся з Ірпеня, і вже втретє слухаю, як усе було… У нас два «трьохсотих», один з них тяжкий, але всі решта повернулись живі. Хлопці, якщо так можна сказати, бо серед нас немає жодного молодше 25, правда, і ніхто з підрозділу не старше моїх 59… Так от, хлопці вкотре просять Олексія (позивний «Пушкар») розповісти, як він поцілив єдиним взятим на той вихід NLAW у кацапський БТР.
«Так от, коли ми з лісу зайшли на околицю міста, то натрапили на москальські окопи, ще теплі від їхньої присутності. Почалася стрільба, вони нас засікли, я виліз на бруствер у сторону будинків, бачу як з паралельної вулиці виповз їхній БТР, і, пострілюючи, почав повільно рухатись у наш бік. Пре прямо на мене. Ну я, щоб напевно влучити в двигун, як нас інструктували, починаю повільно рахувати до шести. Один, два, три, чотири, – Олексій робить багатозначну паузу, погляд його зі слухачів переводиться десь у верхній кут стіни навпроти, бо присутні вже починають сміятися, – і тут я… всрався…». Їдальня зривається від реготу! «Але я дорахував до шести і лише тоді вистрілив. Я навіть бачив як снаряд, зробивши дугу, зверху, акуратно зайшов саме там, де мотор. Вибух був гучний і красивий, – через сміх продовжує «Пушкар» – я би ще підбив, але ми, на жаль, взяли лише один NLAW». І ми всі знаємо: це правда, Олексій би запросто підбив ще одного бетеера, бо він пушкар від Бога, попри свій відносно молодий вік уже має досвід бойових дій, офіцер, службу в 2014–15 проходив у 44–й бригаді, котра дислокується в моєму Тернополі.
Із захопленням і певними заздрощами дивлюся на Олексія, хоча за віком він годиться мені в сини. Я повинен був там бути!.. Я також артилерист! У радянські часи я проходив «строкову» в тій бригаді, однак тоді то була артдивізія і не імені Данила Апостола, а «червонопрапорна».
Мені нещодавно розповіли, як працює британський NLAW, і я знаю, що коли хочеш влучити в танк чи БТР не по прямій, де найміцніша броня, а по навісній, щоб у моторне відділення, — то треба долічити до 5, і лише на цифрі 6 натиснути «пуск». Певен, що я також би витримав дуель з ворожою бронемашиною та не наклав би в штани. Може… І я знаю, що другий NLAW, що он стоїть у кутку їдальні, – мав бути мій. Хлопці та комбат повільно розходяться, а я залишаюся лише з «Тулоном» – українцем із Франції, котрий звільнився з їхнього Іноземного Легіону, як тільки-но довідався про широкомасштабне вторгнення, підбив ще трьох легіонерів і прибув з ними на свою історичну Батьківщину воювати за рідну землю.
«Не сумуй, «Рівний» (це мій позивний), може й добре, що тебе не було з нами, а то коли б тебе поранило, то я не знаю, чи нам би вдалося тебе винести з твоїми ста кілограмами», – сміється. «95», – посміхаюсь я у відповідь.
«Ледь «Йосю» винесли, добре, що в мене джгут–турнікет був, осколок влучив в артерію на нозі трохи нижче паху. Було чим зупинити кровотечу. А то замість двох поранених був би один «двохсотий». «Ми чудом вибралися з цього лайна, Мішель, – це вже він до мене по імені – комбат з криками кинувся вперед, зв’язку нема, рацій нема, ніхто не знає, що робити, хтось побіг за «Душманом», інші залишились на місці. А тут із–за рогу виповз цей їхній бетеер, а за ним ще один. Добре, що «Пушкар» не розгубився, і коли підбив першого, другий дав задню».
«Я трохи знаюся на цій роботі, «Рівний», повір, такою самодіяльністю багато не навоюєш. Ми чудом вибралися з цього гівна», – повторив він. «Тулон» вимовляв слово «гівно» на французький кшталт, як в їхньому «a la guerre» – «на війні». А що тут дивного, – подумав я, і так тепер ясно, війна – річ гівняна, хоч з французьким «г», хоч з нашим…
Василь, а так звали «француза» в долегіонівському житті, був вродженим вояком, а практичні навички Легіону зробили з нього бездоганного солдата: миттєва реакція, холоднокровність на рівні дзену буддистських монахів, безстрашність, що межує з безумством. Але особливо захоплююче було спостерігати, як група «Тулона» працює у зв’язці чи при виході з авто, чи коли заходить до приміщення, чи пересуваючись лісом. Кожний знає свій маневр і зразу займає позицію по своєму сектору, синхронність у рухах доведена до досконалості… Значною мірою, саме завдяки злагодженості групи «Тулона», наш підрозділ зумів без утрат вибратися з тої вилазки до Ірпеня.
– Але у вас ще, знаю, був один «Карл Густав» із собою, – намагаюся з’ясувати решту деталей того короткого бою.
– Отой «Карл Густав» і допоміг нам на деякий час уникнути переслідування, бо після того як «Капелан», не знаючи як його розрядити, вистрілив у вікно багатоповерхівки навпроти, то звук пішов такий, що орки, напевно, подумали, що працює наша арта.
Ми ще перекинулися з «Тулоном» декількома фразами про необхідність звернення до волонтерів, особливо в діаспорі, про забезпечення нас хоча б найнеобхіднішим: джгутами, натовськими індивідуальними аптечками, якісними портативними раціями, тепловізорами і тому подібним армійським спорядженням. «Тулон» врешті–решт також пішов спати, залишивши мене на самоті в залі кафе столичного фітнес–центру, який став і нашою казармою, і штабом, а саме кафе служило ще і їдальнею, і місцем загальних зборів та нарад, і просто зустрічей.
Уже зранку після шикування і молитви я запитав «Капелана» – панотця Павла, з котрим добре знайомий ще з рухівських часів минулого тисячоліття, про те, чи вчать у Київській духовній семінарії як правильно заряджати, а найголовніше, розряджати невикористаний гранатомет «Карл Густав». «Капелан» посміхнувся і відповів, що відсутність потрібних знань дозволила йому не порушити і п’яту заповідь та ефективно захистити друзів і ближніх своїх.
Тим першим боєм пізнього вечора 17 березня в околицях Ірпеня дуже пишалися в нашому підрозділі, це було своєрідне бойове хрещення ще в більшості необстріляних бійців Київської тероборони, відпрацювання злагодження в умовах реального бою. Особливо був щасливий наш комбат «Душман», бо ми вийшли з того вогневого зіткнення без втрат, а ніхто з нас ще й не був належно оформлений у теробороні, й коли б були «двохсоті», це не потрапило б у ніяку армійську звітність, а родина загиблого навряд чи б змогла отримати хоч якесь відшкодування.
Через деякий час «Йося» одужав і повернувся в стрій, а «Пушкаря» було представлено до державної нагороди – не знаю, чи він її отримав, бо з часом наші бойові дороги розійшлись. Але найцікавіше про цей бій з’ясувалось уже після звільнення Ірпеня й втечі москалів з–під Києва. Коли я оглядав зруйноване місто зі своїм родичем, котрий добре знає Ірпінь, адже свого часу закінчив тут податковий виш, довгенько вже тут живе і працює, а напередодні заходу сюди орків ледь устиг посадити в машину дружину і двох неповнолітніх дітей та виїхати з міста.
Так от, я попросив свого племінника звозити мене на водокачку в район, де наш підрозділ мав бойове хрещення. Стояв сонячний квітневий день і попри зруйновані будинки, понівечені й згорілі авта, солодкувато–гіркуватий запах пороху і не лише, що ніяк не вивітрювався – природа оживала і брала своє. В Ірпінь поволеньки почали повертатися люди і життя…
– А я знаю де це, – сказав Ігор, – це неподалік мого будинку, район готельного комплексу «Стокгольм».
Ми вийшли з автомобіля і я почав пізнавати місце бою з розповіді моїх побратимів. Он водокачка, он ліс трохи повалений від мінометного обстрілу, напевно, осколок однієї з тих мін, що «рубали» місцеві сосни, і влучив у ногу «Йосі». Праворуч від водокачки, як вийти з лісу, виднівся «Стокгольм», захищений добротно викопаними окопчиками.
– Тут у готелі орки розташували штаб цього сектора Ірпеня, сюди ж часто звозили місцевих і катували, – продовжував племінник.
Я ж йому почав розповідати як було того вечора, лише декілька тижнів тому, шукаючи багатоповерхівку і вікно, в яке розрядив «Карла Густава» «Капелан».
– Ось воно! – майже викрикнув я від радощів, що знайшов, – ось те вікно і та квартира, куди наш «Капелан», не вміючи розряджати, вистрілив зі шведського РПГ!
«Дядьку, мовчіть, а то нас ще поб’ють, коли дізнаються, що то наші зробили!» Захопившись розповіддю, я й не зауважив: на сусідньому балконі поряд з випаленим вікном стоїть жінка й добре все чує з нашої розмови. І як «Пушкар» рахував до шести, і як наші підбили БТР, і як «Капелан» розряджав «Карла Густава»…
– А чого тут встидатися, це ж війна, а на війні всяке буває, – відгукнулась ця пані, розуміючи, що її помітили.
– Ви тут живете?, – запитав я, хоча зразу зрозумів, що питання недоречне. Не лише живе, вона тут пережила ТОЙ місяць.
– Так, я тут жила всі ці дні.
Я зустрівся поглядом з красивими, але майже цілком вигорілими очима української жінки.
– Той БТР, що ви тоді підбили, лише вчора наші із ЗСУ кудись забрали. А це не квартира, це номер «Стокгольму». І скажіть своєму священику, що він не впусту вистрілив, у тому номері було двоє їхніх офіцерів.
Ми ще трохи оглянули місцину, де я назнімав світлин, щоб були відображені місце й наслідки тієї нічної вилазки. Вже сідаючи в авто, зауважив: жінка продовжує ходити навколо готельного комплексу, не боячись можливих мін, немовби щось шукаючи. Повернувшись у підрозділ, я показав фото місць їхньої бойової звитяги і «Душману», і «Пушкарю», і «Тулону» з його легіонерами. І отцю Павлу.
Правда, я не сказав «Капелану», що в результаті його техніки розряджання шведського ручного протитанкового гранатомета «Карл Густав» в ірпінському «Стокгольмі» заснули вічним сном два рашистських офіцера.
Михайло Ратушний
