В Україні триває пушкінопад. Власне, Пушкін іде в означеному напрямі вслід за Лєніним і російським кораблем. Потроху починається процес витискання з національного організму колоніальної сукровиці. Принаймні віриться, що почався. По краплі: по пушкіних і толстоєвських, по «рєволюціонному матросу» й тричі червонопрапорних танках і двічі гвардійських гаубицях. Звичайно, все це під знайомий, дещо притишений вибухами війни тоскний рефрен – як, мовляв, можна, адже ж «не на часі», та й узагалі, це ж «культура», це ж «історія». Ну й далі звична жуйка з піднабридлого малоросійського меню. До якого вдаються не лише персонажі з колоніальною свідомістю, а й українські патріотичні колгоспні підлітки.
Шкода й мови про те, що Пушкін не був і не є якимось світовим поетом, як Шекспір, Байрон чи Данте. Що це суто локальне явище. Так, москвинський національний символ – не менше. Але й не більше. За громадянською ж свідомістю Пушкін – кондовий імперець, котрий шпетив «клєвєтніков Рассії», бадьоро оспівуючи «салдаццкій штик і пЄтлю казаков». У нинішніх часах він сидів би десь у сесійній залі Ґасударствєннай думи між Жириновським і Зюґановим, у перервах заскакуючи на прохановські мітинги і вітійствуючи на токшоу в Соловйова чи Скабєєвої. «Смірісь, Кавказ – ідьот Єрмолов!» – це не Дуґін і не Лімонов, хоча й вони теж, але насамперед це Пушкін. Це його рядки, які звучать, ніби сучасні тези про демілітаризацію та денацифікацію. Особливо промовисті на тлі Шевченкових: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає!» Та про що й говорити, кажу ж: шкода мови.
Хіба, скажімо, не факт, що Пушкіна з Україною практично нічого не пов’язувало? Що промайнув він тут по дотичній, на шляху в комедійну «ссилку» в Южную Пальміру та Крим, а про ті українські міста й містечка, де згодом рясно закучерявилися гранітно-бронзові бакенбарди, навіть не підозрював?
Та й хіба лишень Пушкін? Усі ці величні «генії» й трєтьорозрядні фонвізіни, всі ці суворови з ватутіними, всі ці топоніми вологодського помелу, рясно розтрушені по наських ґрунтах, – навіщо з’явилися і символами чого вони тут є? Власне, це найголовніше. Символ. Уособлення. Так Московія, як пес на пробіжці, мітила упокорені території. Зокрема й так. І якщо розвіяти тумани словоблуддя, в які завжди оповиваються ідеологічні речі, а тим більше ворожа експансія, все видається простим і невигадливим. Як і те, що за російським багнетом іде російська мова – в обозі везуть Пушкіна, Задорнова й Юнну Моріц. І навпаки – за російською мовою сунуть колони російських танків, везучи кирилицю і чомусь латинську «Z» на броні.
Так, не лише в пам’ятниках і назвах вулиць справа. Мають відбутися посутніші зміни – в політичному, культурному, інформаційному просторах. У сенсах. В атмосфері. Услід за монументами й «те-тридцять четвірками» з української дійсності мають безповоротно звіятися й усілякі інші лєпси, басти, морґенштерни, уліцкіє і собчачки, прілєпіни й пєлєвіни, віцини й солженіцини, «іронії судьби» й «ну, параді», лакомки й бурьонушки, примадонни та їхні численні зайки-філі. Разом із доморощеними таями й різними кроліками. Одним словом – «любе».
Павло Вольвач
