Цьогоріч сталося щось небачене: дискусії щодо претендентів на здобуття Шевченківської премії раптом вилилися у справжній «Жах», Україною покотилися чутки і звинувачення, залякування і закликання про загрозу «правого радикалізму», правих ідеологій та ідеологів, які змовилися проти кандидатури американського науковця українського походження Григорія Грабовича і хочуть зробити йому щось злого. Маємо на увазі «Відкритий лист до Президента України П.Порошенка та української громадськості», поширений часописом «Критика» і вже підписаний кількома десятками ліберальних науковців, письменників, громадських діячів, а також обманутими підприємцями, співаками й домогосподарками. Оскільки автори листа серед «загроз» Україні називають Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, то вважаємо за потрібне пояснити свою позицію.
Відзначимо, що цей відкритий лист є реакцією на відкриті листи до Шевченківського комітету літературознавця із Сум Олексія Вертія, двох груп науковців, митців і літераторів та звернення партії «Правий сектор», в яких ті закликають комітет уважніше придивитися до особи Г.Грабовича, власне, до його спадщини, в якій було багато фальшивих, епатажних та неправдивих оцінок творчості й постаті Т.Шевченка, через що, зрозуміло, напрошується висновок про нелогічність можливого присудження Шевченківської премії такій людині. Зауважимо, що в усіх чотирьох дописах (а їх легко можна знайти в Інтернеті) немає некоректних чи брутальних суджень, паплюжень чи наклепів. Навпаки, усі вони витримані в стилі коректної наукової дискусії.
Натомість автори відкритого листа від «Критики» (часопису, заснованого й редагованого Г.Грабовичем) вдаються до відвертих перекручень фактів, вводять в оману Президента нашої країни і громадськість і представляють ситуацію так, ніби це об’єдналися право-радикальні, націоналістичні політсили – «Правий сектор», ВО «Свобода» і Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, – щоб знищити парості демократії в Україні, а центральною серед тих паростей є особа Г.Грабовича. Насправді ж, шановний О.Вертій не має жодного стосунку до якихось політичних націоналістичних рухів, більшість із 26-ти підписантів двох відкритих листів – це письменники (Вал. Шевчук, І.Калинець, Ю.Мушкетик, Любов Голота, Є.Баран та ін.), художники (Л.Медвідь, В.Откович, В.Захарченко), науковці-філологи (В.Дончик, В.Яременко ,О.Пономарів, Т.Салига, Я.Гарасим, В.Мойсієнко, Р.Голод, С.Хороб, Л.Москаленко, В.Мацько та ін.), науковці інших галузей – історики, психологи, економісти та ін. Є навіть один світоглядний соціаліст – Заслужений працівник культури України І.Бокий. Тобто ніякого колективного, «фалангового» наступу на демократію об’єднаних сил «праворадикалів», як подають автори, немає. Бо від ВО «Свобода» лист підписала одна тільки Ірина Фаріон, але як науковець-філолог; невеличку заяву «Правого сектору» ледве чи можна вважати аж таким «програмним документом із розгрому демократії в Україні», бо з його змісту легко можна вичитати, що для цієї партії культурологічна проблематика не є пріоритетною, що це, швидше за все, побіжна реакція на драстичну подію. Так само критично можна зауважити й щодо ВО «Свобода»: ця партія замало приділяє уваги культурологічній та ідеологічній проблематиці і ніяк не відреагувала на подію цьогорічного конкурсу. Відтак весь «жах» наступу націоналістів втілює в собі, очевидно, Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова, листи від якого підписали аж 2-а (!) агресивні «праворадикали» – О.Баган і П.Іванишин.
Тут нагадаємо, що НІЦ ім.Д.Донцова – це громадська організація, в якій структурно працюють небагато членів і то на аматорських засадах, виявляючи свою активність спорадично. Організація не має ані системного фінансування, своїх видавничих ресурсів, ані якоїсь політичної підтримки у верхніх ешелонах української влади, ані якихось інших інституційно-функціональних важелів впливу. Чи вартує лякати Президента держави і всю Україну такою структурою?
Тож перша наша заувага: автори листа від «Критики» просто написали неправду, видаючи звичайну науково-громадянську дискусію за «підривну роботу» націоналістів-екстремістів. І ми розуміємо, чому з’явилася ця неправда: бо так легше демонізувати свого ідейного опонента. Мовляв, знову «фашисти» лізуть із претензіями, треба з ними покінчити.
Заувага друга: автори з якоюсь навіть злобою пишуть про ідейний бік справи. Тобто Г.Грабович, за їхньою версією, є чистим академічним літературознавцем, до чого тут звинувачення у «бракові патріотизму», в «антитрадиціоналізмі», «нестримному лібералізмі». Та чи справді п.Грабович є таким аполітичним? Кожен, хто перегляне газету «Критика», яку він видає від 1997 р., легко переконається, що більше 50% її змісту складають матеріали політичного та ідеологічного наповнення, що сам дослідник регулярно бере участь у різноманітних громадських акціях, виразно виступаючи носієм лібералістичних принципів, що він групує довкола себе багатьох впливових публіцистів і політологів, які, відповідно, створюють певний ліберально-лівацький, космополітичний мейнстрим в українському суспільному житті. Кожен в Україні знає, що надрукуватися у «Критиці» може тільки людина, особливо ідейно близька і суголосна до лінії цього вузькозаідеологізованого, чи то б пак, вибачте, «по-західному дуже плюралістичного» часопису.
Зрештою, критики Г.Грабовича цілком мали право оцінювати його з національних і державницьких позицій, бо ж премія імені Т.Шевченка присуджується і за загальний вклад певної особи в зміцнення української культури і нації. А якою під цим кутом зору є лінія газети «Критика» під орудою п.Грабовича? Часами вона просто працює на деструкцію ідентичності сучасних українців. Наприклад, від 1999 р. в газеті регулярно друкуються статті головного ідеолога закарпатського русинства П.Р.Маґочія і його однодумців з вимогами до України й української громадськості визнати русинів за окрему східнослов’янську націю і надати автономію Закарпаттю на цій основі. Остання така стаття з’явилася уже в 2014 р., тобто після початку донбаської війни, і виглядала особливо цинічною спробою викликати ще й західноукраїнський кривавий сепаратизм. Мабуть, це «дуже патріотична» позиція п.Грабовича як головного редактора видання. Так?
Протягом усіх років видання «Критики» у ній з’являлися статті С.Грачової, М.Царинника, І.-П.Химки та ін., присвячені темі «антисемітських злочинів ОУН-УПА». Ці автори буквально з пальця висмоктують звинувачення проти національно-визвольного руху 1940-х рр., весь час погрожуючи «витягнути» звідкись «купи документів», які нібито ці «злочини» «підтверджують». Правда, на нинішній день ще жодного документа, бідаки, так і не спромоглися «витягнути». Однак скільки ворожості, підозр, чорноти вилили ці публікації в українське суспільство! Це також патріотична позиція п.Грабовича?
Великих зусиль докладала періодами «Критика», щоб очорнити історію ОУН-УПА, особливо в подіях на Волині 1943 р. Лише постійні автори «Критики» однозначно заявляють про «злочин» і «різанину» з боку ОУН в цих подіях, привчаючи все українське суспільство до думки про визнання як «доведеного» цього факту. І при цьому «Критикою» послідовно ігнорується позиція десятків сучасних українських істориків, які вагомо, фактами спростовують ці перебільшені, упереджені звинувачення, навіяні польськими шовіністичними істориками. Вести таку лінію на розкол української академічної громади і українського суспільства – це патріотично і науково?
Перелік таких деструктивних ідейних тенденцій від Г.Грабовича і Ко можна продовжити. І оцінювати їх будуть люди, залежно від своїх світоглядних засад: крайні ліберали-космополіти, тобто в принципі апатриди, будуть підтримувати такі тенденції, бо щиро вважають, що виховувати всетолерантність, долати національну згуртованість суспільства, розбалансовувати його контроверсійними теоріями – це добре; натомість, люди, які зберегли у своєму світогляді національні, консервативні, християнські принципи, будуть оцінювати процеси на хаотизацію українства, на дегероїзацію його історії, на ослаблення його характеру як зло. Чому ж захисники Г.Грабовича так ображаються, що група літераторів і науковців назвала його позицію «ліберальною»? Вона і є ліберальною. Яка в цьому образа? Так, ми знаємо про один хитрий тактичний прийом українських лібералів – вдавати з себе «позаідейних», «об’єктивних науковців», «незаангажованих», але при цьому завзято на всіх рівнях просувати лібералістичні цінності. Та невже підписанти обурливого відкритого листа думають, що, ось так маскуючись, вони зможуть обдурювати країну постійно щодо своїх справжніх намірів? Але ж ці наміри чомусь мають властивість виявлятися, чи то у засудженні політики декомунізації після Майдану (бо це «нетолерантно»), за що підписалися солідарні з «Критикою» Г.Грабовича десятки, в т.ч. західних, науковців, частина з яких зараз завзято захищає його, чи то в «святій боротьбі» із придуманим «фашизмом» ВО «Свобода» напередодні виборів, чи то в демонстративній підтримці пропаганди ЛГБТ-спільноти і т.ін. Ось це і є лібералізм у всій своїй красі.
Загалом нам незрозумілою є спроба виставляти українське культурне життя як конче аполітичне за вимогою і визначенням, вдавати, ніби культура не впливає на свідомість і характер нації. Для зʼясування проблеми наведемо два історичні приклади. Від 1880-х рр. поступово домінантними ідейно-політичними силами в Україні стали ліберали і соціалісти, вихованці «інтелектуальної школи» Михайла Драгоменова – блискучого публіциста, визначного вченого, чудового ідеолога. Саме він і його ідейні послідовники прищепили тодішнім українцям як пріоритетні політичні принципи автономізму, пацифізму, космополітизму, паралельно «вибиваючи» з національної свідомості засади націоналізму, героїзму, традиціоналізму. Як наслідок, Україна підійшла до вирішального моменту своєї історії, до Національної Революції 1917 р., деморалізованою та дезорієнтованою, з розбалансованою ідеями гуманізму елітою, негероїчною, невойовничою і програла змагання за державність. Втратили ми тоді не лише державу, а й через терор нової імперської окупації ще кілька десятків мільйонів мешканців. І тоді, як і тепер, перемога лібералів у провідних верствах українства була майже тотальною. Чи добре робили ті, що заради «миру в сімействі» не критикували лібералів, не виявляли хиб їхньої стратегії, яка вела націю до катастрофи? Питання риторичне.
Сьогодні історія майже повторилася: ліберали абсолютно домінували в українському політичному русі 1990-2000-х рр. і своїм пацифізмом («Не треба атомної зброї!», «Україна буде нейтральною, як Швейцарія!», «Кого нам боятися? Сучасний світ хоче не воювати, а торгувати!»), своїм космополітизмом («Геть зоологічний націоналізм в епоху постмодернізму!», «Побудуймо багатокультурне суспільство!», «Поважаймо права російськомовних!»), своїм примітивним прагматизмом («Головне – економічні реформи!», «Мусимо пристосувати Україну до вимог міжнародних партнерів!») спрямували країну до пасування перед знахабнілими малоросами і проросійськими імперіалістами, що привело до влади В.Януковича, до роззброєння її у прямому і переносному, ідейно-політичному, значенні, до пораженської поведінки нашої еліти на Майдані, в подіях у Криму і на Донбасі. В обидвох історичних випадках саме література і широка культура використовувалися лібералами для пропаганди своїх ідей, для перевиховання українського суспільства в дусі «гермафродитства» і «провансальства» (Д.Донцов), тобто національної роздвоєності та анемії. Тож чому ми повинні відмовлятися аналізувати цей історичний досвід? Чому маємо вдавати, що не розуміємо і не спостерігаємо розкладових впливів пройнятої політичними ліберальними деформаціями культури на характер української нації? І при цьому боятися називати лібералів лібералами, бо вони цього не хочуть. До слова, Г.Грабович, коли став на короткий час президентом МАУ, то відразу запропонував видати твори М.Драгоманова у 20-ти томах. Логіка залізна: свій до свого…
Вражає стилістика відкритого листа: виявляється цілком витримана академічна та принципова критика з переліком основних полемічних тез Г.Грабовича щодо Т.Шевченка – це «безпрецедентний напад», «дискредитація й знищення», «дифамація» і т.ін. «Дифамація» – означає «збезчещення». У чому «збезчестили» Г.Грабовича його критики? У тому, що він тенденційно висвітлював – власне, дифамував! – постать Т.Шевченка у своїх працях? У тому, що він, маніпулюючи фактами і тлумаченнями, називав його «маргіналом», «роздвоєною особистістю» і т.ін.? Ось ми наведемо кілька більших цитат із творів Г.Грабовича, нехай люди розсудять, чи критика цих поглядів і оцінок є «дифамацією».
«…твердження, ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, – в корені помилкове” (С.155).
“…Шевченко далекий від ідеї національної держави, він заперечує її морально-екзистенціальну цінність” (С.156).
“Ще більш сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників” (С.185). (Грабович Г. «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка» – К. Критика, 1998).
“Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в шевченковій творчості, передусім у плані само ототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію. В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка” (С.37).
“Можна зазначити, що ставлення Шевченка до матері в його поезії характерно складне. Інфантильне бажання покарати матір за те, що вона покинула його (померши), пов’язується з такою ж інфантильною фантазією про матір-кохану, що її Балей розглядає… в рубриці про ендиміонівський мотив Шевченка” (С.38).
“Заперечення, ствердження й подальше заперечення, суперечність і самосуперечність визначають суть його [Шевченка] дискурсу. Не предмет, позиція або віра, а сукупність рекцій на них, силове поле. Відтак Шевченко постає навдивовиж сучасним поетом, що виражає відчуття випадковості існування і його абсурдності…” (С.69). (Грабович Г. «Шевченко, якого не знаємо». – К.: Критика, 2000).
“…чи не варто, бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах?” (С.15) (Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти” // Критика. – 2001. – грудень).
“…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки)” (С.4). (Грабович Г. Наука Академія Реформи Маразм // Критика. – 2006. – червень).
Інтервʼю під промовистою назвою: Григорій Грабович: «Треба припинити викладати українську літературу в школі. Взагалі!» (Дзеркало тижня. – 2006. – 1 вересня).
Зауважимо, що Г.Грабович часто користується відомим у літературознавстві маніпулятивним прийомом «рулету», це коли якась головна, зухвала, примітивна думка завивається у «тісто» велемудрих теоретичних розважань, екзотичних наукових термінів, нейтральних переказувань загальновідомих фактів, і тому читач не зауважує її примітивізму, у нього складається враження, що у тексті «нічого деструктивного нема», навпаки, «все дуже науково».Так було і з «виловленими» нами цитатами.
Цікаво, що сам Г.Грабович у своїх полеміках постає людиною вкрай нетерпимою, злобною. Так, реагуючи на критику своєї книжки «Поет як міфотворець», цей винятково «толерантний» і «плюралістичний» пан організував у своєму часописі «Критика» публікацію більше десятка «голобельних» відгуків (більшість із яких за відомим більшовицьким принципом: «не читали, але засуджуємо!») на докторську дисертацію свого опонента напередодні захисту (та й після нього) тієї дисертації, серед яких – три відповідають жанрові публічного доносу (були адресовані голові ВАКу, міністрові освіти, голові Верховної ради, ректорам та ін.). Очевидно, це «вищий зразок західної академічної толерантності», яку пропагує і поширює американський вчений, на думку його захисників!
В одному ми погоджуємося з обуреними підписантами на захист так званої «честі» Г.Грабовича: очевидно, що Шевченківська премія несе в собі важкі «радянізми» і її система потребує реформування. Хоча, і це загальновідомо, при загальній збереженості совєтської ментальності і моралі в нашому соціумі кумівство, групівщина, безпринципність, не- фаховість присутні в системах майже усіх українських премій. При цьому не розуміємо такого: як випливає з листа, і Г.Грабович, і його однодумці глибоко зневажають цю Національну премію, то для чого ж так наполегливо вони всі разом домагаються її, закликаючи до співучасті в допомозі собі все українське суспільство? І тут напрошується одне аналітичне спостереження: середовище лібералів зберігає в собі як архетипний прийом ідейної поведінки свого прабатька – безсмертного французького мислителя Вольтера, цього «метра брехні і злоби» (Є.Маланюк), який феодалів висміював, але по-феодальному жив, який руйнував і опльовував церкву і віру, але у вирішальні миті міг заявити, що та віра і та церква усе-таки потрібні. Іншими словами, кожен ліберал прагне проникнути у всі сфери і закути традиційного національного суспільства, аби із тих здобутих вершин зухвало проректи: я його розкладаю, але воно усе-таки має якусь цінність!
Шановні автори відкритого листа на захист честі Г.Грабовича завзято розписують таланти і заслуги цього, на їх думку нерядового (тобто дуже обдарованого) вченого і водночас просять Президента і суспільство порятувати його від «знавіснілих» правих і націоналістів. Гадаємо, справа стоїть значно простіше: врятувати неоціненного Грабовича може сам-таки Грабович (навіщо завдавати додаткового клопоту і так перевантаженому розваленою економікою і складною політичною ситуацією в країні Петрові Порошенку). Треба лише зректися «комплексу Вольтера», відмовитися від намагання проникати у всі можливі сфери і ніші національної культури з тим, аби висміювати їх і розкладати. «І все буде добре», як каже примітивна масова реклама, продукт лібералістичного споживацького суспільства, яке як ідеал любить виставляти нам наш «нерядовий» Автор і його стурбовані однодумці.
Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова
