Зеленський, відосики і основна червона лінія

Ви не помітили, у чому головна проблема спілкування Зеленського з суспільством?

Вона у тому, що говорить він для власного електорату. Для тих 23-25%, які досі вірні йому. Але бачать/чують його меседжі і ті, хто ніколи не були його прихильниками. І ті, хто вже розчарувався в Зеленському.

І міжнародні експерти та журналісти. Які почуте мусять донести своїм урядам. І в якійсь упаковці – громадянам власних країн і видань.

А із своїм електоратом Зеленський говорить, м’яко кажучи, як з дуже наївними людьми.

Все просто. У Зеленського давно вирахували, який його базовий електорат. Основні групи такі:

1. Люди, для яких він став кумиром давно. Навіть до Голобородька. Яким подобається його поведінкове амплуа на сцені, хриплий голос і які його асоціюють із зіграними ним ролями. А він – завжди позитивний герой.

2. І не забувайте про категорію романтичних жінок, яким не повезло в особистому житті. І які досі у захваті від його: «тобі личить його кохання».

3. А ще є герої спальних районів, які вважають його одним із них. Хлопець з кварталу. Простий, довірливий. Тому довірився Лукашенкові і розповів йому про вагнерівців. А той, гад, здав тему Путіну. Але зради тут немає. Бо хто з нас у житті хоч раз не довірився покидькам.

4. А є й такі, яким дуже імпонує його вміння вести себе по-пацанськи. «Я вам не лох», «Я вам нічого не винен», «Подзвоню Баканову, хай поганяє цього чорта». В головному кабінеті веде себе так, як на районі. Ну і шаурму їсть, не гидує. В красних трусєлях купається. Нормальний пацанчик.

5. А ще є група упоротих. Які нізащо не визнають, що лоханулися у 2019 році. І до кінця будуть виправдовувати Зеленського. Вони самі знайдуть аргументи: хто винен, що Володимир Олександрович не дав нам раю на землі.

6. Найменшою частиною в електоральній групі Зе!підтримки є прямі бенефіціари від його правління. Не тільки Слуги в урядовому кварталі та Верховній раді. А ще й ті, хто засідає в місцевих адміністраціях, є Слугами у місцевих радах. А ще ті, хто освоює бюджетні кошти. Від Великого будівництва – до ремонтів у місцевих школах за кошти місцевих бюджетів. Якщо рахувати з сім’ями – теж електоральний шматочок.

Проте – більшість все ж не ті, хто посміюється з відосів, а ті – хто відосам вірить.

Тому у виступах Зеленського основні тези:

• Крутяться в площині «Все хорошо, прекрасная маркиза…»

• Дороги будуються, школи ремонтуються;

• Лікарям зарплату Володимир Олександрович підняв – вчителям підготуватися;

• «Росте процент жирів у маслі»;

• Ковід майже переможено.

А головне: «Ми працюємо 24/7 щоб вам було безпечно. Паніки не потрібно. За сірниками в чергу не ставати. Росія не нападе. Ми сильні, як ніколи – і в цьому заслуга Найвеличнішого лідера сучасності».

І виходить дивна какофонія. Західні союзники роблять заяви: Росія може напасти і для цього є усі підстави. Наші доморощені керівники – ніяких підстав для паніки немає. Не слухайте панікерів.

І з’являється крамольна думка: невже у Володимира Олександровича панікерами вважають Джо Байдена, Бориса Джонсона і їх команди?

А з ними і весь величезний пул західних експертів?

І в голові бамкає: а навіщо УЗе!ленського так говорять.

І є лише одна відповідь. Зеленський таким чином говорить зі своїм електоратом. Він цементує власну електоральну групу. Він робить усе, щоб не падали його рейтинги.

А як же країна? Хіба варто думати про вибори, коли ми усі в небезпеці?

Не печальтеся. Володимир Олександрович, за аналогією з одним історичним діячем сповідує принцип: «Україна – це я».

А хто виступає проти Зеленського – той виступає проти України.

Усі події – розцінюються виключно у ключі зеленськоцентричності. Де є пуп землі – і весь всесвіт крутиться навколо нього.

Нам просто повезло жити в епоху президента-нарциса. З усіма витікаючими проблемами.

Тому у нас – не так, як у інших. У нас відосики.

А у цивілізованому світі – спілкування з експертами. Ось у Сполучених Штатах – перед тим, як зробити відповідальний крок – ті, хто приймає рішення спілкуються з експертами. Бо хтось добре вивчив Росію. А перед тим СССР. Хтось знає ментальність росіян. І чим росіяни відрізняються від русскіх. Хтось довго працював у Росії.

А ще – США, Велика Британія – мають там свою мережу штірліців і джеймсбондів. Бо багато російських генералів не вірять у імперські можливості Росії. А у силу мертвих намальованих президентів – вірять.

У цьому – основна різниця між нашою владою – та Заходом. У відношенні до експертів і експертної думки.

Бо у Зеленського як: є дві думки – Єрмакова – і неправильна. А думку Єрмака формують у внутрішньополітичних питаннях портнови і татарови. А у зовнішньополітичних – можливо і кротоферма. Де вкидаються «цікаві» ідеї. Які потім дорого коштують.

І не треба ілюзій: патріотична риторика – це теж – всього лише меседжі. На цей раз – патріотичній частині суспільства – і союзникам.

Бо насправді – ми знаємо – чиїм учнем є Зеленський. Ігоря Валерійовича Коломойського.

А той не соромлячись говорить, що Україна є для нього лише кормовим майданчиком.

От як посполиті годуються з городу. І відповідно його і люблять, і ненавидять одночасно.

Так і Коломойський. Тільки він свій город ненавидить. Але за нього воює. Бо це основний актив.

От тому ми і маємо ситуацію: Зеленський звертається лише до частини народу.

І це при тому, що 2/3 людей вважають, що усе рухається у неправильному напрямку. А більшість населення не довіряє президенту.

Тож і виходить: Зеленський звертається як би до усіх громадян України. Але більшість – сприймає його слова не як дороговказ до дії, а навпаки. Як у тому фільмі: якщо чобітки не подобаються шефині – значить треба брати. Якщо головнокомандувач говорить не панікувати: значить назріває щось неприємне. Або навіть страшне.

На цьому тлі особливо тривожно звучать слова Єрмака та інших у команді Зеленського про те, що є якийсь прорив у відносинах Норманського формату. Бо якщо вони кажуть, що все на переговорах радників добре – я тут же підозрюю, що нам хочуть впарити Донбас автономією. З Пушиліним і «апалчєнцамі».

І у мене тут же претензії до союзників: чи вони так наполягають? Чи це мирні ініціативи Зеленського? Який не розстався з своєю дитячою мрією побачити мир в очах Путіна?

Так ось. Насправді УЗе!ленського принципово не спілкуються з громадянським суспільством. Тільки монологи. Але дуже чітко моніторять настрої. Бо страшно.

Адже виборець Зеленського (у своїй основі) – сидить з пультом біля телевізора. А на майдани ходять ті, хто до Володимира Олександровича відноситься з недовірою. А часто – і з презирством.

І їм просто потрібно нагадувати про основну червону лінію. А вона така.

Вибори на Донбасі можливі. Але виключно за кількох умов:

1. Вибори відбуваються лише там, де над сільрадою гордо майорить український прапор;

2. Після кількох років управління військово-цивільної адміністрації;

3. Після виведення інформаційного простору з російської зони бомбування;

4. Після суду над тими, хто здійснював злочини проти України;

5. Після десепаратизації, публічного спалення російських паспортів тими, кого їх взяти змусили силою;

6. Після початку впровадження державних програм соціалізації людей в українську ментальність, особливо дітей та молоді, які вже 8 років не чули на уроках української мови.

І це, звичайно, не усе, чого б хотілося. Воно б, звичайно, хотілося, щоб усі вчительки, які зараз вчать дітей, що Путін молодець – разом заспівали «Батько наш Бандера». Але ми розуміємо, що це буде вважатися ліберальним Заходом не політкоректним.

Але дотримання чіткої червоної лінії це – запорука майбутнього України. Бо це мрія Путіна – впарити нам Донбас валізою без ручки.

І Зеленський мусить знати: день, коли він перетне цю межу – стане для нього останнім робочим днем на посту президента.

І домовлятися можна лише про деталі: два чи три роки має пройти до того, як на українському Донбасі пройдуть вибори під українським прапором.

Донбас – це Україна!

Крим – це Україна!

Слава Україні!

Віктор Бобиренко