Репортажі та коментарі історика та бійця ЗСУ Юрія Сиротюка з-під Бахмута зробили його одним з найзатребуваніших у медіа спікерів. Але ми вирішили обговорити з ним не лише поточну ситуацію на «споконвіку українському Донбасі» (так зазвичай передає слухачам та глядачам вітання Сиротюк).
Нам хочеться почути людину, яка воює на нулях з першого дня, і яка при цьому примудряється писати аналітику на 100 днів війни, включатися скайпом у конференції, суміщаючи бойові виїзди та інтелектуальну працю.
Це інтерв’ю пишеться, коли Юрій перебуває в укритті, чути обстріл, повернулися з бою друзі із звісткою, що у їхньому підрозділі два трьохсотих. Добрий звук та якість зв’язку, бо ж старлінк: тьмяно, втомлені очі доброго знайомого, який сидить на невисокому стільчику. Так би виглядало це на фото.
– Юрку, от про що ти думав 24 лютого, коли аналізував рік війни?
– 24 лютого – рік війни, яка охоплює чотири простори: землю, повітря, воду і людські мізки. І це десятий рік російсько-української війни, яка почалася 20 лютого 2014 року з розстрілів на Майдані, анексії Криму і тоді ще обмеженої воєнної операції на Донбасі.
Я солдатам тут розказував про двадцять шість російсько-українських воєн, АрміяInform нещодавно видала матеріал, де пише про понад тридцять російсько-українських воєн, і якщо говорити про цю крайню війну, то я б вів її початок не з 2014-го, вона почалася вже 24 серпня 1991 року, просто ми не хотіли в це вірити.
Останній рік – дуже-дуже гаряча фаза цієї війни.
Ми вже вісім місяців як на Донбасі, перебували тут на різних флангах фортеці Бахмут, в даний момент у самому місті, якась романтика війни вже пройшла, це вже стало роботою, обов’язком. Ми сильно змінилися.
Ми стали професійними солдатами, одними з найкращих в армії гранатометниками, хоча починали добровольцями, які мало що вміли, але мали величезний заряд енергії і бажання. Можливо тому командування залучає нас до дуже важливих завдань. Якщо про настрій, то очевидно, що накопичується морально-психологічна втома, солдати прийшли на війну як заряджені повербанки, а після багатьох місяців без ротації, у дуже важких боях відчувається виснаження і потреба у підзарядці. Я вважаю, що має бути ціла програма заохочень для солдат.
– Яких заохочень: нагороди, дитячі листи?
– Усілякі: грамоти, відзнаки, медалі, якийсь особливий культ поваги до воїна. На жаль, офіцери морально-психологічного забезпечення, які постійно мали би працювати з солдатами, підтримувати бойовий дух, перед усім, особистим прикладом, зав’язані в якійсь паперовій роботі, пишуть непотрібні рапорти, але не працюють з бійцями. Також я думав, що було б дуже добре, якби священик знаходився десь у зоні досяжності до бійців. Розумію труднощі, капеланів, які були б поруч, бракує. Можливо, Церква могла б придумати розсилки коротких роздумів для солдат у «Сигналі» або розмову по телефону. Це дуже потрібно.
Бо зараз ми перейшли до війни характерів: хто більш вольовий, чий характер сильніший, чи російський ординський характер того, кого жене імперія, хто нічого доброго в житті не бачив, чи наш, козацький.
– На який період війни ви налаштовані?
– Зараз ми розуміємо, що ще й цього літа все не закінчиться, тому треба зціпити зуби і підготуватися до марафону. Але щоб це зробити, треба передусім перебудуватися у своїй голові, тому що 24 лютого вже рік як українські солдати в постійних боях, в умовах страшної війни, зразка не Першої світової, коли в тебе постійно щось летить і все тебе хоче вбити, але в умовах Третьої світової війни, коли в тебе над головою постійно висить ворожий дрон, і війна відбувається в онлайні, коли ворог тебе бачить постійно, і ти від нього ніде не сховаєшся, а ти ворога – теж бачиш постійно.
Зараз ми точно перебуваємо в кульмінаційній точці цієї війни, березень для нас має бути переломним місяцем, ми мусимо за будь-яку ціну підірвати наступальні можливості Росії. Ми це робимо тут під Бахмутом і в Бахмуті кожного дня, перемелюючи російську армію, перемелюючи їхні приватні військові компанії. Тут кожен метр просування для ворога, це втрати, втрати, втрати – і живої сили, і техніки. Фортеця Бахмут виконує завдання перемелювання російської армії, так само як таке ж завдання у 1659 році виконувала фортеця Конотоп, де понад 70 днів козацьке військо стримувало росіян, поки не підійшло свіже українсько-європейське військо, Виговського разом із союзниками, і не нанесло просто нищівної поразки 100-тисячній російській армії.
Росіяни мають знати, що ми будемо битися за кожний клаптик землі, але так само не варто вступати в нерівноцінний обмін людей на людей. Ми маємо їхній навалі, їхній війні натовпом, вогневому валу протиставити маневрову війну, те, що нам дуже добре вдалося восени на Харківщині. Я сподіваюся, що знекровивши ворога тут, нам вдасться зробити те ж і на інших фронтах, зокрема і на донецькому, найважчому фронті.
Тут атаки ворога ніколи не припинялися, але зараз вони носять максимально загострений характер, як це було на початку літа чи восени минулого року.
– Я дивилася твій виступ для конференції. Ти казав, що націоналізм виявився нервом та імунітетом Української держави. Але, якщо бути чесними до кінця, тобі не здається, що все-таки український націоналізм має пережити теж певне оновлення, бо от, хочеш-не хочеш, а частина армії говорить російською мовою, частина армії не є етнічними українцями…
– Насправді, це в суспільстві має трансформуватися сприйняття українського націоналізму, бо воно сприймає його крізь призму пропаганди антинаціоналізму.
Націоналізм – це природне явище для будь-якої нації, Європа побудована на націоналізмі, більшість європейських держав є національними.
Щодо мови. Мова – це дуже важливо на цій війні, так само як церква, це одні з ключових стовпів, які підживлюють російську агресію. Подобається нам, чи ні, хочемо ми це усвідомити чи не хочемо, на фронті. Наприклад, у нашому підрозділі ми культивуємо українську мову і жорстко присікаємо будь-які спроби говорити мовою окупанта, особливо це стосується офіцерів. Пояснюємо, що є Статут Збройних сил України, і мене не цікавлять їхні фантазії на тему, чого вони не вивчили українську мову.
В бою, ми працюємо, коли ворог на відстані декількох десятків метрів від нас, якщо я почую, вночі чи при поганій погоді російську мову, як мені розбиратися, чи це мій побратим-українець, який воює за Україну чи це ворог? Очевидно, я сприйму його як ворога, тому що дуже мало часу на ухвалення рішень, і ти не будеш кричати: «Дорогой, ти там говориш російською, то ти український патріот чи російський?» Для нас це ключова ознака свій/чужий на фронті.
Нашою державою є Україна, у нас, переважною буде українська ідентичність, а для тих, хто не захоче цього прийняти, теж будуть громадянські права і право бути тим, ким він хоче. Я з 24 лютого і донині не є політиком, але я український націоналіст, війна по-інакшому розставила, хто свій/чужий і тут нема сенсу сперечатися, чи то бандерівці, ліберали, «Демсокира». Видно хто є хто по тому, кого ми бачимо поряд, і між нами тут суперечок немає, щодо української мови є тверда позиція, дуже проста. Особисто я, солдат, і це найменше звання в армії, але коли чую від офіцерів російську мову, прошу говорити зі мною українською. В Українській державі, якій понад 30 років, я такого права досяг.
Якщо б українці послухали Міхновського у 1900 році, який написав працю «Самостійна Україна» і написав план дій, і заснував першу політичну партію, якби послухали Дмитра Донцова, уродженця Мелітополя, який сформував філософію українського націоналізму, якби українці вивчали в університетах і в державному управлінні геополітичні ідеї одесита Юрія Липи про призначення України, ми не мали б зараз оцих проблем. Тому тут питання не в тому добрий чи поганий націоналізм. Націоналізм завжди давав правильно оцінку ситуації, і найголовніше, своїм життям це підтверджував. Бо Міхновський загинув за Україну. Юрій Липа загинув в УПА. У мене часто питають – «А чого ти тут? Міг би щось робити в тилу, в штабі, якісь ідеї формулювати». То я дуже просто відповідаю: «Ми стільки років розказували про любов до України, про те, що Москва нападе, що з нею доведеться боротися, то тепер ми мусимо відповідати за кожне своє слово своїми вчинками».
Насправді Донбас дуже змінився за ці вісім місяців, відколи ми тут. Якщо спочатку ми бачили вороже ставлення багатьох, то зараз люди розуміють, що Українська армія сильна, вона зі зброєю, вона захисник, і я тут чую все більше і більше української мови, в магазинах особливо…
– Але знаєш Юро, я кількох вчених, що ставилися до націоналістів, як до анахронізму, насміхалися над шароварщиною, питала, чи вони не розкаялися. І таки вони принесли вибачення, сказали, що націоналісти виявилися праві. Навіть Вілкул, коли зустрівся з Танею Чорновол, сказав «да, обзвоніл всех друзей і сказал бандеровци оказалісь прави». Бо ви вже 100 років на цю війну чекали.
– Ми праві не тому, що такі розумні, а тому, що багато політиків стоять на землі, а ми стоїмо на плечах своїх попередників. Наше завдання не повторити історичну помилку – не лишити путінській Росії шансів на існування. А вихід України на кордони 24 серпня 1991 року без розвалу російської імперії, без створення простору національних держав буде означати дуже просте – що це закінчилася перша російсько-українська війна у 21-му столітті. І потім неодмінно почнеться друга, ще більш жорстока російсько-українська війна, бо тут, на цьому геополітичному просторі, на стику кордону Євразії не може існувати одночасно незалежна імперська Росія і вільна Україна.
Ми за цей рік дуже делікатно формулювали цілі нашої війни, щоб не зруйнувати міжнародну коаліцію. Але ми мусимо розуміти: для того, щоб перемогти Росію, потрібно розгорнути в Росії другий фронт. Україна має чітко заявити про підтримку визвольних змагань всіх народів, хто хоче здобути незалежність. Ми це вже зробили щодо Чечні, тобто прийняли правильно декларацію в українському парламенті. І ми повинні пояснювати всім народам Росії, що квиток на війну в Україну, це квиток в один бік, що вони звідси просто не повернуться. І не тому, що ми такі кровожери. Ми просто розуміємо: щоб цю війну закінчити, мусимо наших ворогів повбивати.
Наше завдання, як солдатів, просто кожен день якомога більше вбивати російських солдатів, шукати з ними зіткнення, знищувати їх. Ну і берегти побратимів, які поряд.
– Ти робив якусь для себе періодизацію першого року війни?
– Спочатку це був широкомасштабний наступ Росії. Російські колони прорізали територію України і захопили значну її частину. Тобто, перший етап, це коли нам вдалося відбитися, а доля України висіла на волоску. І це вирішувалося виключно енергією простих людей, бо армія була ще дуже маленька. Вона сама б не відбилася. Потім був другий етап літньої кампанії, коли війна перемістилася на Донбас. Щоб зупинити просування росіян в районі Ізюму, де Росія сфокусувала величезну, просто ударну, армію, яка мала відрізати Україну по все лівобережжя Дніпра аж до Чорного моря. Україна добре справилася у цій фазі, зупинила російський наступ.
Потім була просто блискуча фаза війни для України, такий собі бліцкриг, коли малими силами без сучасної зброї ми вщент розбили найсильніше російське угрупування навколо Ізюму, змусили їх тікати, здати за лічені дні території, які вони місяцями завойовували, коли російська оборона просто обрушилася і росіяни хаотично відступали. Ми тоді навіть мали шанс, якби було достатньо сил, швидко повернути і Сєверодонецьк, і Лисичанськ. На жаль це не вдалося. Потім – успішна херсонська операція. Грамотно – стратегічно і тактично – українська армія змусила росіян до відступу на лівий берег Дніпра. Це був такий, умовно кажучи, третій етап війни.
А четвертий етап – це зараз тотальна битва за Донбас. Дуже кровопролитна, дуже жорстка, де Росія, звузивши фронт, змогла створити істотну перевагу в артилерії. Використовуючи тактику випаленої землі, Росії вдається продавлювати, витискати метр за метром, сантиметр за сантиметром. Повторюю: на дуже вузьких напрямках.
Виснажується російська армія, але виснажується й українська армія. Зараз дуже важкий період. Але я вірю, що фронт втримається, а російська армія буде знекровлена.
Рік війни що показав? Якщо Росія в кульмінаційний момент початку не змогла перемогти Україну, то й зараз у неї шансів немає.
Лана Самохвалова, Укрінформ
