Відомий в Україні і за її межами ортопед-травматолог, який ще у 80-х минулого століття розробив безболісну методику лікування хребта та прийняв десятки тисяч пацієнтів і ще й сьогодні практикує, лікар Юрій Крісман залишив слід і в національно-визвольній боротьбі України на зорі її Незалежності. Зокрема, допомагав сестрам Бандери Оксані й Володимирі і був одним з організаторів перепоховання останків їх сестри Марти. А ще – депутатом райради, встановив хрест полеглим воякам і добився передачі приміщення для «Просвіти» у центрі Рудок, де, з плином літ, став одним з організаторів і ведучих Майдану 2004-го.
В роки Революції Гідності і сучасної війни з москалями, пан Юрій передав естафету своїм дітям. Але як в минулому, так і тепер, зі своєю родиною допомагав і допомагає своїми працею і коштом розбудовувати українську справу.
В часі 80-літнього ювілею Юрія Рудольфовича розмовляємо з ним про пережите, постаті наших Героїв та належне вшанування суспільством їх світлої пам’яті.
– Знаю про Ваш тісний зв’язок з українськими націоналістами, які вийшли зі совєтських тюрем і таборіврів у 80-х. Як Ви запізналися з о. Ярославом Лесівим і Зеновієм Красівським?
– Йшов 1989 рік. По довголітнім перебуванні в комуністичних тюрмах і концтаборах Зеновій Красівський мав серйозні проблеми з хребтом. І цих двоє славних українців приїжджали разом до мене спершу як пацієнти. На той час я вже був відомим доктором, який успішно і безболісно лікує хребти власним методом.
Згодом, запізнавшись ближче, вони відкрились мені і розповіли, що сестри Бандери Володимира і Оксана, по мучеництві за українську ідею в совєцьких тюрмах, концтаборах і спецпоселеннях, мешкають у селі Козаківка на Болехівщині. Зеновій Красівський та о. Ярослав Лесів мене попросили, щоб я заопікувався сестрами як лікар і, якщо зможу, допомагав їм ліками, про які саме, мене додатково повідомив о. Ярослав. Завдяки моїй дружині Любі, яка працювала тоді фармацевтом в аптеці у Рудках, я їх придбав і в скорому часі поїхав власним автомобілем до сестер з необхідними ліками. Заодно й прихопив з собою гостинці, словом, їхав як до рідних.
По представленні своєї особи, детальних рекомендаціях о. Ярослава і Зеновія Красівського і ретельному виясненні причини мого приїзду, розмова з сестрами перейшла в довірливе русло. Пані Володимира більше мовчала, а пані Оксана вразила мене світлим розумом і доброю пам’яттю. Врізались у пам’ять з тієї нашої першої зустрічі слова пані Оксани: «Пане Юрку! Як Ви будете приїжджати до нас, завжди будьте обережні й уважні, бо з боку комуністичної влади можуть бути провокації. Щодо знаку, то як будете при нашій хаті, послиньте палець і проведіть ним з натиском по шибі вікна, мовби пікаючи. Так ми будемо знати, що то свій чоловік, на відміну від всяких, прости Господи, небажаних «гостей», які стукають і грюкають у вікна й двері. І ще одне: намагайтесь самі не їздити, завжди беріть зі собою вірного приятеля».
Так я подружився з сестрами Бандери. І їх товариством пишаюсь до сьогодні.
– Тоді таке товаришування могло закінчитись нещасним випадком зі смертельним кінцем, які полюбляли організовувати комуністичні спецслужби щодо активних діячів українських визвольних змагань, і як це й сталося з о. Ярославом Лесівим. Які зустрічі з сестрами запам’ятались найбільше з тих часів?
– На перших порах ближчого знайомства, Красівський і Лесів чи не кожного разу напоумляли мене пересторогами про обережність. Подібно й пані Оксана Бандера казала мені: «Пане Юрку! Я не хочу, щоб за мене Ви потерпіли!..» Часи тоді були такі: світлі, але непевні.
У 1990 році я часто відвідував сестер. Особливо запам’ятались відвідини, коли 5 серпня 1990 року я приїхав до сестер зі своїм малим сином Андрієм. Попередньо погодивши з пані Оксаною Бандерою, я попросив її розповісти про славну родину Бандер і записав з її дозволу нашу розмову на диктофон для історії. Вона тоді розказала мені про батька пароха Старого Угринова о. Андрія Бандеру; про рідних сестер Марту й Володимиру, які карались і мучились в сталінських концтаборах; про рідних братів: Провідника ОУН Степана Бандеру, Василя і Олексу, яких закатували в нацистському концтаборі Освєнцімі, про наймолодшого з братів Бандерів Богдана, який пішов з похідними групами ОУН на Східну Україну проголошувати Українську Державу у 1941 році. Ці групи засновували й організовували органи української влади на східних українських землях, де, за словами Оксани, поліг Богдан зі своєю дружиною, підірвавшись у криївці гранатою. Подібно, щоб не здатись ворогам-москалям, зробив і мій хресний батько – районовий провідник СБ ОУН (б) Юрій Козак «Крига» в криївці між Яворовом і Краківцем…
– Поділилися з народом цією розмовою? Чи зберігся запис розповіді Оксани Бандери?
– Звісно, що поділився! В 1990 році початок навчання у кожній школі України ще розпочинався комуністичним ленінським уроком. Втім, Західна Україна вже пробудилась від вітрів національного відродження. Син Андрій тоді навчався у п’ятому класі середньої школи у Рудках. 1 вересня я підійшов до його класної керівнички Ганни Іванівни Пастернак і кажу їй: «Ганно Іванівно, можна, я замість Ленінського уроку розкажу дітям про Степана Бандеру і його родину?» Вона погодилася й ми також отримали погодження від завуча школи. І я розповів школярам, що знав на той час про визвольні змагання ОУН-УПА, а потім кажу: «А зараз послухайте голос рідної сестри Степана Бандери!»
Тоді я пережив незабутнє враження захоплення і піднесення, які панували серед присутніх. Щодо другого питання, то сталося таке. Після 1 вересня мені телефонує редактор самбірської газети «Голос Самбірщини» Микола Синейко. І попросив мене поділитись записом розповіді з Оксаною Бандерою, щоб на основі нашої бесіди написати статтю про родину Бандери. Я йому й позичив свою касету, бо диктофон був його, а касета – все таки моя. Через якийсь час я попросив його віддати мою касету з записом, але він спершу говорив, що він не знає де її подів, а потім, коли я вже почав довший час вимагати повернути її, він мені й каже: «Касети немає, бо донька записала на неї музику». Нажаль, до сьогодні пан Микола так і не віддав мені касети.
– Можливо, маєте спільні фотографії зі сестрами Бандери з тих часів?
– Так, вони були зроблені на моєму фотоапараті «Зеніт» і збереглися! На одному фото – я з сестрами, на іншому – син Андрій сидить з пані Оксаною. Для мене ці фото – світла пам’ять і дорога реліквія про духовне єднання з родом Бандери і ще одне свідчення причетності мого роду до визвольних змагань…
–Наталія Крісман першою повідомила мене про вашу активну участь в перезахороненні праху Марти Бандери, про яке сьогодні мало хто й пам’ятає… В кого виникла ця ідея?
– В серпні 1990 року пані Оксана відкрилась мені: «Ми з хлопцями хочемо перевезти з Сибіру прах рідної моєї сестри Марти в Україну і перезахоронити у Старому Угринові» (Марта–Марія Бандера (22.06.1907 – 13.11.1982) – за польської окупації працювала українським вчителем і була громадсько-політичною діячкою на Долинщині та керувала Долинським районовим Проводом жіночої мережі ОУН. 22 травня 1941 року разом із батьком і сестрою Оксаною її заарештували органи НКВД у с. Тростянець Долинського району. Із заслання в Сибірі була звільнена аж 4 березня 1960 року, але дозволу на повернення в Україну так і не отримала. І померла в селі Сухобузимське однойменного району Красноярського краю, нині РФ. – прим. Р.І.). Тоді пані Оксана й попросила мене взяти участь в організації перепоховання старшої сестри Бандери. А щоб дати хід справі, був потрібний дозвіл районного начальства в Калуші. Міркую, що пані Оксана попросила мене його отримати з наступної причини. Колишні політв’язні хоч і мали величезний рівень авторитету у народі, але натомість для комуністичної влади вони залишались непримиренними ворогами і вже одна їхня присутність у владних кабінетах могла зашкодити цьому задуму, або щонайменше його затягнути. Я погодився. Тим більше, що на той час був депутатом районної ради і мав відповідний статус. Їхав не сам. Зі мною також поїхав до голови району мій приятель й однодумець заступник міського голови в Рудках Орест Кравс. Дозвіл ми отримали.
– У Енциклопедії сучасної України про перезахоронення Марти Бандери маємо лишень один короткий рядок: «Після смерті Марти її останки у 1990 р. перевезли з Красноярського краю на Батьківщину, спочатку до Львова, у Катедральний собор св. Юра, а потім у рідне село»… Згадайте про перебіг перепоховання і Вашу участь в ньому.
– Спершу я заїхав до сестер Бандери в село Козаківку Болехівського району. Забрав Володимиру й Марту у свої «Жигулі» і привіз їх у Львівський аеропорт. Так що я брав безпосередню участь у перезахороненні Марти Бандери від моменту приземлення літака на летовище до перепоховання в Старому Угринові. Коли зустріли прах Марти, то його з процесією проводжали до Собору Святого Юра сотні людей. Від аеропорту я віз у своєму авто сестру Володимиру й Ігоря Гриніва. А пані Оксана не захотіла сідати в машину і сказала: «Я піду за труною сестри». І з аеропорту до Собору вона йшла пішки разом з народом. Мені також прийшлося зайти до канцелярії Собору Святого Юра і домовитися, щоби відкрили храм для відправи й молитви за душею покійної Марти і вшанування її світлої пам’яті.
Ще й зараз у мене перед очима телесюжет Львівського телебачення, коли стою на заупокійній відправі у Соборі Юра в ногах покійної Марти разом з сестрами Бандери. Згодом один кагебіст, «вболіваючи» за мене, скаже: «Юрію Рудольфовичу, і потрібно Вам було так «засвітитися» на похороні?» На що я відповів: «Я лікар! І завжди повинен проявляти співчуття та милосердя щодо живих людей. А про одне з семи діл милосердя щодо тіла – за християнським катехизмом – «Вмерлого похоронити», міркую, що ви також знаєте»…
– Що врізалося в пам’ять з перепоховання, яке повертає Ваші спогади до нього?
– Коли труну з останками Марти Бандери проводили від Митрополичої Катедри Святого Юра до місця вічного спочинку на цвинтарі у Старому Угринові, здавалося, що небо нагадувало нашому народові майже піввікову недолю сестер Бандери по совєтських тюрмах, таборах, лагерах – було холодно і йшов сильний дощ. Спершу труну везли селами, обабіч доріг наші люди ставали на коліна, щоби вшанувати пам’ять Степана Бандери. Коли сьогодні наш народ зустрічає полеглих українських героїв на колінах – я завжди пригадую те перепоховання і героїчну боротьбу минулих поколінь. А потім, з молитвами і вірою в серці, ми йшли у дощ, сльоту і болотами на цвинтар, щоб віддати останню шану представниці славного українського роду Бандер, який поклав на вівтар Вітчизни найдорожче – життя усіх своїх чоловіків. А своїх жінок прирік на майже піввікові муки і терпіння в комуністичних концтаборах, але не зламався. І, безсумнівно, прізвище «Бандера» вже століття є правдивим прапором незламності і символом боротьби України за Свобідну Соборну Державу. Та таким, що й сьогодні, через століття, викликає жах у нашого відвічного ворога!
– Знаю, що Ваш батько Рудольф змалку товаришував з Романом Шухевичем. Як, до речі, відреагували Ваші батьки на те, що Ви брали участь в перепохованні?
– Мої батьки, яким я повністю довіряв і звіряв з ними усі важливі справи у своєму житті, сприйняли цю новину з радістю. У мене і найменшої думки не було, щоб їх засмутити. Нагадаю, що мій батько Рудольф Крісман дитиною проживав у Краківці на Яворівщині, де мешкав на одній вулиці з Романом Шухевичем. Вони потоваришували ще в дитячому віці. З роками їхня дружба міцніла.
Будучи ще малими дітьми, Роман і Рудольф пообіцяли одне одному, що коли в них народяться діти, то хлопчика назвуть Юрієм, а дівчинку – Марією. Обидва свого слова дотримали. І так сталося: завдяки цьому їхньому приреченню, я ношу ім’я «Юрій», а моя сестру звати Марія. Як і діти Романа Шухевича також носять імена, відповідно, Юрія і Марії.
Згодом, в часі визвольних змагань у середині ХХ ст., мої батьки Рудольф і Розалія брали участь у повстанському підпіллі. Матір Розалію здали сексоти й енкаведисти катували в Рудківській тюрмі. Згодом мої батьки Рудольф і Розалія довго переховувались, кожен окремо, діти – також окремо від батьків по різних селах і містечках. Особисто я в підпілля увійшов, коли мені було три з половиною роки, переховуючись окремо від батьків по чужих сім’ях.
– Хто найбільше опікувався Вами в той час?
– Моя названа мама Сташка Гладиш із села Морянці на Яворівщині. Мені строго заповіли, що коли мене запитають як мене звати, то маю відповідати що я – Микола Гладиш. Саме їй завдячую, що не став живою наживкою для енкаведистів, що в такий спосіб використовували дітей, батьки яких брали участь у визвольних змаганнях та не опинився в спец-інтернатах для дітей «врагов народа», як Юрій і Марія Шухевичі. Мене вже посадили енкаведисти на тачанку в с. Морянці, але мама Сташка вибігла до них, схопила мене на руки і з криками «Куди забираєте мого Микольцю?» не дала мене забрати. Cвого часу так само поступали й мої батьки, коли оберігали й опікувались у нашій хаті дітьми повстанців і виселених українців в «сибіри». Тут згадаю, що у нашій сім’ї Рудольфа Крісмана проживав п’ятирічний хлопчик Зеньо, син повстанця УПА Володимира Козака, рідний брат мого хресного батька Юрія Козака. Вони обидва героїчно загинули у двобої з московським окупантом. Ще проживала в нас Стефанія, батьки якої були вивезені на Сибір…
На жаль, були й інші люди, хоч краще б було їх назвати нелюдами. Сестра одного з наших хлопців-повстанців з Новосілки, батьки якого були вивезені на Сибір, взяла й написала до підполковника МГБ Зелінського донос на батька Рудольфа. Мовляв, моїх батьків вивезли, а от в Рудках є такий собі Крісман, який допомагає бандерівцям і його не вивезли. Дізнавшись про це від повстанців, кожен вечір мама збирала в плахту дитячі лахи, які зав’язувала у вузлик, чекаючи на вивезення в Сибір. Коли батьки цієї жінки повернулися з Сибіру, то зайшли до мого батька і вибачилися за ганебний вчинок своєї дитини-донощиці. Хай їй Бог простить!
– Чи був вплив батьків на вибір стати лікарем? Як вважаєте, – Ви виправдали сподівання батьків?
– Мої кревні хотіли бачити мене священиком, але за совєтської влади то було проблематично. Тоді мама Розалія мовила так: «Добре було б, щоб ти послужив народові нашому лікарем. Лікар сповідує милосердя, а де милосердя – там Господь». Так і сталося.
Я ніколи не випинався між людьми і своє життя посвятив тому, що заповідали мені батько з матір’ю та мій хресний Юрій Козак. По хрещенні, яке проводив тоді о. Чупринський, хресний тримав мене на руках і сказав, – про це розповіла мені моя мама, – «Юрчику! Хочу щоби ти продовжував мою справу боротьби за кращу долю Українського Народу. Хоч мене вже не буде на землі, але з небес я буду спостерігати за тобою! І я хочу гордитись тобою».
Не мені судити, як я виконав їх заповіт, але я пишаюся приналежністю до свого роду і що мої близькі брали активну участь в розбудові Української Держави. А при її відновленні Бог і мені позволив долучитись до цієї почесної місії і найважливішого завдання кожного українця. Щодо виправданих сподівань, то як українець і лікар, я завжди намагався виконувати поручену справу якнайкраще – це стосувалося і громадських обов’язків, і лікування людей.
– Ваша сім’я поділяє Ваші погляди? Що б Ви хотіли побажати на закінчення розмови читачам?
– Звісно, що так! Понад піввіку дружина Любов Романівна є моїм земним ангелом-охоронцем, надійним опертям і дбайливою берегинею нашої родини. З нею ми побудували будинок, виховали дітей Наталію та Андрія, яким дали добру освіту. Наталя – адвокат і правозахисник та відомий український поет, Андрій – ортопед-травматолог, який лікує воїнів ЗСУ у Львівському військовому шпиталі та є волонтером. Йому я передав усі знання, які мав, і, знаю, що він успішно продовжує мою справу: служить людям.
І дружина, і діти – мої вірні однодумці: живемо Україною, як мої батьки і їх побратими. А моєму життю і праці приносять снагу й надію перемоги воїнів ЗСУ на фронті та онуки: студентка Софійка, школярі Матвій та Юрій.
Міркую, що моя родина подібна до більшості українських родин, за які сьогодні воює і гине цвіт української Нації. Я прошу кожного пам’ятати про постаті наших Героїв сьогодення і минулого та належно вшановувати у суспільстві їх світлу пам’ять, берегти і плекати її у молоді і дітях. Бо пам’ять робить нас державним народом, Нацією.
Допомагаймо і підтримуймо одне одного у такі важкі й скрутні часи війни, але першочергово допомагаймо воїнам на фронті! А нам усім – я щиро бажаю перемоги над московським окупантом!
Розмовляв Роман Івасів
