Пропагандивний напрямок займав визначне місце у діяльності ОУН. Після завершення ІІ Світової війни перед Організацією постали нові завдання у поширенні державницької думки, розвитку світоглядних ідей та інформації про національно-визвольний рух. Саме видавнича справа стала інструментом утвердження українців, як нації борців за власне визволення.
Маємо розмову про українське книгодрукування з директором Української Видавничої Справи – Ярославом Іляшем.
– Друже Ярославе, видавництво, яке Ви зараз очолюєте, багато десятиліть тому засноване ОУН (бандерівців). Як все починалося?
– Якщо говорити про історію, – то ми стали продуктом традицій і спадковості українського книговидання.
У повоєнні роки ОУН взяла на себе відповідальність і, користаючись досвідом української інтелігенції та патріотичних організацій у діаспорі, засновує у 1948 р. в Лондоні Українську Видавничу Спілку (УВС) і журнал «Визвольний Шлях», який на початках розповсюджувався виключно серед членів ОУН. У 1954 р. Степан Бандера з соратниками у Мюнхені (Німеччина) засновують часопис «Шлях Перемоги».
Вже після здобуття Україною незалежності редакції «Визвольного Шляху» та «Шляху Перемоги» переміщуються в Україну. І у 1996 р. за участі чільних представників ОУН з України, Німеччини та Великобританії засновується Українська Видавнича Спілка, яка 2016 року реорганізована в Українську Видавничу Справу (УВС).
– «Шлях Перемоги» є найбільш відомим націоналістичним періодичним виданням, що має передплатників по усьому світу. Що ще є у переліку Видавництва?
– За понад 20 років української історії нашого видавництва є близько 300 найменувань видань книг популярної, науково-історичної та ідеологічної літератури. На жаль, ми з 2009 р. були змушені припинити випуск «Визвольного Шляху» через економічну ситуацію. Натомість ми адмініструємо і видаємо журнал Спілки Української Молоді «Крилаті».
– Наскільки популярною є продукція УВС?
– Тиражі у нас не є великі, здебільшого 1000-2000 примірників. Є коло своїх вірних читачів, які викуповують майже все, що видаємо. Співпрацюємо з мережею «Книгарня “Є”», маємо активну сторінку «Книгарня “хунти”» (у Facebook), випускаємо дайджест «Книжковий огляд».
Періодично здійснюємо презентаційні поїздки. Ми є добре впізнавані, адже наші читачі – ідейно споріднені люди. Для нас головне – якісні і змістовні книги плюс правильне адміністрування і редакторська політика Видавничого Фонду ОУН, яку здійснює Віктор Рог.
– Маєте визнання і затребуваність читачів. Чи так само помічає вас і держава?
– Свого часу ми мали пропозицію працювати з державною програмою «Українська книга», але ми тоді відмовилися, адже зусилля на подолання бюрократичних процедур вирішили спрямувати на втілення власних видавничих проектів. Крім цього, хочу додати, що наші видання оцінювалися і всеукраїнськими рейтингами «Книжка року», «Літакцент» та «Премія ім. Ю.Шевельова».
– Тобто ви є достатньо успішним підприємством… Чи важко ще дається?
– Знаєте… Керувати націоналістичним видавництвом – це одночасно займатися благочинністю, політикою, а вже потім – підприємництвом. Багатства на цьому не заробиш. Зате маєш задоволення від справи, яку робиш і відчуваєш себе потрібним…
– Загалом у вас позитивна динаміка у діяльності, незважаючи на складний стан українського книговидавництва…
– Звичайно ж, проблем у нас вистачає, але ми сумлінною працею і підтримкою доброчинників їх долаємо. Як приклад, періодичні видання (газети) щороку у тиражі падають на 15-20%. Але тираж «Шляху Перемоги» ми змогли повернути до рівня 2014 року. Щороку ми беремо участь у Форумі видавців у Львові, де чітко помітно, що інтерес читачів до нас не згасає.
– Ви згадали про Форум видавців, але як прокоментуєте скандал із Книжковим Арсеналом у Києві цьогоріч…
– Це не був скандал. Причина була у брутальній і безаргументованій відмові у праві брати участь в цьому фестивалі. Це той випадок, коли організатори Книжкового Арсеналу підготували для нас усі моменти для участі, а потім сповістили про відмову, не вказуючи хто, коли і за яких обставин-причин ухвалив таке рішення.
У нас визріла аргументована позиція, що такий випадок стався не лише через брак професійності, а швидше через ідеологічну нетерпимість до нас в особі організаторів фестивалю. Підтвердженням цього є підтримка минулими роками Книжковим Арсеналом акцій ЛГБТ-об’єднань, поява там книг О.Дугіна – великодержавного путінського російського ідеолога, а також виражена ліберально-нігілістична направленість під соусом європейськості. Як приклад: учасник міжнародної програми фестивалю недержавна організація Rosa–Luxemburg–Stiftung (Німеччина) – близька до партії лівацького спрямування «Die Linke», яка обстоює емансипацію, ЛГБТ та «провадить критичну рефлексію історії». Можна багато коментувати, але тенденція очевидна…
Обурює те, що Книжковий Арсенал має відношення до Державного управління справами (ДУС) Адміністрації Президента України. Але там і близько немає обстоювання державницьких принципів чи національного інтересу. Це можна охарактеризувати як майданчик космополітичного штибу. Такий собі Книжковий Fashion Week.
Зважаючи на давню істину, що світом керують люди, які читають книги, то у даному випадку нам пропонують читати не зовсім ті книги, які б зміцнили українську державу і зробили нашу націю конкурентоздатною у світі.
– Це серйозні висновки для такого великого фестивалю, як Книжковий Арсенал…
– Ми не збиралися весь час ображено галасувати у соціальних мережах на рівні пліток, звинувачень чи чіпляння ярликів. Аргументів було достатньо. Треба було «не ридать, а здобувать»…
Це наша країна, це наш державний захід і ми вправі мати на нього свій погляд. Нами почав готуватися судовий позов, ми звернулися до наших читачів, волонтерів та народних депутатів за підтримкою. Почали готуватися до акцій громадської дії. За два тижні ми мали десятки звернень та листів підтримки до Мінкульту, Адміністрації Президента та народних депутатів.
Окремо дякуємо Молодіжному Націоналістичному Конгресу, мережі «Вільні люди», народним депутатам Олегові Медуниці та Андрію Левусу, Харківському та Івано-Франківському осередкам «Національного корпусу» та багатьом іншим добродіям. Це стало яскравим прикладом націоналістичної солідарності та взаємопідтримки українців.
– І ви свого добилися…
– Навіть швидше, ніж очікували. Вірніше несподівано. Адже ми не мали жодної офіційної відповіді від організаторів. Але звернення громадян і депутатів змусили Книжковий Арсенал стати більш соціально відповідальним і надати нам право участі у фестивалі.
Ми не особливо тішимося, адже так трапилося лише завдяки рішучості і принциповості наших громадян. Звичайно ж прикро, що Книжковий Арсенал у даному випадку дав приклади самодискредитації власних менеджерів…
– Врешті ви мобілізували своїх читачів, додатково прорекламували Українську Видавничу Справу… А що порадите своїм читачам?
– Назву книги, які зараз популярні: Леонід Мосендз «Відплата» (є ризик не встигнути придбати) та книги рідкісні і повчально-цікаві – Степан Шухевич «Моє життя» (Лондон, 1991, УВС) та Микола Климишин «В поході до волі» (у двох томах) (Детройт, США, 1987), праці Романа Бжеського, Валентина Мороза, Володимира Косика.
Я можу давати поради тільки конкретним людям, що почитати. Але покладаюся на експертне рішення нашого Видавничого Фонду ОУН. Фонд рекомендує читати все, що ми видаємо. Не знаю чи усім все буде цікавим, але корисним – гарантую!
Спілкувалася Анастасія Кондратенко, УІС
