Дорогі мої українці! Більш за все побоююся, щоб не сприйняли мій текст, як спробу чомусь повчити вас, на щось скерувати. В жодному разі. Запевняю у високій повазі та любові до українського народу. Добре пам’ятаю, ким приїхав до вас у 1978 році і ким є зараз. Розумію, що без вас доля моя склалася би зовсім інакше. Тому щиро вдячний та шкодую, що не зможу вам віддячити, бо одного життя не вистачить.
Розумію також, що не всім буде до вподоби моє звернення. Але примушую себе писати. Щось на кшталт акту відчаю від страху за майбутнє України.
Так, я не помилився. Україна вже виграла цю війну, ще навесні 2022 року. Але не перемогла. І зараз вирішується питання: якою буде ціна перемоги? Великою, як зараз? Дуже великою? Катастрофічною? Це життєво важливе питання.
Ламаються списи у полеміках, на дебатах, у суперечках…
Як здобути перемогу якомога швидше, з меншими жертвами?
Не відшукати нам відповіді, допоки не з’ясуємо: а що саме є перемогою? Яка вона? Що має статися?
Чи є чітка, зрозуміла відповідь у влади? Розмови чув, думки чув, відповіді – ні. А така відповідь має бути зафіксована десь, у якомусь розділі державної стратегії. Немає, на жаль, і суспільної консолідованої думки щодо цього питання.
Ми обговорювали цю тему – без перебільшення – з тисячами співрозмовників. Що саме є Перемогою України? У відповідь – безліч варіантів.
Наводжу думки семи основних, без характеристик груп респондентів.
Сьома. Почну з кінця, бо не можу називати її першою. Це думка про те, що треба капітулювати та возз’єднатися з агресором, бо «Россія вєлікая страна і нам там будєт лутше». Не гнівайтеся, але й таке є.
Шоста жадає «миру любою ціною», бо «скільки ж можна?».
П’ята пропонує розвести війська по лінії фронту станом на лютий 2022 року, «а потім побачимо».
Четверта впевнена, що достатньо звільнити материкову частину України, бо «Крим все одне не повернеш».
(Варіанти з сьомого по четвертий є програшем України)
Третя твердо вимагає звільнення всієї України. На жаль, ця перемога не усуває небезпеки. Вона є черговою передачею естафетної палички визвольних змагань наступним поколінням.
Крім того: хто казав, що після цього війна завершиться?
Друга група додає до третього варіанту «Знищення РФ як державного утворення». Це є перемогою, після якої виснажена війною Україна буде «всім винна», так само, як у всіх попередніх варіантах. Так, ми будемо мати найсильнішу армію в Європі, але вона теж потребує утримання. Що ми запропонуємо звільненим у запас, які звикли, – так, заслужено, – отримувати значно більші гроші, ніж у мирний час?
Чую заперечення: «Нам допоможуть! План Маршалла… Раммштайн… весь світ з нами…».
А якщо ні? Багато що може помінятися! Ми можемо на це сподіватися, але покладатися краще тільки на себе.
Перша група запевняє, що перемога України виключно в деколонізації РФ та створенні на її території незалежних держав за активної участі України.
Ось це, на мою думку, і буде Перемогою України.
Тому, що після такої перемоги Україна стає впливовою, провідною країною від Сяну до Уралу, отже, й у всій Європі. Жодна європейська країна сьогодні не здатна претендувати на таку роль. Жодна! Тому, що це історична місія України.
Не маю претензій на абсолютну істину. Можливо, когось влаштовують інші варіанти, менш амбітні, але, як на мене, тільки цей може виправдати нескінченні жертви українців у боротьбі за свою неньку протягом останніх століть.
Як досягти перемоги?
Якщо ми приймаємо таку перемогу як мету, сприймаємо її як один із напрямків державної стратегії України, то питання суто технічне. Впевнений, що в державі достатньо спеціалістів, які значно краще за мене, професійно зможуть скласти план дій. Але, пробачте, викладу дещо й від себе.
Отже. На жаль, ми не зможемо перемогти виключно військовим шляхом. Ми можемо, за допомогою друзів, триматися довго й навіть перейти до активного наступу. Ціною великих втрат та зусиль зможемо повернути всю територію – разом із Кримом. Після цього вся звільнена територія перетвориться на пустелю. Протягом цього часу чисельність табору прихильників компромісу (капітуляції) може стати вкрай небезпечною.
Тому!
Треба додати до військових дій активну ідеологічну, інформаційну війну. Не хочу оцінювати те, що зараз робиться у цьому напрямку на державному рівні. У будь-якому випадку, цього недостатньо.
Москва зараз, аби досягнути єдності, вселяє у голови людям лукаву думку, мовляв, неважливо, чому почалася війна, не на часі розбиратися, треба об’єднуватися, бо відповідати будемо разом.
Треба розірвати цю «єдність», бо вона умовна й фальшива. Розхитати та прискорити розпад РФ можна виключно шляхом підтримки національно-визвольних рухів поневолених народів та стимуляції виникнення таких рухів. Це не якась нова ідея! У 1943 році українці, які не мали ілюзій щодо Московії, створили АБН – Антибільшовицький Блок Народів.
Добре було б створити Інститут вивчення поневолених народів РФ, але це потребує часу, якого в нас немає. Тому почати можна з центрів допомоги цим рухам, з медійних проектів мовами корінних народів РФ, що спрямовані на корекцію та зміну свідомості громадян Російської Федерації.
Повірте, це можливо, ми вже маємо досвід ерзянської громади, проекту «Вільний Ідель-Урал», а зараз ще й Ліги Вільних Націй. Вони діють на громадських засадах, мають досвід та переконаність в ефективності своєї справи.
Далі ми маємо допомогти визвольним рухам у створенні проектів майбутніх держав та привабливих презентацій тих держав, зрозумілих для населення РФ.
Допомогти у донесенні цих знань до поневолених народів. Це має стати пропагандою на випередження. У «Час Ч» потрібна буде активна допомога у створенні та розвитку національних держав безпосередньо на території РФ – після її розпаду. Консультації, фахівці, експерти, інструктори, технології, спільні проекти: економічні, політичні, наукові, інформаційні, культурні. Так, і військові теж. І в нас є кому це робити.
Це потребує ресурсів, але погодьтеся – вже не у вигляді життів українських вояків.
Дратує слово «допомога»? – «А чому ми їм маємо допомагати»? Допомагаючи поневоленим народам розвалити імперію, українці допомагають передусім собі, створюючи основу для сталого миру та усуваючи загрозу, яка висить над Україною століттями. І головне – зберігаючи життя українських вояків.
Тільки маючи за своїм кордоном дружні держави нинішніх поневолених народів, а не агресивну імперію, можна забезпечити Україні остаточну перемогу та уникнути гірших сценаріїв продовження війни.
Олександр Болькін
