Олег Баган
(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)
Нещодавній пост у Фейсбуці Володимира В’ятровича, директора українського Інституту національної пам’яті, про «щупальці Кремля», тобто про імперський наступ російської культури, яку він символізував іменами письменника М.Булґакова, співаків В.Висоцького і В.Цоя, та кінофільмом «Іронія долі», викликав велетенську хвилю обговорень та емоційних реакцій. Зрозуміло, російськомовна частина українського інформпростору почала звинувачувати історика в «руїнництві», «агресивності», «русофобії» і т. ін. Зі свого боку українські медійники і публіцисти взялися захищати право відкидати імперську культуру, почали вишукувати різноманітні вади серед названих діячів російської культури, представляючи їх дрібнішими за культурним значенням і «негеніальними». Дійшло навіть до спроб якось принизити загалом російських класиків, при чому в дуже оригінальний спосіб: А.Пушкін, виявляється, не тільки написав про свою кохану Анну Керн чудовий вірш про «гений чистой красоты», а й цілком банально «с Божьей помощью ее по@б», як про це він зізнався у своєму листі (див.: Ю.Винничук «Не нам, бл@дям…»; сайт «Збруч»). Тобто почалися міжнаціональні образи.
Емоційна дискусія в ЗМІ підняла ту проблему, яку вже давно треба було обговорити в Україні і розв’язати: проблему сприйняття російської культури, інтерпретації і функцінкціонування її в самостійній Україні.
Насамперед наведемо кілька панівних стереотипів у цій темі. Від початку 1990-х років в нас було таке: як тільки хтось з українців підіймав питання про потребу стримування наступу російської мови в Україні і хоч якогось блокування російської культури, його відразу оголошували «зоологічним русофобом», «тупим селюком-бандерлогом», «сліпим руйнатором українсько-російської вікової дружби і гармонії культур». Тепер приблизно так відреагував на цю проблему на каналі «Прямий» 27.01.2017 відомий російський телепубліцист Євгеній Кісєльов у своїй суспільно-політичній програмі, на яку він запросив як vip-експертів ще трьох українських, але російськомовних, політологів і публіцистів. При чому п.Кісєльов постійно оперував словом «запретить» щодо діячів російської культури, хоча В.В’ятрович у своїй тезі такого завдання не ставив. Тобто навмисно обговорення проблеми відразу було перенесене в іншу, невигідну для українства, площину: воно нібито хоче вдатися до диктаторських методів і заборон. І це всі разом в студії гнівно засудили як «ідіотизм» екстреміста В.В’ятровича. Паралельно в іншій програмі російський телеведучий Матвєй Ґанапольський тенденційно вів розмову про потребу зберегти все-таки совєтську арку Дружби народів у Києві як «пам’ять». Нагадаємо, що телеканал «Прямий» вважається близьким до адміністрації Президента України П.Порошенка. Таким чином, ми виразно бачимо, які ідеологічні акценти розставляє керівник нашої держави.
Найцікавіше було далі: відразу після суспільно-політичної програми Є.Кісєльов вийшов з черговим випуском своєї програми «Авторське», в якій розмовляв із міським головою Дніпра Борисом Філатовим. Тут він знову говорив про «дурні» спроби забороняти російську культуру й поцікавився, як у Дніпрі ставляться до пам’яті видатних уродженців міста, при цьому навів доволі великий список імен, серед якого не було імені жодного українця, хоча в місті проживали і відомий український історик Д.Яворницький, і письменники-класики В.Підмогильний та В.Петров-Домонтович та багато інших. Б.Філатов сказав, що недавно в Дніпрі встановили меморіальну дошку О.Галичу – російському поетові і бардові. За що Є.Кісєльов дуже похвалив міського голову.
Напрошується риторичне питання: чи не представляють Є.Кісєльов і М.Ґанапольський «руський мир» в Україні в його ліберальній, непутінській формі?
Якщо додамо до цього шалену і масову атаку на ідею відкидання російської культури з боку сотень чи навіть тисяч російськомовних журналістів, то зрозуміємо, наскільки ефективною загалом стала ця кампанія для проросійських середовищ в Україні.
Протягом усіх 27 років незалежності українська частина суспільства, в якій інтелектуально й ціннісно домінували ліберали, зрозуміло, поводилася в темі опору тотальному наступові російської мови і культури в стилі того страуса, що завжди ховає голову в пісок, коли йому лячно. У нас, крім кількох «навіжених», як їх величали ліберали, воліли про це не говорити. Навіть більше, ліберали відразу висміювали, показували «неадекватними» тих, хто закликав до якихось дій, мовляв, не треба виявляти «нетолерантності», своїх «прихованих посттоталітарних комплексів», треба почекати і «російська культура і мова самі розсмокчуться в українському соціумі». Відтак на це «розсмоктування» ми прочекали чверть століття і дочекалися російської військової агресії й анексії Криму. Логічно.
Водночас українські ліберали від культури до самісінької Революції Гідності, тобто до осені 2013 р., возили до України, зокрема на Львівський форум видавців, різних російських письменників і науковців, демонструючи «дурним, одновимірним бандерівцям», як за допомогою «відкритого діалогу» треба перемагати російські імперські впливи. Зараз залишилось хіба порахувати, скільки з тих ліберальних російських культурників підписували різноманітні пропутінські, шовіністичні декларації проти України вже після гібридної війни на Донбасі.
Тож в більшості своїй україноцентричне суспільство залишалося і, на жаль, нині залишається в стані невизначеності, роздвоєності щодо проблеми ставлення до російської культури. Агресивні російськомовні «просунуті» журналісти типу Наталі Влащенко чи Матвєя Ґанапольського вмить «затикали пельку» з провідних каналів тим, хто пробував загострити цю проблему. До більш концептуальніших заяв прихильників категоричної позиції, таких людей, як Ірина Фаріон чи Василь Лаптійчук, ставилися як до виявів екстравагантної, але не обов’язкової до виконання, «завзятої націоналістичної опозиційної думки».
Щоб зрозуміти глибше й опукліше поставлену проблему взаємодії імперської і національної культур в післяімперський період, звернемося до світового історичного досвіду. Наприклад, Чехія, Словаччина і Фінляндія змогли створити свої повноцінні нації і держави тільки після того, як вони, пробувши приблизно 1000 років в повному полоні імперських, відповідно, німецької, угорської і шведської культур, зуміли цілковито визволитися від їхніх впливів. Тобто німецька, угорська і шведська мови і культури в цих країнах відійшли цілковито на другий план, були витіснені з науки, преси, освіти і повсякдення абсолютно. Здійснивши це, витворивши собі повноцінну, розвинуту в усіх можливих напрямках і сферах національну культуру, позбувшись ментальних постімперських комплексів залежності і другосортності, ці народи змогли стати дуже розвинутими, динамічними, дисциплінованими націями, і, відповідно, німецька, угорська, шведська мови і культури цікавлять їх тільки як світ колишньої духовно інтелектуальної та естетичної активності і функціонують тільки в зонах розселення відповідних нацменшин – в кількох соціальних острівцях Західної Чехії, на Півдні Словаччини і в Південно-Західній Фінляндії.
У світі нема прикладів, щоб народ, який визволявся від імперського домінування, залишав собі мову і культуру свого колишнього гнобителя. Єдиний виняток – це Ірландія, яка зберегла англійську мову і культуру, але тут великою причиною цього була слабкість власне ірландської, тобто кельтської (гельської) мови і культури, які мали незначні традиції з епохи Середньовіччя, коли Ірландія була завойована, і які явно не могли конкурувати із надзвичайно розвиненими англійською мовою і культурою.
Є ще приклади іспаномовних країн Латинської Америки чи часткове збереження англійської мови і культури в багатьох країнах Британської імперії від Індії до Південної Африки. Однак це не точне зіставлення. В Латинській Америці фактично були створені нові нації з креолів, тобто нащадків переселенців з Іспанії, і місцевого населення, частково з колишніх рабів-африканців. Іспанську мову і культуру вони вибрали як закономірність: вони були належно розвинутими, а мови і культури аборигенів явно «не дотягували» до потрібного рівня через свою історичну відсталість. У випадку Індії зіграв свою роль цивілізаційний фактор: індійцям, після того, як вони збагнули всю велич і переваги у плані модернізаційних потуг європейської цивілізації, не хотілося позбуватися інформаційно-освітніх зв’язків з нею. І для цого вони закономірно використали англійську мову і культуру. Але тільки як тимчасовий засіб , до часу, коли їхня країна вийде на належно високі темпи розвитку.
Проте українська ситуація є специфічною супроти всіх наведених прикладів і вимагає свого поглибленого аналізу. Україна як постімперський феномен стоїть десь посередині між Словаччиною і Латинською Америкою і нагадує натомість частково ситуацію в Хорватії, де близькі сербська культура і мова мали певне «сакральне» значення для хорватської нації, берегли в собі ідею великого об’єднання «слов’ян-братів». Російська меншість в Україні є значно чисельнішою і впливовішою, ніж угорська в Словаччині, яка поставлена там у чіткі і надійні рамки (бл. 500 тис. угорців проти 4 млн. словаків). Водночас росіяни і російськомовні в Україні є не настільки сильними і чисельними, щоб цілковито асимілювати й усунути з культурних позицій українськомовну частину суспільства, як це сталося з тубільцями Америки. Хоча їм, безсумнівно, цього дуже хочеться і такий план, план «Малоросія-2», ще зріє в багатьох мізках і проектах. І в цьому вся небезпека.
Українська складність полягає в тому, що російськомовні жителі й етнічні росіяни масово зосереджені не лише у великих і багатих регіонах південного сходу країни, а передусім у великих урбаністичних центрах, які грають виняткову роль в житті кожної країни. Тобто міста-мільйонники Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Донецьк, мегаполіси Запоріжжя, Кривий Ріг, Суми, Чернігів, Полтава, Кропивницький, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, міста зі значним російськомовними анклавами, як Черкаси, Вінниця, Житомир, більшість районних центрів південного сходу держави є колосальним фактором схиляння нашої країни в бік до Російського цивілізаційного простору. Саме тут кожного разу до рад всіх рівнів обираються приховано чи відкрито проросійські політики, тут формуються інформаційні та культурні проросійські потоки, в яких домінують російська мова і російська культурна свідомість, тут видаються мільйонними накладами російськомовні книжки і часописи, тут населення масово декларує свою прив’язаність до совєтських традицій, а значить – свій опір будь-якій українізації. За складністю і фатальністю міжнаціональної, міжкультурної ситуації до України подібна ще Білорусь, яка перебуває у ще гіршому національному становищі.
Зрозуміло, що цей малоросійсько-російський світ в Україні тримається, як на опорах, на російській мові і культурі. А живиться він ними в т.ч. і з інформаційних потоків, що йдуть із сусідньої і зловорожої до України Російської Федерації. Не треба пояснювати, що ці потоки щоденно наповнюють нашу країну відповідними дозами неосовєтчини, ксенофобії, православного фанатизму та іншими «добрами». Отже, об’єктивно російська мова і культура стали потужними засобами наводнення нашої держави деструктивним щодо української нації інтенціями. Якщо взяти до уваги, що більшість українських телеканалів є реально російськомовноми, то збереження такої ситуації є закономірною загрозою державі: у нас більше половини населення країни постійно перебуває в такому інформаційному просторі, який відчужує її від корінної нації, її мови і культури. Як тільки хтось починає говорити про цю проблему, у відповідь ідуть звинувачення у «фашизмі» й істеричні крики про «священне право свободи слова і культурних уподобань». І з цього замкнутого кола ми не можемо вийти ось уже чверть століття.
Як правило, захисники російськомовного простору для аргументу підносять думку, що російська культура – високодуховна, багата, якісна, різностилева і, загалом, «ніяку культуру не можна забороняти». Так, жодну культуру не можна забороняти, але при цьому треба дати можливість суспільству, яке системно, грубо, інколи по-варварськи протягом 300-200 років (залежно від регіону) відривалося від своїх національних основ і піддавалося русифікації, право на повноцінне й абсолютно вільне засвоєння своєї мови і культури. Чи забезпечено сьогодні таке право українцям? Очевидно, що ні. Адже в більшості великих міст і просторих регіонів, названих нами вище, українці позбавлені елементарних можливостей чути свою рідну мову і користуватися нею, жити в живому, органічному світі своєї національної культури. Відтак всі дії, спрямовані на подолання такої ненормальної ситуації для нації, яка в минулому за всіма аспектами етнічної життєдіяльності зазнала небачених руйнацій і нищень, є виправданими і потрібними.
У темі протистояння культур треба зрозуміти один великий і вічний закон: культури, як і, зрештою, мови постійно живуть у стані змагання, протиборства. Тобто розширення будь-якої культури, наповнення її новими потенціями і струменями, автоматично означає зменшення можливостей, життєвого простору сусідньої культури, якщо ці культури не розділені чіткими національними рамками. Національні рамки – це форми – ідеологічні, інституційні, правові, інформаційні, освітні, нормативні – забезпечення захисту і розвитку національної культури, які організовує національна держава; водночас це форми сприйняття та інтерпретування чужонаціональних культур, які заходять у простір конкретної нації. Наприклад, в жодній національній державі сучасної Європи не можна собі уявити, щоб в її простір заходили телеканали, газети, видавництва, журнали, культурні центри, які б широко пропагували чужу мову і культуру. Це, закономірно, вважається за загрозу національній суверенності кожної держави. Всюди, окрім України. І ще Білорусі…
Якщо національні рамки не оберігають котрусь націю, то настає час стихійної конкуренції між різними культурами. Зрозуміло, що сильніша, багатша культура витісняє, звужує простір функціонування іншої культури. І на це нема ради. Уявімо собі, що Портуґалія відмовиться від державного гарантування своєї культурної безпеки – її відразу «залиє» багатша і сильніша сусідня іспанська культура, почнеться процес асиміляції портуґальців; якщо не захищатиме себе данська культура – її поглине велика німецька культура; словацька культура може бути поглинута чеською і потенційно – польською, великою мірою – угорською і т. ін. Все залежить від факторів наближеності й історичної пов’язаності культур. Водночас всі культури європейської цивілізації перебувають під загрозливим тиском американо-англійської культури, яка зараз розвивається неймовірними темпами і ритмами. Тому виставляння бар’єрів щодо проникнення в національні мови і культури англо-американських мистецьких масовістських кліше, зокрема стильових кінокліше, й мовних англізмів – це цілком логічне завдання для кожної національної культури.
Прикладом того, як діє культурна експансія однієї нації щодо іншої, є Шотландія: ця нація мала свою сильну державну і національну традицію, свою чітку ідентичність до XVI ст., вела запеклі війни з Англією, але у вихорі протестантських релігійних рухів (діяльність фанатичного Джона Нокса), які двигтіли космополітизмом, забула про потребу культурного бар’єру проти розвинутої англійської культури і невдовзі мовно і культурно була поглинута Англією. У 1707 р. Шотландія підписала ганебну Унію з нею і створила спільну Велику Британію, в якій насправді домінували англійці і їхня культура та мова. Так, за миску сочевиці, тобто технологічні і матеріальні багатства, за стабільність і спільний ринок шотландці продали свою свободу (достоту, як українці продалися у 1648 р. через Переяславську угоду Москві, спокусившись спільним православ’ям, «стабільністю» і «покровительством» царя). Результатом для них стало те, що насправді половина країни, північна, занепала, мільйони виїхали у світи (зараз більше шотландців живе в еміграції, приблизно 25-30 млн., аніж в самій Шотландії, 5 млн.), а національна свідомість розпорошилася і змогла відродитися частково тільки завдяки наполегливому відродженню від кінця XVIII ст. Сьогодні шотландці розмовляють переважно англійською мовою, живуть у просторі англійської культури, яку сприймають як «свою». І закономірно, що недавно, у 2016 р., шотландці на референдумі проголосували проти своєї незалежності (38% проти 62%). Шотландія – це найяскравіший приклад саме культурного завоювання нації. Приблизно так би проголосували масово зрусифіковані українці зараз, якби не українськомовні регіони Західної та Центральної України, регіони, де українська культура зберегла свої позиції.
Культури відрізняються за рівнем експансивності: культури імперського типу – французька, іспанська, англійська, німецька, американська, російська, китайська, арабська, турецька, частково італійська, польська, угорська – виявляють набагато інтенсивніші методи і форми асиміляції інших культур. Вони мають свої ментальні переваги (психологічна схильність до домінування, велика доза нетерпимості до «інакшого»), здібність до мегапроектів, динамізм у продукуванні нового, вміло використовують силу держави, примус і дисципліну в просуванні своїх цінностей – всі їхні держави, попри зовнішні заяви, реально діють, як гігантські апарати з перемелювання інших народів і їхніх культурних ідентичностей і т. ін. Натомість національні культури інших народів різняться за рівнем опірності, який залежить від сили національного характеру, державної підтримки, рівня високої культури і наявної масової культури, від розвинутої мовної та інформаційної сфер, від наявності якісної еліти (інтелігенції). Не важко додуматися, що українці за цими показниками, принаймні в Європі, пасуть задніх. Тому рівень загрози перед наступом російської імперської культури, яка ще й до того має свідомість «рідності» і «єдності» з українством, що дуже ефективно працює на його асиміляцію та поглинання, є вельми високим; росіяни ментально не сприймають української окремої ідентичності, і тому сприяють і будуть сприяти всьому, що послаблює та розчиняє її. І, власне, цього не усвідомлюють ті, хто говорить про «свободу вибору», «конкуренцію культур», «недопустимість якихось заборон чи обмежень», як переважна більшість українських лібералів. Однак саме це мають на увазі ті, хто піднімає проблему зупинення наступу російської імперської культури, яку треба зупиняти не тому, що М.Булґаков «не геній», чи тому, що А.Пушкін когось «по@б» (визбирування брудних і неприємних фактів з чужих культур є справою не тільки невдячною, а й дещо ідіотичною), а тому що вона гальмує національне самоствердження українства у такому форматі і в таких масштабах присутності, як є зараз в Україні.
Наведемо ще один приклад для великих демократів і прихильників рівності: можна погодитися на присутність російської культури в Україні, в її інформаційному просторі, але за обов’язкової умови – всім іншим чужим культурам будуть надані такі ж можливості в поширенні. Тобто, це коли всі телеканали візьмуть за норму ділити культурний продукт на, скажімо, п’ять рівних частин за великими культурними зонами: однакова кількість художніх і документальних фільмів із зони Середньої Європи (Фінляндія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Сербія, Хорватія, Болгарія і т. ін.), із зони Західної Європи (Німеччина, Швеція, Франція, Італія, Іспанія, Велика Британія), із Америки (США, Канада), із зони Азії і з Росії. А не так, як є зараз, коли більшість телеканалів з ранку і до ночі «крутять» нам російські телесеріали і вульгарну «масовку» з однієї, як тепер з’ясувалося, банальної причини – просто українські телепродюсери брали протягом усіх років української незалежності великі хабарі від росіян за це. Ось вам і «вільна конкуренція культур», ось вам і «особлива любов» і інші красиві слова…
Російська культура в Україні – це не «рудимент», не «традиція», не «живильний дар», це реальний виклик для нації. Тому щодо неї на державному рівні має бути розпрацьована цілісна, багатопланова і довготривала за строками програма. Головними засадами цієї програми мали б бути такі:
1) російська культура має сприйматися на однаковому рівні з усіма чужими культурами, щодо неї не повинно бути якихось винятків, привілеїв та пільг, якихось особливих умов для розвитку як для нібито «історично зумовленої», «рідної», «надзвичайної»;
2) держава повинна мати право цензури во ім’я свого самозахисту щодо поширення російської культури, оскільки вона імпліцитно може нести в собі ідеологічні заряди шовінізму, імперства, українофобії, неототалітаризму (сталінізму, як це є масово зараз в російській пропаганді і маскультурі);
3) потрібно створити за державний кошт великий перекладацький центр, який би мав за спеціальною програмою готувати переклади українською мовою головних творів російської художньої класики, якісних філософських та наукових праць (таких мислителів, як В.Соловйов та Д.Мєрєжковський, істориків, як В.Ключевський чи Ю.Афанасьєв, літературознавців, як А.Пипін та Д.Овсянико-Куликовський та ін.); також при виданні творів російської культури центр мав би забезпечувати фахові коментарі та наукові інтерпретації її, оскільки суто російські видання часто містять в собі ідеологічні викривлення, імперську агресивність і фальшивість, які органічно увійшли в російську національну свідомість і науку; тільки перекладацтво здатне провести маркантну межу між різними національними культурами, що добре розуміли українські культурники 1920-х рр., які на чолі із М.Зеровим, М.Рильським взялися перекладати головні твори російської класики;
4) всі російськомовні державні школи в Україні мали б бути переведені на українську мову викладання з одночасною перебудовою їхньої концепції навчання, оскільки сьогодні вони насправді є розсадниками російського шовінізму і українофобії; навчання російською мовою мало б бути допустиме тільки за кошти етнічних громад, у приватному порядку;
5) усі телеканали в Україні зобов’язані дотримуватися правила рівномірності при популяризуванні чужих культур за вище описаними принципами: кількість художніх і документальних фільмів, розважальних програм, вироблених за кордоном, розподіляються рівними частинами відносно п’яти світових важливих для України культурних зон: Середня Європа, Західна Європа, Америка, Азія, Росія;
6) в університетах, в структурі Національної Акдемії Наук України мали б бути створені спеціальні наукові центри для критичного вивчення російської культури, оскільки і в українській науці, і в нашій масовій суспільній свідомості склалися вузькі і викривлені стереотипи сприйняття російської культури, натомість сьогодні потрібний новий аналітичний погляд на Російську цивілізацію сукупно, на російську художню літературу, історію та історіографію, російську політичну пропаганду, історію ідей в Росії і т. ін.; нинішні кафедри російської літератури в українських університетах, наприклад, є не стільки аналітиками російської літератури і культур, скільки пропагаторами їх в дусі російського великодержавництва, тому їхнє існування за державний український кошт є більше зухвалою насмішкою над українською суверенністю, аніж її інтелектуальною підпорою;
7) усі російськомовні українські видання, видавництва, театри, мистецькі центри і т. ін. мали б пройти суворе державне переліцензування за принципом перевірення їх як можливих пропагаторів російського культурного імперіалізму.
Кожен українець повинен усвідомити собі, що кожен найменший крок і кожна найменша дія у плані збереження того привілейованого стану, в якому перебуває російська культура в Україні, є інтенцією до подальшого відчуження мільйонів українців від національної ідентичності, кожна хвилина зволікання у цій справі є, по суті, підмогою для процесів стагнізації і ментальної малоросіянізації української суспільності.
